– Але Анна ж – лікарка! – почувся в слухавці голос мами.
– Ну і що? – резонно поцікавилася Єлизавета Сергіївна.
– А лікар – це не професія, як і вчитель! – безапеляційно заявила мама. – А стан душі!
– Добре, нехай буде стан душі! – погодилася Ліза. – Далі – що? Яке вам усім діло до стану душі Ганнусі, якщо ви чверть століття не хотіли її знати?
– Але вона ж лікарка, отже, має допомогти! – наполягала жінка.
Кому я винен, я всім пробачаю! – згадала Ліза. Але це було з розряду “жарти гумору”, а жартувати з ріднею в її плани не входило: у них були не ті стосунки.
Точніше, стосунків не було від слова зовсім: Лізка виявилася нікому не потрібна! Як і її “приблуда” – гарненька Ганнуся.
Усе змінилося після того, як донька “вивчилася на лікаря”: дівчина закінчила столичний медичний університет.
І відразу матеріалізувалася сила-силенна рідні: можна сказати, з повітря! Як, власне, і всяка інша нечиста сила.
– Ах, як здорово, що в нас тепер буде свій власний терапевт! – розчулювалася тітка, геть забувши, що раніше не хотіла знати племінницю, яку принесли в подолі.
– Ось, як доречно! Треба б перевірити сердечко, а то щось болить! – вторив їй старший брат Єлизавети, який свого часу відмовив їй у допомозі, коли сестра була при надії: треба було думати головою! А не шлятися, з ким попало. Тож, вибирайся сама звідти, куди влипла!
І навіть мама – улюблена мама! – тоді відвернулася від доньки.
Але ж усі вони, крім мами, вже жили в столиці й цілком могли допомогти дівчині: Сашко покинув її одразу, щойно дізнався про дитину.
Але виявилося, що це тільки в серіалах чоловіки радіють двом смужкам, гарно упакованим у коробочку з бантиком: у житті все відбувається набагато прозаїчніше.
Двадцятитрирічна Ліза познайомилася з Сашком в кафе, де працювала: це був її перший чоловік.
До цього мало хто звертав увагу на непоказну дівчину: назвати її привабливою можна було з великою натяжкою.
Гарні були тільки очі з білосніжними склерами і такі ж свої міцні зуби. Все інше було не дуже.
Мінусів додавала відсутність власного житла, прописки і хорошої роботи: а в дівчини, на хвилиночку, була вища освіта.
Але неприваблива Лізка, все ж таки, привернула увагу Сашка: чоловік регулярно ходив у цю “їдальню” обідати.
Єлизавета приїхала підкорювати столицю півроку тому. У дівчини була сила-силенна амбіцій і освіта за спеціальністю основи менеджменту сучасного управління, здобута в обласному центрі.
Вона вчилася цьому кілька років. Але виявилося, що основи менеджменту нікому в їхньому селищі не потрібні. Так само, як і сучасне управління.
А потрібні були доярки на поруч розташовану ферму. Робити було нічого, мама почала докоряти шматком і Лізка рушила “до теличок”.
І на неї став поглядати місцевий ветеринар: чоловік приємної зовнішності з незрозумілим прізвищем Шмулінд.
Але Єлизавета не хотіла все життя стирчати в селі з коровами. А вже, тим більше, ставати мадам Шмулінд.
Тому, в один прекрасний день, рвонула до Києва. Де на той час уже влаштувався одружений дядько Костя – брат матері: обов’язково допоможе влаштуватися!
У Києві з’ясувалося, що з менеджментом тут теж туго – своїм місць не вистачає! А ви все їдете і їдете, ніби тут медом намазано!
Це й сказав їй дядько під час зустрічі.
– А я до вас просто з вокзалу! – радісно повідомила Лізка, передаючи гостинці: банку варення і літр молока з ферми.
Дядько гостинці прийняв, але сказав, що зупинитися в них племінниця не може – навіть на перший час: місць і тут не виявилося!
Це було зовсім несподівано: брат мами дуже часто приїжджав до них із сім’єю на відпочинок – гриби, риболовля, свіже повітря! І жив по парі тижнів на всьому готовому, але ж вони у своєму селищі не шикували.
Тата давно не було, мама Лізки теж працювала на фермі. І завжди сім’ю брата зустрічали з дорогою душею. Тому дівчина наївно вважала, що з нею буде так само.
– Так у вас же – три кімнати! – здивовано промовила племінниця.
– Так вони всі зайняті! – як само собою зрозуміле, пояснив дядько.
– А я можу і на кухні – навіть на підлозі! Мені б тільки ночувати де-небудь, вдень-то я буду працювати!
– От ще – спати на кухні: там у нас продукти!
– Так я нічого не з’їм!
– Не в цьому річ: це – негігієнічно! Так що ти, це, йди в хостел – зараз це можна швидко влаштувати. І – недорого!
І абсолютно приголомшена дівчина пішла: ось тобі й рідня…
У Лізки потекли сльози – дядько їй навіть чаю не запропонував – і вона зайшла в першу-ліпшу їдальню.
І там побачила оголошення – потрібні посудомийки: рішення дозріло само собою.
І її взяли! Ба більше: симпатична господиня, бачачи розгубленість приємної немісцевої дівчини у відповідь на запитання про місце її реєстрації, зрозуміла, що житла в тієї немає, і запропонувала ночувати в кафе!
– Так, у комірчині. Коротше, вдень ти миєш посуд, а вночі спиш і одночасно стережеш кафе! А я тобі буду трохи за це доплачувати: так, за півставки сторожа! Ну, як тобі такий розклад?
І Лізу все влаштувало. Звісно, їй було не зовсім зручно. Але в кафе був душ: власниця дбала про комфорт своїх підлеглих.
І все, в сукупності, переважило. До того ж, сором – не дим: очі не виїсть!
І дівчина приступила до своїх обов’язків. А гроші стала збирати: так, відносити в банк під відсотки. Адже вона практично нічого не витрачала: харчувалася на роботі, а житло було безкоштовним.
А потім вона зустріла кохання всього свого життя: того доленосного дня вродлива Марійка не вийшла на роботу – розносити їжу було нікому.
Ставити Лізку в зал адміністратор не хотіла: куди їй з її короткими ногами! Ще зачепиться за що-небудь і вивалить усе на клієнта!
До того ж усі дівчата були досить симпатичними. А тут…
Але виходу не було. І Лізка, тримаючи тацю, викотилася в “залу”. Де в цей час обідав симпатичний Сашко, якому вона й принесла замовлення.
Вони розговорилися: чоловік теж виявився немісцевим і працював у столиці кур’єром.
– Отримую непогані гроші, прикинь! – повідомив новий знайомий, смачно чавкаючи котлетою з гречкою: смачно і бюджетно! – Ти-то чого тут стирчиш?
Лізка чомусь не зізналася, що вона не тільки тут стирчить у робочий час, а й ночує – їй стало знову соромно.
А кавалер, дивлячись на її збентежену білозубу посмішку, раптом запропонував:
– А переїжджай до мене: удвох веселіше!
Та почервоніла від “непристойної пропозиції” Єлизавета несподівано для себе кивнула – адже удвох веселіше: Сашко орендував кімнату в комуналці.
Усе це було жахливо і суперечило її правилам: у перші ж півгодини й одразу – до чоловіка в ліжко? Ти ж – панянка! Згадай, чого вчила тебе мама!
Тим паче, що дівчина була зовсім не досвідчена в любовних справах – кавалер виявився у неї першим!
Але всі уроки суворої мами були забуті: якби ви бачили, які в нього міцні й надійні руки! І які ласкаві…
Щастя тривало рівно п’ять місяців: вона залишила роботу в їдальні і стала працювати разом зі своїм коханим кур’єром. І в них було все добре: Лізка вже стала подумки підшукувати собі весільну сукню.
А ще – потихеньку витрачати накопичені гроші. Так, на свого нареченого: вони ж обов’язково одружаться – він обіцяв!
А Сашко не протестував: йому подобалася смачна їжа і приємні подаруночки: я тут купила тобі кросівки!
Гроші потихеньку добігали кінця: Ну, нічого – головне, вони кохають одне одного! А фінанси – справа наживна!
А потім вона дізналася про дитину. З цього приводу стався жахливий скандал із нецензурними словами, і дівчина знову опинилася на вулиці.
Звісно, вона звернулася до рідної мами: може, допоможеш, матусю? Зателефонувала і повідомила, що та скоро стане бабусею.
Мама трохи помовчала, а потім поцікавилася:
– А чоловік у тебе є? Чи нагуляла? – вона абсолютно не будувала жодних райдужних планів щодо доньки.
І з мовчання Лізки зрозуміла: звісно, нагуляла! От пугало городнє!
– І куди мені тепер? – схлипнуло “пугало”. – Може, додому повернутися?
– А куди хочеш! – сказала, як відрізала, мама. – У нас у сім’ї зроду … не було! – і відключилася.
Дядько Костя теж не зрадів поповненню в родині:
– Ну, ти даєш, племінничко! На нас можеш не розраховувати – своїх би діток потягнути!
Так само сталося і з рештою: наче всі вони змовилися!
І Лізка залишилася зі своїм горем і з малюком, що вже штовхається в животі: пізніше виявиться, що це була дівчинка.
Йти було нікуди – комірчину зайняла інша нещасна сторожиха. Але Ліза, пам’ятаючи доброту колишньої начальниці, знову пішла туди. І не прогадала: не перевелися ще добрі люди!
Бо жінка запропонувала їй жити разом зі своєю бабусею: веселою і бадьорою старенькою вісімдесяти шести років.
– Ти просто наглядай за нею – я-то не можу туди часто їздити! А так вона – в розумі й пам’яті, слава Богу! Навіть ходить у магазин і обслуговує себе сама!
А плату я з тебе не візьму: тільки за комуналку! Житимеш в окремій кімнаті: у бабусі – двокімнатна…
Змучена Лізка навіть заплакала від доброти абсолютно чужої їй людини. Якби було пристойно, вона, напевно, поцілувала б начальниці руку…
Так почався новий виток у житті дівчини. В результаті, все сталося як у фільмі: успішна красива дочка-лікар, своя однушка і непогана робота.
Спасибі, звичайно, добрій бабусі, з якою вони довгий час жили душа в душу. Бадьора старенька навіть допомагала сидіти з Ганнусею і готувала нехитру їжу, коли Лізка зашивалася.
А жінка знайшла в собі сили вилізти з тієї ями, в якій опинилася. Так, було дуже важко! Настільки, що кілька разів довелося навіть зателефонувати рідним із проханням вислати їй трохи грошей: у дівчинки виявився алергічний бронхіт і гроші знадобилися на лікування.
І що – думаєте, хто-небудь із них дав хоч копійку? Звичайно ж, ні! Допомогла знову все та ж добра начальниця і позичила грошей: треба було, все-таки, тоді поцілувати їй руку…
Відтоді багато чого змінилося. Добра бабуся пішла з життя. Ліза після декрету спочатку повернулася в кафе, а потім, після курсів підвищення кваліфікації, підшукала собі місце менеджера в одній із непоганих фірм.
Платили небагато, але жінка вечорами підробляла в тому ж самому кафе: так, посудомийкою! Але це приносило непогані гроші – у її доньки все має бути найкраще! І дозволяли брати додому безкоштовну їжу.
А з Ганнусею за невелику плату сиділа в цей час сусідка: вони орендували кімнату. Пізніше ощадливій Єлизаветі вдалося купити собі скромну однушку.
Так, стару, так далеко не в центрі. Але це було, все-таки, своє житло. І їм із донькою вистачало.
А з кавалерами було назавжди покінчено:
– Ну, не моє це! – віджартовувалася Єлизавета Сергіївна на запитання колег по роботі: така симпатична тітка й одна!
Це була вже не та нікчемна Лізка. А абсолютно впевнена в собі жінка, якій все-таки вдалося пізніше влаштуватися тим самим менеджером і дослужитися до начальника відділу.
І мама прекрасної доньки, яка вивчилася “на лікаря”.
А Ганна, яка після закінчення інституту вже працювала в дуже пристойному місці – відомому платному медичному центрі – несподівано виявила бажання провідати бабусю.
Яка, на той час, теж переїхала до Києва – ближче до решти рідні. Ну не до Лізки ж: недолуга дочка й онука були давно викреслені з життя жінки.
І Ганнуся з’їздила до бабусі. Хоча Ліза відмовляла доньку: не буди лихо!
Донька повернулася від бабусі – так, вона так і сказала – від бабусі! – іншою людиною. Бо виявилося, що вони – Ліза з Ганнусею – дуже потрібні й улюблені люди!
А Ганнуся-просто красуня й розумниця! І ніхто їх не кидав і не відмовлявся: просто так зірки встали! Але вже тепер-то все налагодиться!
Готова до всього Єлизавета Сергіївна заспокоїлася, почувши те саме від своєї мами телефоном.
Адже до цього та коротко відповідала на її рідкісні СМС-привітання зі святом і ніколи не цікавилася долею доньки й онуки.
Так, Ліза вважала себе зобов’язаною вітати маму з Днем народження: вона нехай поводиться, як хоче, а їй так спокійніше.
А тут – таке море ніжності й любові: захлинутися можна! Причому, з усіх боків!
Телефон почав дзвонити без перепочинку! Але всі дзвінки закінчувалися однаково: всі були в захваті від того, що в сім’ї – з’явився свій особистий терапевт!
І цікавилися, куди і коли можна буде під’їхати для обстеження і лікування. Ну, а як же? Вони ж – рідня, а рідні треба допомагати!
Тож Ганнуся мусить поводитися, як мати Тереза, і допомагати всім безкорисливо, а, головне, безплатно: інші версії навіть не розглядалися!
Наївна дівчина, яка необачно розповіла про свою роботу і залишила свій номер бабусі, напружилася і була дещо шокована від великої кількості дзвінків, що посипалися не її голову.
Мені б – до ендокринолога! А мені – до кардіолога! Ти там влаштуй по-родинному: щоб грошей не платити!
– А як це – не платити? – здивувалася Ганна. – Клініка ж – платна: там усе – за гроші!
– А ти домовся! – наполягала новоспечена бабуся. – Рідних-то можна і за безплатно влаштувати!
– Безкоштовно не вийде, бабусю, – пробувала пояснити свою позицію Ганна.
– Має вийти! – холодно відповіла бабуся і відключилася.
Чесно кажучи, дівчина вже сто разів пошкодувала, що захотіла відновити родинні зв’язки, не послухавши розумну маму. А вона виявилася права: особливо, щодо лиха.
Жили ж вони весь цей час без рідні, і добре жили! Так ні – захотіла, щоб у неї було, як у всіх. От і отримай!
Причому, родичі вперто не хотіли розуміти, що безкоштовно нічого не вийде! І тоді зневірена дівчина просто перестала брати слухавку: на дзвінки почала відповідати Єлизавета Сергіївна.
Яка вже давно розгубила ілюзії щодо своєї рідні. У результаті, перестала відповідати і вона.
І тут родичі матеріалізувалися. Дядько Костя з дружиною і бабуся заявилися до Ганни на роботу: адже тоді вона необережно поділилася і назвою медцентру.
А з’ясувати адресу було справою кількох секунд.
Але сьогодні був день Ганнусі, бо вона працювала в другу зміну! А трійця заявилася з самого рання, щоб встигнути здати аналізи і пройти все обстеження.
Адміністратор зателефонувала о восьмій:
– Що робити з Вашими родичами, Ганно Олександрівно? Боюся, що доведеться їх виставити!
Вони нічого не хочуть розуміти про платні послуги і вже банки з аналізами виклали – просто тут, у холі…
– Виставляйте! – не вагаючись, дозволила Ганна Олександрівна. – Може, хоч так вони щось зрозуміють: мене вони навіть не слухають!
І два великих небагатослівних охоронці, усе пояснили тим, хто прийшов, із першої ж спроби: навіть посилати за відомою адресою нікого не довелося.
А їхнє коротке “Пройдімо назовні!” одразу подіяло.
І дядько, тітка і бабуся, тримаючи в руках баночки з біоматеріалом, припасеним для аналізів, потягнулися назовні.
І вже звідти написали зарозумілій Ганні все, що думають про неї та її матір – жінку з низькою соціальною відповідальністю: на дзвінки дівчина завбачливо не відповідала.
– Ну, і добре! – полегшено видихнула Ганна: немає рідні й це – не рідня!
От тільки це настрою молодій лікарці не додало: такий кричущий сором на самому початку роботи – вона ж ще навіть місяця не відпрацювала! Може, треба було заплатити за них і не ганьбитися?
Але, якби вони попередили про свій візит заздалегідь, так би все, можливо, і сталося: щось би дівчина й оплатила! Але вони ж нахабно прийшли без дзвінка.
І, все одно, рідного дядька з тіткою і бабусю – і на мороз, фігурально висловлюючись?
Але виявилося, що саме це і сподобалося керівництву.
Треба ж – така молода і вже така принципова: не подивилася на родинні зв’язки! А це зараз – велика рідкість!
До того ж, із червоним дипломом! Треба б придивитися до дівчинки уважніше: з часом із неї може вийти непоганий керівник…
А родичі після цього випадку зникли з життя Лізи з Ганною. Ну, і правильно: навіщо їм ця ложка дьогтю? Звісно ж, ні до чого!
А лікар, справді, стан душі. Тільки душу потрібно розкривати далеко не всім. А тим, хто не збирається в неї напаскудити.
А ви, дорогі родички, не хворійте! І потихеньку збирайте грошенята – вони вам ще знадобляться: адже медичне обслуговування сьогодні – дуже й дуже недешеве…Спеціально для сайту Stories
