Анжела не особливо хотіла цієї дитини. По-перше, у них із Максимом був уже семирічний син, і знову залазити в пелюшки і сорочечки не хотілося, а, по-друге, її кар’єра якраз почала йти вгору по сходах. Але що поробиш, раз уже так вийшло, та й Максим раніше все доньку хотів.
Дівчинка з’явилася на світ гарненька: маленька правильної форми голова, на якій так зворушливо й беззахисно стирчало коротеньке волоссячко кольору стиглої пшениці, ніс кнопочкою, акуратні вушка, але найцікавішим були її очі – блакитні-блакитні, як волошки в полі, вони невинно дивилися на цей новий незнайомий світ.
Але не встигла Анжела зрадіти, як лікарі повідомили їй вельми неприємну звістку: у дівчинки проблеми з серцем, їй буде необхідне тривале лікування з подальшою операцією.
Це зовсім не входило в Анжелині плани подальшого життя. Як же її “безцінна” робота з частими веселими корпоративами, а фітнес-клуб, а вечірки з подругами, а відпочинок на курортах? Відмовитися від усього цього двадцяти восьмирічна жінка не могла і не хотіла.
Поговоривши з чоловіком, який якось вже дуже швидко погодився з усіма її доводами, Анжела вирішила відмовитися від дівчинки. Усім родичам і знайомим вони сказали, що дівчинка не вижила.
Марія Петрівна працювала нянькою в будинку малятка. Чого вона тільки не надивилася за двадцять п’ять років такої роботи, здавалося б давно вже звикнути мала б. Повинна була б … так, ось так і не звикла.
І щоразу, коли до них привозили нового “відмовничка”, серце жінки стискалося від жалю до цих малят, що опинилися нікому не потрібні в цьому житті.
До цієї новенької крихітки з волошковими очима Марія одразу прикипіла всією душею. Кожну вільну хвилину жінка проводила з дівчинкою, і малятко її вже почало впізнавати: радісно посміхалося, трохи пізніше почало простягати свої крихітні рученята, нетерпляче смикаючи ніжками.
“А що”, – все частіше і частіше думала Марія, – “своїх дітей я виростила, вивчила, тепер у них своє життя. А ми з чоловіком ще при здоров’ї, та й господарство у нас своє: город, корова, кури, і повітря чисте, не те що тут, у місті… Треба поговорити з Колею.”
Поговорила. Прийшов Микола до будинку малятка подивитися на дівчинку, а як побачив це чисте безневинне крихітне створіння, заморгав часто очима, ніяково “крякнув” і пробурмотів:
– Тобі Марія вирішувати. Дівчинку-то лікувати треба, чи потягнеш? Із грошима ми вже якось розберемося…
– Потягну, Коленько, потягну, – впевнено відповіла жінка, з благанням дивлячись на чоловіка.
– Надією назвемо, щоб у дитини була воля з хворобою боротися, – рішуче сказав Микола і вийшов.
Персонал будинку маляти посприяв Марії Петрівні, і дівчинку швидко удочерили.
Важко їм довелося. Марія возила Надю на обстеження, лежала з дівчинкою в лікарнях, возила в санаторій, зі шкіри геть лізла, виконуючи всі рекомендації лікарів, а Микола працював більше, ніж у молодості, аж почорнів увесь від сонця, змарнів, все-таки роки брали своє.
Але коли підбігала до нього дівчинка, обіймала своїми рученятами за жилаву шию і шепотіла на вушко про свій новий дитячий секрет, “розквітав” Микола, зігрітий цією чистою дитячою безпосередністю і любов’ю.
Надія росла привітною доброю дівчинкою.
– Баба Дарино, давайте я Вам допоможу кукурудзу нести, – підбігала п’ятирічна Надійка до старої сусідки, що несла за спиною в мішку качани кукурудзи з поля для курей.
– Та що ж ти мені допоможеш? – посміхалася старенька. – Ти ж ще зовсім маленька, які в тебе сили.
– Бабусю, але якщо я в кожній руці по одному початку понесу, Вам же все одно трошки легше стане, – серйозно говорила дівчинка, дивлячись своїми волошковими очима.
– Ну, раз так, то допоможи, звісно, – сміялася старенька, ставила на землю мішок і вручала Наді два качани.
Тепер Надя гордо крокувала попереду з кукурудзою в кожній руці. Ось вона обернулася, радісно подивилася на бабу Дарину:
– Правда, Вам тепер легше нести стало?
– Звичайно, легше, набагато легше, – відповідала бабуся.
Коли настав час їхати на операцію, усе село бажало Марії з Надею удачі.
– Не бійся, Маріє, небеса все бачать: не можуть вони забрати твою дівчинку. Усе буде добре. А ми всім селом помолимося за неї, – говорили люди.
Операція пройшла успішно. Через деякий час дівчинка повернулася додому, подальші обстеження показали, що тепер життю Наді нічого не загрожує, вона здорова.
Надя виросла, закінчила з відзнакою школу, вступила до інституту.
Якось, наприкінці квітня, дівчина не поспішаючи йшла парком. Погода була тепла, яскраво світило сонце, на деревах і кущах з’явилися маленькі зелені листочки, птахи весело щебетали, будуючи свої гнізда.
Усе живе раділо весняному пробудженню. На душі в Наді було легко й радісно: навчання йшло добре, скоро травневі свята і вона на ці дні поїде додому, побачить батьків, допоможе посадити город. Як же скучила вона за мамою і батьком, як гарно буде сидіти ввечері за столом в альтанці всім разом і пити чай із букета різних трав. Такий смачний чай уміє заварювати тільки мама.
“Бах” – об Надю вдарився іграшковий зайчик. На лавці, повз яку проходила дівчина, сиділа немолода жінка з чотирирічним хлопчиком. Надя підняла іграшку і простягнула хлопчикові:
– Що ж ти кидаєш зайчика, йому ж боляче.
– Він мені більше не потрібен, – сердито прошепеляв малюк.
– Чому? Подивися, який він гарний, – посміхалася дитині Надя.
– Він поганий, він хворий! – зло вигукнув хлопчик.
Надя здивовано дивилася на дитину.
– Не звертайте уваги, – пролунав втомлений голос жінки, – мій онук дуже хворий, у нього проблеми з серцем. Батьки не хочуть ним займатися, ось мені доводиться…
Надя перевела погляд на жінку, яка говорила. Жінка була ще не старою, доглянутою і красивою, ось тільки в усій її зовнішності, у погляді очей відчувалися безмежний сум і страждання.
Це так не в’язалося з усією навколишньою обстановкою весняного життя, що пробуджується, це було неправильно.
Дівчині дуже захотілося їй чимось допомогти, підтримати. І Надя почала розповідати про себе, про те, як вона теж з’явилася на світ з хворим серцем і …
Що довше слухала Анжела (а це була саме вона) цю молоду квітучу незнайому дівчину, то більше її серце стискалося від жаху того, що відбувається, і туги.
На Анжелу дивилося її власне обличчя двадцятирічної давнини і ці блакитні волошкові очі, такі самі, як у її колишнього чоловіка…
– Не може бути, – ледь чутно прошепотіла жінка.
– Ну, що Ви, все може бути! – переконано вигукнула Надя. – Треба тільки дуже старатися і вірити в хороше! Адже мене мама з татом врятували й вилікували! І Ви обов’язково вилікуєте свого онука! Обов’язково! Удачі Вам!
Надя пішла далі, щасливо посміхаючись сонцю і вірячи, що в цього незнайомого хлопчика все буде добре.
“Розчавлена” Анжела мовчки дивилася слідом за дівчиною, що йшла, палаючими очима. Сумнівів не залишилося: це була її донька, та, яку вона залишила в пологовому будинку цього міста двадцять років тому.
Не хотіла тоді обтяжувати себе, хотілося пожити… А ось “пожити-то” і не вийшло: незабаром чоловік Анжелу покинув, пішов до іншої; сином вона практично не опікувалася, ніколи було, все хотілося своє особисте життя влаштувати.
Хлопець виріс недолугим: гулянки на умі, таку саму й дружину собі знайшов. Коли з’явився на світ хворий онук, принесла їй невістка дитину і залишила зі словами: “Ніколи нам із ним возитися, лікуйте його самі, якщо хочете, а ні – в інтернат віддамо”.
Зараз Анжелі дуже хотілося наздогнати цю добру щасливу дівчину, схопити, стиснути в обіймах, попросити вибачення, покаятися, сказати, що вона її мати… Але хіба вона мала на це право?Спеціально для сайту Stories
