-Сашко, давай віддамо Оленку в дитячий будинок!
-Ти зовсім з глузду з’їхала? Що значить «віддамо»? — Олександр здивовано подивився на дружину.
-Так і віддамо! — Жанна похитала кучерями. — У нас скоро з’явиться власна дитина, навіщо нам чужа?
-Жанно! Саме тому Бог вирішив нас нагородити за те, що ми допомогли маленькій сироті знайти сім’ю! Ти ж сама наполягала на її усиновленні!
-Я вже не сподівалася, що у нас з’явиться власна дитина — ось і наполягала. Яка ж сім’я без дітей?
П’ятирічна Оленка стояла за дверима спальні батьків і не могла повірити в почуте. Вона не рідна? Її хочуть повернути до дитячого будинку? З очей полилися сльози.
Вона так раділа, що скоро з’явиться братик чи сестричка… А виявляється, завдяки цій дитині Олена втратить батьків!
Ніби щось відчувши, Сашко встав з ліжка й попрямував до дверей. За ними стояла заплакана Оленка.
— Тату, я що, вам — не рідна? — її величезні оченята з тривогою дивилися на Олександра.
— Та що ти, сонечко! — Сашко взяв доньку на руки. — Звичайно, рідна!
— Але ви ж сказали, що хочете віддати мене в дитячий будинок! Значить — не рідна? — вперто промовила Оленка, розмазуючи сльози по щоках.
— Так, ми взяли тебе в дитячому будинку, але це не означає, що ти нам не рідна! Ми тебе дуже любимо! У мами просто грають гормони через очікування малюка… Давай я тебе вкладу спати!
****
— Я піду від тебе, і ти ніколи не побачиш дитину! — кричала Жанна. — Я хочу, щоб у нас була нормальна сім’я! Без сторонніх!
— Жанно, заспокойся! У нас у родині немає сторонніх! — намагався заспокоїти дружину Сашко. — Олена теж наша донька!
— Я її не народжувала! Вона мені не донька! — Жанна дедалі більше розпалювалася. — Вибирай: або я, або вона!
Сашко допомагав Олені зібрати речі.
— Поживеш поки що у бабусі, щоб мама не нервувала, — говорив він дочці, — дитина народиться, мама заспокоїться, і ми тебе заберемо, добре?
Оленка кивнула. Вона була згодна на що завгодно, аби тільки не в дитячий будинок. Та й бабусю вона любила. Бабуся була доброю і завжди пригощала Оленку чимось смачненьким.
— Бабусю! Якщо мама захоче віддати мене в дитячий будинок, можна я краще буду жити у тебе? — з порога запитала дівчинка у бабусі.
Лідія Едуардівна суворо поглянула на сина. Той розгублено посміхнувся: «У Жанни гормони грають!»
— Звичайно ж, моя принцесо! — бабуся почала допомагати Олені роздягатися. — Але мама нікуди тебе не віддасть — ти ж її донька! Це вона просто від нервів так каже!
****
Уже два місяці жила у бабусі. Батько все рідше навідував їх, розриваючись між роботою та лікарнею, де Жанна перебувала на збереженні.
Одного ранку, поки бабуся готувала сніданок, Оленка дивилася у вікно. Побачивши машину батька, вона радісно вигукнула:
— Ба! Тато приїхав!
— Так рано? — нахмурилася Лідія Едуардівна. Син ніколи не з’являвся раніше полудня. Передчуваючи щось недобре, жінка веліла онучці сидіти на кухні, а сама пішла зустрічати сина.
— Жанна по.ерла сьогодні вночі. Почалися по.оги, і вона… не впоралася… Дитина теж… — Олександр втомлено опустився на пуф у передпокої.
Вони втрьох сиділи на кухні, забувши про чашки з охололим чаєм.
— Мамо, я забираю Оленку. Їй час повертатися додому.
— Якщо хочеш — я можу поки що пожити з вами, — Лідія Едуардівна запитально подивилася на сина.
— Дякую, мамо…
****
Оленка з захопленням розглядала нові бантики. Ще трохи — і вона стане справжньою школяркою! Гарна форма та яскравий портфель чекали свого часу.
У передпокої пролунав звук дверей, що відчиняються. Батько!
— Тату! — кинулася назустріч батькові дівчинка. Олександр був не сам. Поруч із ним стояла невисока худенька жінка.
— Донечко, познайомся: це Ліза! Вона буде жити з нами! — з удаваною радістю вигукнув Олександр.
— Привіт, Олено! — м’яко посміхнувшись, сказала Ліза й простягнула Олені букет. — Це тобі, до першого вересня.
— Привіт! — буркнула Олена й, проігнорувавши букет, пішла до своєї кімнати.
— Не ображайся, — почула вона голос батька, звернений до Лізи, — насправді вона дуже хороша й добра дівчинка!
— Я впевнена, ми подружимося, — відповіла йому Ліза.
«Ага! Ще б пак!» — подумала Оленка й з силою зачинила двері своєї кімнати.
Тато й Ліза скромно одружилися. Незабаром батькові запропонували нову посаду, і він став практично не з’являтися вдома, занурившись у роботу.
Усі турботи про Олену лягли на тендітні плечі Лізи. Вона всіма силами намагалася, як могла, подружитися з дівчинкою: допомагала з уроками, ходила на батьківські збори, водила в кіно та кафе.
Зрештою дівчинка пом’якшала й довірилася мачусі. У домі запанувала ідилія.
Закінчення навчального року ознаменувалося ще однією радісною подією — Ліза чекала на дитину. Для Олени це стало ударом. Вона зачинилася у своїй кімнаті й довго плакала. Ліза стояла за її дверима й благала відчинити:
— Олено! Ну не плач! Я люблю тебе! І нікому тебе не віддам! Ми завжди будемо разом! Ти моя найулюбленіша дівчинка!
— Справді? — Олена з заплаканим обличчям вийшла з кімнати.
— Ну звичайно! — Ліза обійняла дівчинку. — Ти ж моя рідна дитина! Я нікому тебе не віддам!
Кілька місяців по тому Олена тримала на руках братика й дивувалася, який він крихітний.
— Мамо! Подивися, який він кумедний! — Олена не помітила, як назвала Лізу мамою. Ліза, приховуючи сльози щастя, підійшла до неї й обійняла.
Минуло ще два роки. Олена пішла в четвертий клас, коли в дім прийшла біда — в автокатастрофі заг.нув Олександр.
Олена з Лізою на автоматі виконували домашні справи, піклувалися про маленького Колю і… мовчали. Боялися говорити, бо одразу наверталися сльози. Микола не розумів, що відбувається, і вередував.
Одного разу, коли хлопчик заснув, Ліза підійшла до Оленки й заговорила:
— Олено, так далі не може тривати! Треба жити далі. Тата не повернеш, а життя триває. Давай перестанемо страждати. Добре?
— Добре, — погодилася Олена. Мама мала рацію — батька не повернути.
Але біда не приходить одна. Тільки-но було прийнято рішення продовжувати жити без страждань, як у двері подзвонили. Велика жінка представилася інспектором органів опіки й вимагала, щоб Олена збиралася до дитячого будинку, оскільки залишилася без батьків.
— Як це? А я? — обурилася Ліза.
— Покажіть документи про усиновлення! — вимагала інспекторка. Документів не виявилося.
— Ось бачите! Бабуся занадто стара, щоб забезпечити дівчинці повноцінне життя, а ви для неї ніхто! Збирайся, Олена!
На відміну від Лізи, Олена не плакала. Їй було байдуже, що з нею тепер станеться. Її давній кошмар збувся — вона залишилася зовсім сама.
— Я обов’язково заберу тебе звідти! — кричала їй услід Ліза, але Оленка не вірила. Кому потрібна сирота? Це раніше, коли тато був живий, її любили. Зараз тата немає, і вона нікому не потрібна. Тим більше Лізі, у якої є власна дитина.
Ліза часто навідувала Олену в дитячому будинку, але дівчинка до неї не виходила. Вона бачила, як жінка сиділа на лавочці, чекаючи на неї, але так і не йшла назустріч. Згодом Ліза стала приходити дедалі рідше, а потім і зовсім зникла.
«Ну ось і все! Награлася в матір!» — з злою усмішкою подумала Олена.
Минуло два місяці.
— Олено! Іди, тебе викликає директор! — у кімнату засунув голову Василь — місцевий бешкетник.
«Що їй від мене потрібно?» — здивувалася Оленка. — «Я, здається, нічого не натворила!».
— Ну, Олена, вітаю: тебе взяли в сім’ю! — урочисто проголосила директорка дитячого будинку. — Звісно, не зовсім сім’ю, але все ж…!
— Я не хочу ні в яку сім’ю! — похмуро промовила Олена. – Мені не щастить із сім’ями!
– Ну, щастить чи не щастить — це потім побачиш, а зараз збирай речі й іди до своїх нових батьків!
Олена слухняно пішла. Їй знову стало байдуже, що з нею буде. Біля ґанку дитячого будинку стояла… Ліза.
— Що тобі тут потрібно? — байдуже запитала Олена.
— Я за тобою…
— Мене вже удочерили…
— Так це ж я.
— Ти? — Олена не змогла приховати радості.
— Ну так! Я ж казала, що ти моя рідна дитина, і я тебе нікому не віддам! На жаль, одиноким матерям не дуже охоче йдуть назустріч у питаннях усиновлення, але я довела, що зможу забезпечити тобі гідне життя, ну і хабарі, ніхто не скасовував…
Тож — ми тепер повноцінна сім’я! Ходімо додому, Микола за тобою скучив!
— Ходімо… Мамо…
