Не встигла Олена увійти до офісу, як Ганна з ресепшену зробила великі очі і сказала їй:
– Привіт! Тебе вже шукали….Зайди до Зануди.
Зануда – це була Ольга Петрівна, начальниця Олени. Вона й справді завжди все занудно розповідала.
Олена кивнула:
– Ага, дякую.
І швидким кроком пройшла до свого кабінету. Там вона повісила сумку на стілець, зняла пуховик і переодягла чоботи, а потім подивилася на себе в дзеркало і посміхнулася. Настрій у Олени був чудовий. Вчора вона була на роботі до останнього, але все-таки змогла підготувати всі макети і віддати їх у виробництво. А це означає…..це означає, що вони не зірвуть терміни – все буде готово вчасно.
“Хто молодець? – крутилося в голові у Олени. – Я – молодець!”
Олена взяла папку з макетами і пішла в кабінет Ольги Петрівни.
– Вітаю! Можна? – життєрадісно вимовила Олена.
– Проходь. Що спізнюєшся?
– Ольго Петрівно! Я вчора все встигла!
– Відмінно! Значить, усе вчасно зробимо, – було видно, що Ольга Петрівна була задоволена. – Тільки чому спізнюємося?
– Розумієте, я вчора пізно спати лягла…., – Олена ніяк не могла зрозуміти, чому раптом її запитують про запізнення: взагалі тут багато хто приходить невчасно…..
– А з чого ти вирішила, що мені це цікаво?
– Ну як же? Я ж учора до 11 вечора тут сиділа. О 12 тільки додому доїхала….
– Оленочко…., – вкрадливим голосом промовила Ольга Петрівна. – Виходить, що це третє запізнення за цей тиждень і ще виявляється, що ти не справляєшся з роботою….А що ти на мене так дивишся? Так, не справляєшся. Робочий день у нас до скількох? Правильно, до 18. Але ніяк не до 23….
Олена з подивом дивилася на Ольгу Петрівну: що вона таке каже? Завжди всі затримуються, якщо не встигають….А вона каже, що не треба затримуватися…..
– Загалом так, Олено. Терпіти твої запізнення я більше не маю наміру – тебе звільнено! Іди у відділ кадрів. Там тобі все скажуть.
– Загалом, Марино, мене знову звільнили, – скаржилася Олена ввечері подрузі.
– Ну і скільки ти там відпрацювала?
– Півроку….Ех….я для них все…..
– Добре, не реви….Просто тобі потрібно шукати роботу у великих компаніях, а ти все в якихось дрібних шукаєш. Ось і результат. Я так це бачу: коли сезон, тоді беруть людину, коли немає сезону, тоді махають ручкою.
– Ти думаєш? – приголомшено сказала Олена.
– Ну звісно….У вас же сезон закінчився?
– Це так….Марино, я не можу у великі компанії.
Подивися на мою трудову – скрізь по 3-6 місяців. Та мене не візьмуть!
– Оленочко, а де ж твоє творче нахабство? Зроби портфоліо і показуй. В одній не візьмуть, в іншій….а в третій з руками відірвуть! Загалом їдь зараз у відпустку, відпочинь, а потім будеш розсилати своє резюме під моїм чуйним керівництвом. Згодна?
Олена зітхнула:
– Ну куди я зараз поїду? Зараз не сезон ще. Та й Михайла не відпустять…..
– Їдь одна. Сезон, не сезон….яка різниця? Навпаки, не буде натовпів туристів.
Марина пішла. А Олена посміхнулася і набрала Михайла телефон.
– Привіт! Як справи? Ну так собі….Мене звільнили…Давай завтра ввечері куди-небудь сходимо? А….зайнятий… робота…. Добре, домовилися. Тоді до суботи.
Олена зітхнула – ну звичайно, у всіх робота….
Раптом телефон Олени задзвонив:
– Так, Михайло? А….мамо… це ти… Добре, завтра до 19 приїду і допоможу.
Олена знову зітхнула. Ну ось, завтра до мами треба заїхати….А Михайло зайнятий….І чому ми ніяк не можемо почати жити разом? Звідки в нього в голові думка, що до весілля чоловік обов’язково має купити квартиру? Могли б і в моїй жити….Або продати її і купити більшої площі. Олена пішла на кухню й налила собі чаю: їй було нудно, сумно й самотньо.
Весь наступний день Олена нічого не робила. Ну так….іноді дзвонили з уже колишньої роботи і щось уточнювали, але Олена вередувала. Спершу говорила, що нічого не пам’ятає, а потім просто перестала брати слухавку.
“А що вони хотіли? – думала вона. – Звільнили одним днем. Усе. Значить самі нехай і розбираються.”
О 6-й годині вечора Олена нарешті виповзла з дому. Вона роздумувала як же їй поїхати: на метро чи на автобусі, як раптом несподівано до зупинки, повз яку вона проходила, під’їхав потрібний їй автобус. Таким чином проблему вибору метро або автобуса було вирішено.
Олена прошмигнула в салон автобуса і побачила містечко біля віконця.
“Ось добре! – подумала вона. – Якраз таке, як я люблю.”
І вона сіла на нього. А потім вставила навушники і стала слухати музику. Народу додавалося. На одній із зупинок в автобус забігли хлопець із дівчиною. Олена, можливо, не звернула б на них увагу, але силует хлопця й одяг привернули її увагу.
І ось хлопець повернувся до неї і Олена зрозуміла, що це її Михайло і закрила рот рукою. Звісно ж, вона хотіла одразу покликати його, але він ковзнув поглядом по людях, які його оточували, – мабуть, вибирав місце, де б стати з дівчиною зручніше. Трохи пройшов уперед і дівчина теж і вони продовжили спілкуватися.
“Може це його колега?” – подумала Олена. Але потім зрозуміла, що на колег так не дивляться. А потім вони вийшли з автобуса і пішли обіймаючись.
“Мтак….Звичайно це не колега….Це його “справи”, якими він дуже зайнятий.”
Автобус рушив із місця, несучи засмучену Оленку все далі й далі.
– Все ревеш, так? – до Оленки увірвалася Марина.
– Реву….І що?! Я що хочу, те й роблю!
– Та Мишко твій мені відразу не сподобався. Не надійний він. І тобі мізки завжди пудрив….
– Марино, давай без нотацій. Мені й так погано. Ні роботи, ні кар’єри, ні хлопця….Все погано….
– Ні. Навпаки, все добре! Ти вільна, красива дівчина. Перед тобою відкриті всі дороги. А зараз бери й замовляй собі путівку на курорт. Або хоча б просто квитки.
Олена зітхнула.
– Ні! – обурилася Марина. – Мені що, над тобою стояти чи що?
– Не треба стояти. Іди вже… Я хочу побути на самоті….
– Знову плакати будеш?
– Іди, кажу!
І Олена мало не силою виштовхала Марину за двері, а потім знову розплакалася. Ну просто вона думала, що Мишко її підтримає і заспокоїть, а він? ……такий удар у спину……
Ближче до ночі Олена все-таки вирішила подивитися куди зараз можна рвонути. Вона переглядала різні країни, готелі, ціни…. але так і не вирішила, куди їй все-таки поїхати, і пішла спати.
Вранці Олену розбудив дзвінок від мами:
– Оленочко! Ти пам’ятаєш мою сусідку?
– Пам’ятаю….., – пробурмотіла не виспана Олена. – А що з нею? Щось сталося?
Олена, звісно ж, поставила це запитання з ввічливості. Насправді їй було байдуже, що там відбувається з цією сусідкою.
– З нею все добре. Просто вона має завтра їхати в будинок відпочинку, а вона не може, до сина їде. І перенести не може. Я сказала, що ти замість неї можеш поїхати. Ну щоб путівка не пропала. Мені здається, що тобі корисно буде відпочити.
“Здається, здається, всі краще за мене знають, що мені буде корисно.”
– А де цей будинок відпочинку розташований? – позіхаючи запитала Олена.
– У лісі, за 50 кілометрів від нас. Там басейн є, критий між іншим, і масаж, і всякі процедури….
– Та там, мабуть, усі кому за 50… – сказала Олена і знову позіхнула.
-А тобі не все одно? Тобі ж прийти в себе треба.
“А чому ні?” – подумала Олена. – “Якщо що, то завжди повернутися зможу.”
– Добре, мамо. Я згодна. Подзвоню трохи пізніше, обговоримо все, – і Олена знову завалилася спати.
Олена перебувала в будинку відпочинку вже 5 днів. Як не дивно, але їй тут подобалося. Тут справді був басейн і Олена ходила плавати вранці та ввечері. Дійсно робили непоганий масаж. Була сауна. Час плинув неквапливо.
Крім відвідувань басейну, Олена ще багато гуляла територією й іноді лісом. Вона раділа, що сніг уже розтанув і на деяких деревах набрякли бруньки.
А ще Олені подобалося спостерігати за відпочивальниками. Як вона й припускала, це були люди у віці. Хтось був активний, хтось – ні. Хтось досі “крутив” кохання, а комусь це було не цікаво. Але драми, що розігрувалися, були вельми кумедні. Олена навіть забула і про своє несправедливе звільнення, і про те, що її хлопець став зустрічатися з іншою дівчиною.
Олена, як зазвичай, розташувалася на лежаку після свого запливу в басейні і прикрила очі. Вона чула, як хтось сів на сусідній лежак, але очей так і не розплющила.
– Привіт, красуне, – пролунав раптом чоловічий голос. – Давно ти тут?
Голос був молодим, це здивувало Олену і вона миттєво розплющила очі.
– Мене звати Діма. А тебе?
– Олена. Я тут уже 5 днів.
– З мамою?
– Ні. -Одна.
Хлопець розсміявся.
– І що ж ти тут одна робиш?
– Ну взагалі-то відпочиваю…
– А я з мамою. Скрашую їй відпочинок.
– Так ти мамин синочок? – вирвалося в Олени.
– Частково – так. Зі мною їй звичніше. Ну що, підеш зі мною плавати?
Олена знизала плечима, але пішла.
“Когось він мені нагадує….”- подумала Олена, але ось кого, зрозуміти так і не змогла.
Вони здружилися і всі дні, що залишилися, провели разом і навіть обмінялися телефонами, коли Олена їхала.
– Ну це треба ж! Поїхати в будинок відпочинку! – обурювалася Марина. – Що ж ти там робила?
– Та нічого, відпочивала, ходила в басейн, на масаж, гуляла, фотографувала, малювала.
– Ну а роман?
– Який роман?
– Ну курортний же!
Олена розсміялася.
– А про курортний роман ти нічого не говорила. Сказала тільки, щоб я розвіялася. А якщо чесно, – Олена зітхнула. – То я не готова ні до яких романів.
– Гаразд, давай тоді писати резюме.
Йшов час, Олена знову влаштувалася на роботу. Але не стала викладатися на ній на всі 100%. Вона подивилася як працюють інші і стала працювати також.
Михайло так і не порозумівся з нею, просто надіслав смс, що їм треба розлучитися.
“Дуже оригінально,” – усміхнулася Олена. Вона одразу ж видалила смс і постаралася забути всі два роки їхніх зустрічей. “Добре, що це було всього 2 роки, а не 22. Хоча зустрічатися 22 роки – це нонсенс.”
На календарі було 8 березня. Олена неквапливо йшла додому і сумувала. Їй здавалося, що навколо неї йде купа щасливих жінок із квітами. Їй, звісно, теж подарували букет, але вона залишила його на роботі. Але це не важливо. Їй здавалося, що жінки, які йдуть поруч із нею, не самотні, як вона. Що їх хтось чекає і вони поспішають до цього когось.
Задзвонив телефон. На подив Олени їй дзвонив Діма.
“Треба ж. З чого це він вирішив мені зателефонувати?” – подумала вона.
– Так, – сказала вона.
– Привіт! Зі святом тебе!
– Привіт! Спасибі…
– Що робиш?
– Іду….
– А повз що йдеш?
Олена подивилася на всі боки:
– Навпроти кав’ярні.
– Хочеш кави?
– Ну припустимо, скажу, що хочу….., – розплилася в усмішці Олена.
– Тоді заходь у кав’ярню. Я сиджу за столиком праворуч, біля віконця і бачу тебе. До речі, маєш чудовий вигляд!
Олена ще раз подивилася на вікна кав’ярні й справді побачила через вікно Діму, який махав їй рукою.
А потім вони пили каву і балакали, балакали, балакали….І добалакалися до того, що вирішили одразу жити разом.
– Олено, що ти турбуєшся? Ти ж уже знайома з моєю мамою. Вона нас усього-то на вечерю запросила.
– Всього-то! У неї ж день народження!
– Ну і що?
– Там же ще твої рідні будуть…Будуть мене оцінювати….
– Олено, усе добре. Ти в мене – красуня!
– А якщо вони мені поставлять якесь провокаційне запитання? – Олена з жахом закотила очі.
– Яке? Коли ми одружимося? – з посмішкою запитав Діма.
– Наприклад….хоча про це я не думала…
– А ти в яку пору року хочеш?
– Ну не знаю…..
– Зима підходить?
– Підходить, напевно.
– Тоді давай скажемо, що в грудні.
– Так грудень це вже через 3 місяці! Почекай…. ти мені що, пропозицію робиш?
– Виходить, що так, – усміхнувся Діма. -Ти згодна?
– А ось згодна! Чому б і ні?
Як не дивно, але Діму та Олену ніхто ні про що не питав. Олені вручили купу сімейних фотографій і вона розглядала їх, а Діма коментував:” це я там, це я сям, тут я роблю те, а тут се, тут я з тіткою, а тут я з дядьком…”
– А тут я на відпочинку в Бердянську.
Олена взяла в руки фотографію і очманіла. У неї вдома була точно така сама: на світлині була вона, маленька, а поруч із нею стояв хлопчик трохи старший.
– Мама розповідає, що я як побачив цю дівчинку, то одразу закохався, бавився з нею постійно і навіть одружитися обіцяв, – усміхнувся Діма. – Сподіваюся, ти не будеш мене до неї ревнувати?
Олена подивилася на Діму, потім на світлину, яку тримала в руках, потім знову на Діму: а вона думала – кого він їй нагадує? Ну звісно ж цього хлопця!
– Ні, до неї не буду. Просто в мене теж є така ж фотографія вдома. Адже ця дівчинка – це я…
Звісно, Діма довго не міг повірити в це. Але коли Олена привезла фотографію від мами, то повірити довелося.
– Ну ось бачиш, – сказав Діма, коли вони відлітали у весільну подорож, – якого ти хлопця відхопила: дав слово і дотримав!
