Коли народилася друга дитина, Костя і Марина вирішили переїхати до батьків.
– Ну і що, що у твоїх двокімнатна? – заявила Марина, – вони ж удвох живуть. Якось помістимося. Зрештою, ти маєш повне право на це житло.
– Будемо один в одного на головах сидіти, – невдоволено буркнув Костя, якому слова дружини сильно не сподобалися, – а батькам, між іншим, скоро шістдесят. Їм спокій потрібен.
– Який спокій? – розсміялася Марина, – спокій нам тільки сниться. А якщо їм стане тісно, можуть на дачу переїхати. Там же житловий будинок.
– Так, але він без зручностей і від міста далеко, добиратися незручно. Вони ж ще працюють.
– Нічого, якось пристосуються. І потім, рано ще про це говорити. Коротше, через тиждень переїжджаємо.
Новина про те, що діти будуть жити у них, батьків не порадувала.
– З чого раптом? – поцікавилася мати.
– На орендованій дорого, – відповіла невістка, діловито розпаковуючи речі, – і потім, ми ж тут на законних підставах. Не хвилюйтеся: ми будемо платити за комуналку.
– Справа не в цьому, – відгукнулася свекруха, яку пересмикнуло від слів про «законність» переселення, – просто у нас місця замало, та й вам краще окремо жити. У нас, знаєш, звички старих людей.
– Звички доведеться змінювати, – посміхнулася Марина, – ну, ми в велику кімнату?
– Ні, – несподівано відрізала мати, – влаштовуйтеся в кімнаті Кості.
– Але нас же четверо! – обурилася невістка, – невже вам онуків не шкода?
– За законом, значить за законом, – парирувала мати і пішла на кухню, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Прийшовши з роботи, Костя здивувався, що вони четверо будуть тулитися в його кімнаті.
– Мамо, ну як же так? – звернувся він до матері, – чому? Мені одному в ній мало місця було.
– Квартира належить нам трьом. Зі слів твоєї дружини я зрозуміла, що ви хочете, щоб все було за законом. Значить, ваша – твоя третина. Живіть.
Син нічого не відповів, тільки нахмурився.
– Догралася? – кинув він Марині, увійшовши в кімнату, – невже не можна було по-людськи?
– Не переживай, ми ще пово..ємо, – в голосі дружини чулася погроза…
І почалося…
Марина демонстративно ігнорувала свекруху, зі свекром розмовляла крізь зуби.
Вночі виходила з дитиною в коридор, щоб ненависні «сусіди» теж не спали через її крик.
Коли свекор попросив її цього не робити, адже їм з дружиною вранці на роботу, то почув у відповідь:
– А нічого, що в маленькій кімнаті сплять ваш син і онук? На них вам наплювати?
Прибирала Марина тільки у себе. Передпокій і санвузол залишила на піклування свекрусі.
Готувала, але рідко. Не соромилася годувати чоловіка і старшого сина з чужих каструль. Посудом взагалі не переймалася: свекруха помиє.
– Марино, не нахабнійте, – просив Костя, – мама працює, а ви вдома цілий день. Невже важко прибрати за собою?
– Неважко, – відмахувалася дружина, – але я з принципу не буду цього робити. Нехай хоч так ваша мама для нас попрацює.
Вихідні дні і зовсім перетворювалися для батьків Кості на кошмар.
Марина щохвилини шукала привід влаштувати скандал. Якщо не виходило, починала смикати чоловіка, кричала на дітей, могла спеціально відшмагати старшого сина за якусь дурницю, щоб він голосніше плакав.
Свекруха, розуміючи це, боялася зайвий раз вийти з кімнати.
Спочатку дідусь з бабусею пропонували допомогу: посидіти з дітьми, погуляти з малюком, ще щось, але Марина ставала в позу:
– Самі впораємося. Ми і так вам – як кістка в горлі. Я ж розумію…
Пропозиції допомагати перестали надходити. Тоді при кожному зручному випадку в присутності родичів або сусідів Марина заводила одну і ту ж пісню:
– Живемо в тісноті, ще й комуналку змушені платити, батьки нічим не допомагають, онуками не цікавляться. За кожен шматок докоряють.
Всі слухали і дивувалися:
– Дивно. Такі приємні, доброзичливі, гостинні люди і, раптом, таке.
Незабаром батьки Кості почали помічати, що багато хто поглядає на них косо, шепочеться за спиною.
Ледве-ледве мати і батько дочекалися літа і, видихнувши, поїхали жити на дачу. Пропонували відпустити з ними старшого онука, але традиційно отримали відмову.
Марина тріумфувала. Була впевнена, що, проживши весь сезон спокійно, батьки не захочуть повертатися на «поле битви».
Вона зробила перестановку в квартирі, організувала в Костіній кімнаті дитячу, навіть затіяла подекуди косметичний ремонт.
– Даремно ти це робиш, – похмуро говорив Костя, спостерігаючи за бурхливою діяльністю дружини, – батькам це не сподобається.
– Вони не повернуться, ось побачиш, – впевнено відповідала Марина.
В середині липня несподівано додому приїхав свекор: привіз ягід, овочів, зелені:
– Ось, синку, вітаміни вам, – сказав він і раптом замовк.
Повільно обійшов квартиру і мовчки пішов…
– Ну все, готуйся, – Костя розгублено дивився на дружину, – завтра приїдуть нас виселяти.
– Кинь, – відмахнулася Марина, – вони що, звірі? Думаю, твій тато все зрозумів і правильно поговорить з матір’ю.
– Ну-ну, – похитав головою Костя, – ти їх погано знаєш…
Через тиждень рано вранці батько і мати приїхали разом. Оглянувши зміни у власному будинку, мати постукала в кімнату дітей і твердо наказала:
– Підйом! Через п’ять хвилин чекаємо вас на кухні.
Костя помітно нервував, Марина була абсолютно спокійна.
– Щось сталося? – штучно запитала вона, вдаючи, що нічого такого не відбувається.
– Досить кривлятися, Марино, – мати дивилася на невістку впритул, – я правильно розумію, що ви нас додому не чекаєте?
– Добре, що розумієте, – не розгубилася Марина, – ну правда, чому б вам не залишитися на дачі? І вам добре, і нам непогано. І онукам місця більше.
– Ти онуків не приплітай, – свекруха бачила невістку наскрізь, – вони тут ні при чому.
– А хто при чому, мамо? – вставив своє слово Костя, – Марина права: так було б краще.
– Не пам’ятаю, щоб ми з батьком питали у вас поради, що для нас краще, – в голосі матері звучали металеві нотки. – Отже, запам’ятайте. Ми приїдемо через місяць. До того часу ви повинні звільнити квартиру.
– І не подумаємо! Частина житла належить Кості! – з викликом заявила Марина.
– Тоді так. Ми розділимо рахунки і подаруємо нашу частину, а це велика кімната, моєму племіннику. У нього теж двоє дітей, живуть на орендованій. Думаю, він буде щасливий. А вам… Вам буде веселіше.
– Не маєте права! – скрикнула невістка, – вам потрібна наша згода, а ми не дамо.
– Згоду? Ах, так, – посміхнулася свекруха, – вам першим ми повинні запропонувати свою частину. То як? Викупите?
– У нас немає таких грошей, мамо, ти ж знаєш, – тихо промовив Костя.
– Знаю. Тому маю повне право продати або подарувати свою частину кому завгодно.
– Ви цього не зробите! – Марина вклала в ці слова стільки ненависті, що вона стала відчуватися в повітрі.
– Ще як зробимо, – мати з насмішкою дивилася на те, як лютує Марина, – ви ж виганяєте нас із власної квартири.
– І ще, – у розмову втрутився батько, який зазвичай мовчав, – дачу ми теж заповідаємо племіннику. Він, думаю, спокійно дочекається, поки ми підемо з життя.
– Налякали! – вже не так впевнено кинула Марина. Костя мовчав.
– Ніхто вас не лякає, дорога. У вас є вибір: виїхати через місяць, жити самостійно або втратити спадщину. Ось і все. Самі винні.
– Це ви винні! – закричала Марина, яку стрімко охоплювала істерика, – не могли синові житло купити?!
– Дитинко, ти у батьків одна, але теж без житла. Тож притримай язик. Інакше і вибору можете позбутися. Як тобі таке, синку?
– Я все зрозумів, – Костя виглядав побитим, – тату, мамо, вибачте мене…
– Чого ти принижуєшся? – зашипіла Марина на чоловіка.
– Замовкни, – обірвав її Костя, – все правильно. По заслузі.
– Ну, ось і добре, – посміхнулася мати, ласкаво дивлячись на сина, – ми приїдемо через місяць. Сподіваюся, проблем не буде?
– Не буде, мамо…
– Ми не надто суворі з ними? – запитав батько, спускаючись сходами.
– Якраз, – посміхнулася мати, – шкода, що трохи затягнули. Давно потрібно було порядок навести.
– Може, ти й права…
Спеціально для сайту Stories
