– Мамо, ну що ти мучишся, розлучися з ним! Він же справжній тиран! – сказала Ліза, дивлячись на те, як мама нервово протирає пил.
Скоро мав повернутися з роботи чоловік матері, Гена. Він любив, щоб до його приходу підлога не встигала висохнути, а полиці блищали від чистоти. Тому Клавдія Григорівна щодня насамперед, приходячи з роботи, проводила вологе прибирання. Кілька разів це скінчилося тим, що в жінки падав цукор від голоду і втоми, і вона ледве встигала викликати швидку.
– Ти не розумієш, Лізо! Одній важко! Хто мені ножі наточить? А якщо кран зламається? А якщо я захворію? – запитала Клавдія Григорівна.
– Кран тобі тиждень тому лагодив майстер, якого я викликала. Твій чоловік палець об палець не вдарив! Півроку капало: кап, кап, кап! – Ліза повторила дратівливий звук крапель із крана. Гена весь час скаржився на нього, не зробив жодної спроби усунути протікання…
– А ножі ти й сама можеш наточити. Вони в тебе і зараз, за чоловіка, тупі. А якщо ти захворієш, то є я. Щось Гена не прийшов до тебе в лікарню, коли ти лежала з діабетом.
– Приходив! Просто його не пустили.
– Звісно. Мене пускали, а його ні.
– Ну ти ж донька.
– А він же чоловік! – у тій самій манері відповіла Ліза.
– Не дерзи!
– Мамо, ну правда. Скажи, чому ти за нього так тримаєшся?
– Тому що я до нього звикла. Я заміжня почуваюся захищеною.
– Я вдома! Капці неси! – із передпокою почувся голос Геннадія.
– Іду, любий! – Клавдія Григорівна поклала ганчірку в кишеню фартуха і побігла зустрічати чоловіка, але пригальмувала біля дверей.
– Ой, капці-то тут! Лізо, глянь під диваном…
– Ага. Лежать. Разом із брудними шкарпетками.
– Дістанеш?
– Я?!
– Ну в тебе руки довші.
– Ні вже вибач. Брудні смердючі капці я чіпати не буду. Хто їх кинув, нехай сам лізе під диван.
– Ех… – Клавдія Григорівна стала на коліна і, крекчучи, витягла взуття чоловіка.
“Що ж ти матуся така стала… Тільки не в зубах йому капці носиш”, – сумно подумала Ліза, збираючись додому. Гена прийшов, а це означало, що вся увага матері буде зосереджена на ньому.
Іноді, дивлячись на цю сім’ю, Лізі здавалося, що “за кам’яною стіною” був Гена, саме він був у безпеці поруч із Клавдією Григорівною, а не навпаки.
Просочившись у передпокій так, щоб не зустрічатися з вітчимом, Ліза швидко натягнула кросівки. Але все одно почула розмову:
– Як минув твій день, Гено?
– Як зазвичай.
– Що будеш на вечерю? Макарони чи рис?
– Без різниці.
– Кетчупом чи соусом полити? Або сирку натерти?
– Усе одно.
Відповідав Гена гугнявим голосом, і Ліза подумала, що якби вона все-таки його капці взяла в руки, то тільки для того, щоб йому цими капцями клацнути. Так сильно він її дратував. А мати, немов циркова собачка, ходила перед ним на задніх лапках і виконувала будь-яку забаганку.
Клавдія Григорівна, напевно, навіть не помітила, що Ліза пішла.
– Як справи у тещі? – запитав чоловік у Лізи, коли та прийшла додому, і вона переказала йому розмову.
– Не знаю, начебто мама в тебе така весела, добра… Коли цього Гени поруч немає. І справді, чого вона за нього тримається?
– Боїться, що заміж більше не вийде. Для неї статус – понад усе.
– Я хоч і чоловік, але не можу зрозуміти, в чому причина цієї дивної самовідданої дурості: потурати примхам пузатого лисого сморчка.
– Розумієш, Володю, у мами була така бабуся, моя прабабуся, яка весь мозок проїла, переконуючи, що жінка має бути при чоловікові. За принципом: “поганенький, але мій, в інших і таких немає”. У той час дефіцит чоловіків був… Кажуть, що прадід її удома замикав, гуляв…
– А вона терпіла?
– Так. І дочку, і онучку привчала до того ж. У мами тепер виправдання одне: бабця терпіла, а в неї такий Геннадій чудовий. Працьовитий, не п’є, по жінках не ходить!
– Золота людина, – хмикнув Володя.
– Ось тато в мене був – золотий. Мама при ньому зовсім інша була, – зітхнула Ліза.
– Може, нам твою матір із ким-небудь познайомити? Ну так, для підвищення самооцінки?
– Ти що, вона не піде на побачення. Їй совість не дозволить.
– А ми подивимося.
Володя підмовив знайомого, який, як виявилося, жив у сусідньому будинку від Клавдії Григорівни. Як уже цей знайомий діяв, невідомо, але через три тижні “залицянь” Вова з похмурим виглядом сів за стіл і подивився на дружину.
– Мати в тебе… кремінь.
– Не вийшло, так?
– Так.
– Гаразд, може, якось само розрулиться?
– Може. Я, до речі, подарунок пригледів їй на ювілей. Вона начебто хотіла робот-пилосос…
Подружжя перейшло до обговорення подарунка, а через тиждень зателефонувала Клавдія Григорівна і повідомила новину:
– Лізок, я вирішила не святкувати.
– Як це?!
– Ну зайвих грошей немає… А додому запрошувати гостей – Гена проти.
– А Гена яке право має вирішувати, чи запрошувати гостей у твій дім?! – Ліза зробила акцент на слові “твій”.
– Я не хочу з ним сваритися. У нас начебто тільки все налагодилося, після сварки.
Сваркою мама називала осіннє загострення Геннадія. Він не спілкувався з нею тижнями, просто мовчав. А мама терпіла, чекала, коли “загострення” скінчиться.
– Так він і сварився з тобою, бо йому шкода грошей було! Шкода витрачати їх на тебе! – Ліза спробувала достукатися, але Клавдія Григорівна була непохитна.
– Гаразд, як знаєш. Але ми з Володею прийдемо в будь-якому разі, – відрізала Ліза і поклала слухавку.
У призначений день дочка і зять стояли біля дверей Клавдії Григорівни з букетом і подарунковою коробкою.
Але іменинниця не зраділа гостям…
– Лізо, я ж казала, що святкувати не буду, – пошепки сказала вона.
– Мамо, що у вас знову сталося? Я маю право прийти у свій рідний дім і привітати тебе з ювілеєм! – голосно сказала Ліза і, відсунувши маму вбік, увійшла до квартири. Володя наслідував її приклад.
– Я нічого й не готувала…
– Ми все принесли із собою, – випереджаючи хід думок матері, сказала Ліза.
– Клаво! Кого там принесло?
– Дочка прийшла.
– Навіщо? – невдоволено прогнувся Гена.
– За тим, що в мами сьогодні ювілей! – не витримала Ліза.
– Подумаєш, яке свято… Не 80 же років.
– Мамо, давай, сідай. Я зараз швидко стіл накрию, – Ліза вийняла тарілки, Володя відкрив ігристе.
На запах делікатесів прийшов і Геннадій. Не зміг всидіти на дивані.
– Отже, жируємо… – він побачив тарталетки з ікрою та потягнувся до них, Ліза ледь стрималася, щоб не стукнути по його товстій загребущій руці.
– Не жируємо, а відзначаємо.
– А це ще що? – він побачив коробку з бантом.
– Подарунок. Мамусю, ми вирішили, що тобі дуже знадобиться, вітаємо! – Ліза з Володею простягнули коробку, і Клавдія Григорівна розкрила подарунок.
– Що ще за звір такий? – Геннадій не відразу зрозумів, що всередині.
– Це робот-пилосос.
– Клаво, не розпаковуй! – Гена схопився зі стільця.
– Чому? – зблідла та.
– Треба здати його назад у магазин. Нам таке не треба.
– Як здати?
– За чеком. Я просто зараз і здам. Ну коли бутерброди доїмо, – сказав Гена.
– Ні, шановний, це не ваш подарунок і здавати його ви права не маєте. Ви до речі, що самі подарували? Не бачу квітів на столі…
– Геночка подарував мені подарунок, – скромно сказала Клавдія Григорівна.
– І який же? Можливо, золото, або діаманти? Або нову сукню? Ну або хоча б парфуми, – перераховувала Ліза, поки мама хитала головою.
– Гена подарував мені ароматизатор.
– “Вонючку” в машину?! – Володя навіть присвиснув. – Ось це подарунок, враховуючи, що у вас навіть машини немає!
– Я його у взуттєву шафу покладу. Щоб там свіжіше було, – почервоніла Клавдія Григорівна.
– Краще під диван. Там у вас частіше зберігається взуття, ніж у взуттєвій шафі, – не втрималася Ліза. Але отримала від матері такий красномовний погляд, що замовкла.
– Загалом, забирайте свій подарунок. Нам цього не треба. Моя дружина в змозі сама, руками, мити підлогу. – заявив Гена і вийшов із кухні.
– Мамо?
– Правда, Лізо, заберіть собі. Вам потрібніше, – поникла Клавдія Григорівна.
Настрій було зіпсовано. Ліза і Володя ще трохи посиділи і пішли. Подарунок вони залишили, сподіваючись, що мати одумається.
Але дива не сталося. Через тиждень, коли Ліза зайшла до мами у справах, вона не побачила свого подарунка.
– Де пилосос?
– А що? – Клавдія Григорівна потупила погляд.
– Думаю забрати, якщо не користуєшся.
– Пізно. Гена його здав…
– А гроші? Гроші він тобі віддав?
Клавдія Григорівна не відповіла, але Лізі стало ясно і так.
– Мам, він коштує майже 20 тисяч! Куди він ці гроші подів? У свою кишеню?
– Лізо, ми самі розберемося.
На це доньці нічого було сказати. Вона мовчки взяла сумку і вийшла в передпокій. І, може, ця історія так і закінчилася б, якби не розмова в під’їзді.
– Ларочко, ну я не можу до тебе щодня ходити, Клава ж помітить! – гугнявий голос Геннадія було важко сплутати з іншим. Ліза ввімкнула камеру і перегнулася через перила, щоб побачити сходовий проліт поверхом вище.
– Гено, коли ти з нею розлучишся, га?
– Не знаю. Ти заміжня, від чоловіка йти не хочеш. А якщо я піду від Клави, то де мені жити?!
– Гаразд, поки що залишимо як є. – пом’якшала сусідка. – Але завтра приходь. Я хочу тобі віддячити за пилосос, аж надто добре він смокче пил, – Лара недвозначно хихикнула, і Гена її вщипнув.
Лізу мало не знудило просто в під’їзді.
– Чоловікові сказала, що на роботі подарували. Він дурний, не розуміє нічого в техніці.
– Ага. На твоїй роботі можуть тільки гель для душу подарувати! А цей 20 косарів коштує, я перевіряв. – сказав Гена.
– Ти в мене розумник, Гено. Приходь завтра. Я буду чекати.
– О п’ятій буду. Раніше з роботи піду, – пообіцяв Гена.
Лізі хотілося просто зараз піти до матері, але вона стрималася. Потрібно було зловити на гарячому голубків і тільки тоді показувати відео. І помститися гулящому чоловікові матері вона хотіла дуже витончено.
Наступного дня
– Мамо, кинь ти цю ганчірку, досить намивати підлогу! – твердила Ліза. – Ходімо. Нам треба зайти до сусідки.
– Навіщо?
– У неї якась важлива новина про ваш будинок. Вона ж головна.
– Та годі, Ларка? Коли її призначили?
– Не знаю. Ходімо. Я в домовому чаті бачила.
Лізі ледь вдалося вмовити матір вийти в під’їзд, де вже чекав Володя разом із сусідом, чоловіком Лариси. Ліза знайшла його номер у домовому чаті й попросила терміново приїхати.
– Я не зрозумів, що сталося? Я вас залив? – чоловік був здивований.
– Ні…
– А що за розіграш тоді?
– Ходімо, зараз усе дізнаєтеся. Володя, дзвони у двері.
Лариса гостям не відкрила.
– Я нічого не розумію… – подала голос Клавдія Григорівна.
– У вас є ключі?
– Так.
– Відмикайте замок.
Сусід відчинив. І все стало зрозуміло.
Гена поспішав, але одягнутися не встиг. Лариса теж спробувала виправдатися, але відео, зняте напередодні, розставило все на свої місця. А робот-пилосос, який спокійно кружляв кімнатою, засмоктуючи пил, тільки підтвердив справжність відео.
– Значить, на роботі подарували? – чоловік Лариси схопив її за лікоть. – Значить, я дурний чоловік, так?!
– Ходімо, мамо. – Ліза взяла Клавдію Григорівну під руку і повела із сусідської квартири. Гена відпиратися не став. Йому важливо було забрати ноги подалі від розгніваного чоловіка-рогоносця.
– Як же він міг?.. Що сусіди-то тепер скажуть? – Клавдія Григорівна була вражена.
– Мам, тобі 60 років! Яка різниця, що скажуть? Ну, досить уже,га?
Після довгих сліз і голосінь Клавдія Григорівна, нарешті, знайшла в собі сили заспокоїтися. Володя сходив за роботом-пилососом і забрав його в сусідки, та віддала беззаперечно. Як розбирався сусід із дружиною, ніхто не дізнався. Але кілька днів Лариса не виходила з дому.
– Ну ось, тепер у тебе є кому займатися прибиранням, немає обтяження у вигляді чоловіка – п’явки. Значить, саме час зайнятися собою і пожити для себе, – сказала Ліза.
– А якщо я захворію… або кран потече.
– Тоді до ваших послуг мій знайомий. Він на вас давно око поклав. – Володя згадав про домовленість і вирішив її оновити.
І як виявилося той чоловік настільки увійшов у роль залицяльника, що не помітив, як закохався. І справді, як пройти повз таку жінку? Хазяйновитої, веселої, живої, вільної!
Без Гени Клавдія Григорівна розцвіла. Знову стала собою і помолодшала. Тож тепер на прогулянки вона ходила не одна. І навіть ножі в її домі тепер були наточені.
