― Ну, чому замовкли? ― Єлизавета Петрівна гучно видихнула і впала на м’яке крісло. ― Не чекали гостей?
― Може, і не чекали, мамочко, ― Сашко поставив на журнальний столик чай, ― але тобі завжди раді! Зараз Маринка принесе бутерброди.
Марина нарізала сир тонкими скибочками, невдоволено бурмочучи під ніс: «Як же… радості… повні штани». Ні, вона поважала свекруху… а може, навіть любила. Але бажано на відстані. Бажано в триста кілометрів.
Зазвичай Єлизавета Петрівна попереджала про свої візити, а тут звалилася, як сніг на голову, зіпсувавши плани. А вони були наполеонівські! Сьогодні Марина і Олександр збиралися відвідати… майбутнього сина.
***
Довгих десять років Сашко і Марина сподівалися на диво, але спільних дітей так і не з’явилося. Тоді домовилися: якщо Марина не народить до сорока років, то вони візьмуть дитину з дитячого будинку. І начебто всіх влаштовував такий план. Всіх… крім Єлизавети Петрівни.
«Мені потрібні рідні онуки! Нема чого чужих дітей у сім’ю брати, ― рішуче заявляла Єлизавета Петрівна. ― Так і знайте, якщо підете наперекір спілкуватися перестанемо!»
Марина розуміла, що свекруха ― людина за натурою занадто владна і напориста. Раз вже вбила собі в голову щось ― не переконати. Сашко не звик їй перечити. Довелося і Марині погодитися, мовляв, тільки рідні онуки гідні любові і турботи такої чудової і справедливої бабусі.
Але погодитися ― не означає відмовитися від ідеї. Сашко теж дуже хотів дитину і, на відміну від матері, розумів, що чужих дітей не буває. Потай від Єлизавети Петрівни вони пройшли школу прийомних батьків і тепер збирали документи для усиновлення.
І тут виникла інша проблема: Марина хотіла пройти всі етапи материнства і взяти дитину з Будинку малюка. Сашко до цього виявився не готовий.
― Раз вже є вибір, то потрібно брати дитину старшу, ― наводив він один і той же аргумент, ― щоб вже без всяких цих безсонних ночей, підгузків, прорізування зубів та іншої дрібниці.
Так могло тривати до нескінченності. Все вирішив випадок.
В офісі, де працювала Марина, з’явилася нова прибиральниця Іра, яка відразу стала предметом для обговорень у дружному жіночому колективі. Їй було всього двадцять два, при цьому вже був чотирирічний син Андрійко.
Іра приходила на роботу пізно ввечері і постійно брала сина з собою. «Значить, батька у дитини немає», «непутяща мати-одиначка», ― шепотілися під час частих перерв на каву працівниці фірми. До речі, приблизно половина з них також були матерями-одиначками різного віку, але в свобі чомусь не сумнівалися.
За службовим обов’язком Марина нерідко затримувалася на роботі допізна і перетиналася з Ірою. Їй, на відміну від колег, було шкода молоду маму, яка прийшла на важку і низькооплачувану роботу явно не від хорошого життя.
Марина намагалася зробити для Іри та Андрія щось приємне: то смаколиків або іграшок принесе, то одяг або взуття купить.
Одного разу вони розговорилися, і Іра розповіла про свою важку долю. Її батьки пішли з життя рано через проблеми з міцним. Дівчинку забрала до себе бабуся по батькові. За день до вісімнадцятиріччя Іри її теж не стало. Так Іра залишилася одна в усьому світі.
Ну, як одна… На той момент вона вже чекала дитину, про яку нікому не говорила. А як тут скажеш? Випадковий зв’язок з дорослим чоловіком і відразу наслідки. Тим більше що після «ночі кохання» він назавжди зник з її життя.
«Ганьба!» ― вирішила Іра, тому й мовчала, поки її цікаве становище не стало очевидним.
Тоді вона й не здогадувалася, що ще доведеться пережити. Вагіт…сь була складною, і нескінченні підробітки лише погіршували ситуацію.
Але коли народився син, стало ще гірше. Дитині поставили невтішний діагноз ― одностороння приглухуватість. Місцеві лікарі розвели руками і запропонували простенький слуховий апарат, який якщо і допомагав, то досить посередньо.
― Адже є зовсім інші варіанти корекції, ― Іра змахнула сльозу: жаліти себе не звикла, ― тільки на все потрібні гроші. Але я заради Андрійка готова на все! Все йому дам з лишком!
Так Іра влаштувалася на кілька робіт: вранці мила під’їзди, вдень торгувала в невеликому магазинчику біля будинку, а ввечері забирала Андрія з садочка і вирушала прибирати офіси.
Втомлена жінка, на вигляд старша за свої роки. Але при цьому щаслива мати ― вона із захватом розповідала про досягнення Андрійка: він і малює, і співає, і по дому допомагає, і вихователі хвалять за поступливий характер, єдина опора в старості і взагалі ― втіха.
– А я мріяла стати художницею, ― тихо промовила Іра, немов розмірковуючи про щось глибоко особисте, ― тепер ось Андрійко малює… художник мій маленький.
Чим довше Марина слухала Іру, тим виразніше відчувала порожнечу всередині. Швидше б у неї з’явився такий же кирпатий рожевощокий малюк, який стане сенсом життя.
Після розмови Марина ще більше зблизилася з Ірою та Андрієм. Навіть почала відкладати гроші, щоб допомогти їй з лікуванням сина.
Але через два місяці сталася біда… Водій в нетверезому стані вилетів на перехрестя на свій червоний… і Іри не стало. Андрій опинився в дитячому будинку.
Марина зрозуміла, що повинна… ні, зобов’язана усиновити хлопчика. Сашка довго переконувати не довелося ― Андрій повністю підходив під його уявлення про прийомну дитину. Та й перше знайомство вдалося: відкритий, товариський і безпосередній хлопчик підкорив би кого завгодно.
Справа вийшла на фінішну пряму. Через тиждень має відбутися суд, і вони офіційно стануть батьками. До того моменту Марина і Олександр намагалися відвідувати Андрія якомога частіше. Вірніше, частіше виходило у Марини, а тут і в Олександра з’явилося кілька вільних днів.
І ось …! Єлизавета Петрівна, тут як тут. Весь день коту під хвіст! Адже вони вже обіцяли Андрію…
***
― І що це ви в таку далечінь і без попередження? ― Марина намагалася з’ясувати не стільки мету візиту, скільки час перебування свекрухи в їхньому будинку.
― А ось як мій паразит за голову візьметься, так і поїду додому. А якщо не візьметься, то у вас доживати віку залишуся. Не можу в очі його безсоромні дивитися!
Мова йшла про її чоловіка і вітчима Сашка, Володимира Івановича. У їхніх стосунках був певний ритуал: щомісячні епічні сварки. Як за розкладом. Точніше, сварилася тільки Єлизавета Петрівна.
Все йшло за одним сценарієм: коли жінці ставало нудно, вона вигадувала причини для скандалу. Володимир Іванович мовчки вислуховував докори і претензії, погоджувався з оратором і йшов на мирову.
Найчастіше невелика словесна перепалка задовольняла бажання Єлизавети Петрівни полоскотати нерви. Але в особливих випадках скандал набирав обертів, і вона зривалася до єдиного сина.
У цей час Володимир Іванович починав приклалатися до чарки. Спочатку з горя ― як він без коханої дружини тепер житиме? Потім від радості ― та навіщо йому ця відьма, яка всю печінку проїла своїми істериками! Потім знову з горя ― ніхто не приголубить, борщем не нагодує, ласкавого слова не скаже. А коли хмільний угар закінчувався, він їхав миритися.
Зараз «титуловані» блогери-психологи навперебій твердять, що це саме та родзинка, яка додає гостроти та інтересу у відносини, тим самим зміцнюючи їх. А ось батьки Сашка книжок з психології не читали і все життя діяли за натхненням. І результат вражаючий ― тридцять років, як то кажуть, душа в душу!
В середньому ці поневіряння від «відьми» до «Лізонька моя рідненька» тривали близько тижня. І за епічною сваркою йшло не менш епічне примирення.
Після цього всі збиралися за святковим столом на честь збереженого осередку суспільства. А наступного ранку батьки Сашка їхали.
Марина завжди стійко терпіла приїзди рідні. Але цього разу все було недоречно: якщо Єлизавета Петрівна дізнається про їхні наміри, то знайде спосіб відрадити Сашка.
Так, він був мамин синочок, і сім’ю рятувала лише значна відстань до його мами. Якби вони жили в сусідніх під’їздах зі свекрухою, то розлучилися б у перший рік спільного життя. А так було цілком терпимо.
Тому свекруха не повинна дізнатися про Андрія раніше терміну! Залишився всього тиждень до заповітного дня, і Марина не дасть його зіпсувати!
― А мені що, не раді? ― Єлизавета Петрівна з роздратуванням відкусила шматок бутерброда. ― Сир нарізали як в їдальні!
― Мамочко, не кажи дурниць! Просто нам потрібно їхати в дитячий…
― Світ, ― перебила Марина. ― Колега нещодавно народила, ось, подарунок хочемо вибрати.
― Ох, коли вже і ви народите, ― Єлизавета Петрівна з огидою відсунула тарілку. ― Тоді вже їжі нормальної купіть по дорозі. А я поки відпочину.
***
― Я вважаю, що мама повинна знати, ― Сашко всім виглядом показував образу і обурення. ― Або ти до випускного Андрія будеш ховати? Це важлива подія, а я і поділитися з нею не можу!
«Всього тиждень протриматися» ― крутилося в голові у Марини, поки вона обмірковувала, як заспокоїти чоловіка. Інакше він все зіпсує!
― Ну куди ти! Проскочила поворот!
― Сашко, я ж просила не відволікати мене за кермом! ― Марина зупинилася на узбіччі. ― Ти зрозумій, ми ж нічого не приховуємо. Сам подумай, Єлизавета Петрівна засмучена після сварки з твоїм вітчимом. А ми такі: раз ― онука їй під ніс! Давай почекаємо тиждень. І суд пройде, і мама твоя заспокоїться трохи. Може, до того часу і Володимир Іванович приїде миритися! Уявляєш, сина відразу з усіма познайомимо. Здорово ж!
Насправді Марина сподівалася, що до моменту, коли Андрій буде вдома, Єлизавета Петрівна поїде: дуже не хотілося вкотре слухати її погрози і повчання про «чужих дітей». Сашко розумів, що десь його обманюють. Але крити було нічим — довелося погодитися.
***
Як і передбачалося, судове засідання було лише формальністю. А ще Марині пішли на поступки — дозволили забрати Андрійка відразу ж, не чекаючи, коли рішення набере чинності.
Щаслива родина вирушила додому.
― Звичайно, це чудово, ― міркував Сашко, ― але як бути з мамою? Все-таки потрібно було їй все розповісти, підготувати…
Так, Володимир Іванович цього разу не поспішав миритися і забирати дружину. Але Марина більше переживала за реакцію дитини: раптом свекруха вигадає якийсь фокус.
― Андрійку, синку, ― Марина вирішила підготувати малюка, ― зараз ти познайомишся з Єлизаветою Петрівною, новою бабусею. Розумієш… ― потрібні слова ніяк не знаходилися. ― Пам’ятаєш, я купувала тобі шоколадне яйце з сюрпризом всередині?
― Угу, мої найулюбленіші!
― Ось! А ти пам’ятаєш, як хвилювався, коли його відкривав?
― Так! У мене всі-всі фігурки є! Крім однієї… Так хотілося саме її! Я аж спітнів!
― Дивись, любий, ти для Єлизавети Петрівни теж сюрприз! І вона теж може спітніти! ― щирий сміх дитини трохи розслабив Марину. ― Тому не ображайся, якщо вона щось неприємне скаже, добре?
Андрій кивнув. Він точно не образиться на цю Петрівну! Адже він теж засмутився, коли знову потрапив «повтор» у шоколадному яйці!
― Ох, здається, ми зараз всі спітніємо! ― Сашко завагався перед вхідними дверима, а Марина, навпаки, взяла сина за руку і сміливо крокувала назустріч «неприємностям».
― Ну що, знайомтеся, Єлизавета Петрівна, це наш син Андрій. Вітаю, тепер ви офіційно бабуся!
― Сюрприз! ― вигукнув малюк. ― Вітаю, Єлизавета Петрівна!
У новоспеченої бабусі потемніло в очах.
― А чого у вас тут все відкрито, га? ― у дверному отворі з’явився Володимир Іванович з величезним букетом ромашок. ― О, а це що за шибеник?
― Я ― сюрприз для Петрівни, ― хлопчик простягнув руку для привітання.
― А я, мабуть, дідусь Володя! Ну, будемо знайомі!
Вперше за багато років примирливе застілля пройшло тихо ― Єлизавета Петрівна не промовила ні слова. Але у Марини був ще один туз у рукаві. І зараз саме час його дістати!
― Рідні мої, хочу сказати тост! ― голос трохи тремтів. ― Я дуже рада, що тепер ми з Сашком і Андрієм стали справжньою родиною! Сподіваюся, що у нашого сина з’явиться не тільки дідусь Володя, а й улюблена бабуся Ліза!
І я дуже рада, що ви розділили цей щасливий момент з нами. Сподіваюся, ви будете поруч, коли в Андрійка з’явиться братик… або сестричка… Ну, місяців через сім!
Сашко випустив келих з рук.
― Як?!
― Ну так. Вісім тижнів… Вибачте, що мовчала так довго… Не було нагоди. А тепер така радість!
Нарешті Єлизавета Петрівна посміхнулася ― хороший знак, скоро все налагодиться!
― Ну ось, другий онук, ― Єлизавета Петрівна ледь стримувала сльози радості, ― тепер я найщасливіша бабуся на світі!
На виписці з пологового будинку зібралися тільки близькі.
― Андрійку, ― Єлизавета Петрівна погладила старшого онука по голові, ― тобі доведеться перемальовувати наш сімейний портрет!
― Я з радістю, бабусю! Ти будеш найкрасивішою! І мама теж!
Щасливий момент для маленького осередку суспільства… Перший з багатьох!
Спеціально для сайту Stories
