Ніна Петрівна жила в цьому селі все життя. Народилася тут, вийшла заміж, виховала дітей, поховала чоловіка і зустріла онуків ― все тут.
Діти роз’їхалися давно, та й називати дітьми людей, яким було вже за п’ятдесят, ставало все складніше.
Сама Ніна Петрівна від переїзду навідріз відмовлялася. Навіть коли потрапила з серцевим нападом до районної лікарні, а родичі, що називається, під шумок приїхали організовувати її переїзд ― не піддалася і, повернувшись до рідної хати, мало не забарикадувалася, так що довелося брати штурмом.
Згодом наполегливість рідних вщухла.
Жила баба Ніна одна і до недавнього часу родичів в радіусі п’ятдесяти кілометрів не мала. Кажуть, що на селі половина людей один одному родичі.
Так і є, тільки половина цієї половини вже відійшла в інший світ, а друга давно виїхала.
Змінилася кількість родичів на квадратний кілометр зовсім недавно. Люся – онука баби Ніни – оселилася через два будинки від неї. Молоду, симпатичну дівчину недарма потягнуло на історичну батьківщину.
Справа в тому, що обранець Людмили, а нині колишній чоловік, виявився людиною вкрай непристосованою до сімейного життя, але при цьому дуже підкованою юридично.
Настільки, що його правова грамотність могла змагатися тільки з жадібністю. Він у прямому сенсі залишив Люсю біля розбитого корита.
Змагався за останній комплект білизни, що вже говорити про квартиру. Житлова площа дійсно була його, але ремонт вони робили разом, і Люся вклала значну суму… але довести нічого не змогла.
Залишившись без житла, пожила пару тижнів у батьків, а потім впала в депресію, взяла відпустку і поїхала до бабусі.
― Оце так чоловік, ― бурчала баба Ніна, ― без останньої нічної сорочки жінку залишить. Як ти тільки знайшла такого?
― Я не думала, що він такий, ― неохоче виправдовувалася Люся, намагаючись проковтнути ком, який вставав у горлі при згадці про колишнього.
― Він спочатку був турботливий, господарський, ощадливий… не написано ж на лобі.
― Ощадливий. Ось ти, ― Ніна Петрівна, ледь стримувалася, від лайливих слів. ― Ось і заощадив. За твій рахунок.
Ніна Петрівна, не хотіла чіплятися до онуки і завдавати їй зайвого болю, але в голові у неї дійсно не могла вкластися думка, як чоловік міг викинути дружину на вулицю.
Вона була людиною старого гарту і, на відміну від інших родичів, категорично заперечувала проти примирення Люсі з чоловіком: «Від таких треба тікати подалі, а не на колінах до них повзти!»
Поживши місяць у селі, Люся звикла.
Щоб відволіктися від душевного болю, почала допомагати в невеликій початковій школі і ще меншому БК ― за освітою вона була педагогом. І допомагала.
Всі разом почали просити її залишитися. Перебуваючи в стані крайньої пригніченості і відчуваючи зраду всього світу, Люся погодилася.
Їй навіть виділили будинок, і все село допомагало привести його в порядок. Так і зажили бабуся з онукою найближчими сусідками.
Нові люди, прямо сказати, з’являлися в селі нечасто. Точніше не з’являлися зовсім. Переїзд Людмили можна було порівняти зі святом районного масштабу. Тому тиха поява ще одного селянина залишилася практично непоміченою.
Іван Микитович. Статний старий. Колишній військовий. Вдівець. Вирішив оселитися в цих краях. Високий, міцний не по роках, володар сріблястої шевелюри без найменшого натяку на лисину – виділявся серед місцевих представників сильної половини людства.
Природно, що дами середнього і старшого віку, які з різних обставин залишилися самі, відразу активізувалися.
Однак ні милі посмішки, ні відверті загравання, ні частування у вигляді домашньої наливки і борщу не зворушували серце відставного полковника.
Іван Микитович не звертав уваги ні на кого. Жінки перешіптувалися. Одні починали думати, що через вік прекрасна стать зовсім не цікава переселенцю.
Інші стверджували, що тут криється щось інше.Шило в мішку не сховаєш, а в селі все на виду. Здавалося б, прописні істини, але їх усвідомлення знову і знову дивує людей.
— Все, розібралися! — заявила захекана Михайлівна, одна з головних сільських пліткарок, підійшовши до будинку Соломії Федорівни, місцевої старожилки.
Зазвичай саме тут збиралися жінки різного віку, щоб поспілкуватися.
— Тепер зрозуміло, чому полковник ні на кого не дивиться. Іду я, значить, повз будинку Людмили. Ну Люська — онука Нінки! А з хати на ґанок виходить наш полковник. А Люська його проводжає.
І, головне, якийсь згорток йому віддає, посміхається. І він їй. А дівка-то вся світиться! Сміються обоє. Ось, все і стало на свої місця: ми до нього і задом, і передом, а йому молодуху подавай.
Зависла тиша. Деякі з присутніх хотіли було заперечити пліткарці, але осіклися. Аргументів проти не було.
У селі все просто: сьогодні сказав – брехня, а завтра став співучасником. Всі промовчали. Решту вечора Михайлівна і інші жінки перемивали кістки Люсі, Ніні Петрівні, Івану Микитовичу.
Хоча, справедливості заради, були й ті, хто ставав на його бік.
― Та чого йому, якщо сили є, ― несподівано виступив Петро, чоловік Свєтки-продавчині, який опинився на жіночому зібранні виключно тому, що перебував під підвищеним наглядом дружини через пристрасть до міцного. ― Молодець полковник!
― Мовчи вже про сили, ― гнівно випалила Свєтка, ― або вже йди до нього тоді рецептик візьми.
Всі засміялися.
Зависла тиша. З одного боку, вірно: якщо сили є, чого б і ні? З іншого, соромно якось ― адже він для неї дідусем міг бути. Але чоловік є чоловік. А ось Люська, звичайно, підвела, не так її батьки виховували.
З наступного дня, самі того не підозрюючи, трійця з перемитими кістками стала об’єктом спостереження всього села. І, на радість пліткарок, припущення підтверджувалися.
Самій Ніні Петрівні було не добре останній тиждень, тому на вулиці вона не з’являлася. Зате полковник став завсідником садиби Люсі. То паркан полагодить, то лавку пофарбує, то траву покосить.
Сама Люся тепло посміхалася і радо запрошувала помічника в будинок. Якби бідна Люся знала, як її полоскали за спиною!
У когось із пліткарок говорила заздрість, у когось образа, були й ті, хто щиро журився про погане виховання панночки. Все-таки не годиться дівчині, якій і тридцяти ще немає, з старим зв’язуватися. Те, що міг почути на свою адресу Іван Микитович, також навряд чи його порадувало б.
В один із днів селяни спостерігали таку картину: відставний полковник разом з Люсею, ошатно вбрані, пройшли центральною вулицею до будинку баби Ніни, весело регочучи.
Після чого Люся пройшла у двір, а супутник залишився чекати на лавці. Не минуло й п’яти хвилин, як були зайняті кілька спостережних пунктів і точок огляду.
Половина вулиці зібралася, щоб із засідки подивитися ― чи не руки і серця онуки прийшов просити старий розпусник у Ніни Петрівни?
Ненав’язлива, але різка тиша зависла над подвір’ями. Здавалося, що мовчали навіть собаки. Хвилин через п’ять на ґанку з’явилася Люся, привітно помахала Івану Микитовичу, запрошуючи його в хату.
Соціум не витримав.
― Що ж у вас зовсім сорому немає? ― грубо і різко пробасила вона, підійшовши до лавки.
― Не зрозумів.
― Що тут незрозумілого? Яка ганьба! Ти ж їй не те, що в батьки ― в діди годишся. І не соромно дівчину молоду з пантелику збивати? Та ще й чого надумав, свататися прийшов! Тьху!
― Ви про що?
― Тітонько Зіно, ви що? ― з хвіртки вибігла Люся.
― Ти взагалі мовчи, безсоромна. Це ж треба таке надумати, зі старим зв’язатися! Бабусю вирішила в труну загнати?
На очах у нічого не розуміючої Люсі з’явилися сльози. Іван Микитович, бачачи це, підвівся і обійняв дівчину, уткнувши її обличчям у потужні не по віку груди. Такий джентельменський вчинок, з огляду на обставини, викликав чергову хвилю невдоволення і спровокував наплив людських мас до будинку Ніни Петрівни.
Адже це повністю підтверджувало всі підозри! Піднявся галас. У його гудінні чітко можна було розчути слова осуду, зневаги і навіть погрози.
― Чого розлютилися? ― Ніна Петрівна з’явилася на ґанку, одягнена у святкову сукню.
― О! І ця туди ж! Погляньте, як вбралася зустрічати нареченого онуки! Не соромно, Петрівно? Яка ганьба! ― відкрила в собі друге дихання Михайлівна.
Ніна Петрівна спустилася з ґанку. Пройшла по двору, вийшла з хвіртки. Підійшла до онуки. Обійняла, відірвавши від міцних грудей полковника. Погладила по голові.
― Заспокойся, люба! Не слухай дурнів!
А потім зробила те, чого ніхто не очікував. Якось по-дівчачому задерши голову і похитавши плечима, вона взяла Івана Микитовича під руку і попрямувала у двір, тягнучи за собою онуку.
― А він не наречений онуки! Мій! ― гордо промовила Ніна Петрівна, і вся трійця зникла в будинку.
Лише через тиждень селянам стали відомі подробиці того, що сталося.
Іван Микитович проходив обстеження в тій же лікарні, де лежала Ніна Петрівна. Навіть миттєвого короткочасного спілкування вистачило, щоб в серці і душі полковника спалахнули теплі платонічні почуття.
Вперше за довгий час, що минув з втрати коханої дружини, Іван Микитович знайшов споріднену душу.
Як ми пам’ятаємо, лікарню Ніна Петрівна покидала, м’яко кажучи, поспіхом, запідозривши родичів в організації її переїзду. А тому ні адреси, ні телефону Іван Микитович дізнатися не встиг.
Вдавшись до хитрощів, лестощів і старих зв’язків, колишній військовий все-таки зміг розшукати нову знайому і прибув до її двору. Але розгублена Ніна різко і навіть трохи грубо відшила його.
Ось і придумав спритний полковник план: купити будинок неподалік ― може, щось і вийде!
Однак Ніна Петрівна сприйняла появу нового знайомого в багнети. Тоді чоловік вирішив зайти, що називається, з флангу ― через онуку. Не став лукавити і випалив все як на духу.
Люся прониклася симпатією до Івана Микитовича і пообіцяла допомогти. Але Ніна Петрівна навідріз відмовлялася навіть розмовляти з ним.
А коли натиск онуки посилився, то й зовсім закрилася вдома, симулюючи загострення хвороби.
Вирішили дати їй час. А щоб не втрачати його даремно, Іван Микитович запропонував Люсі допомагати по господарству. На тому й погодилися.
Весь цей час Люся не залишала спроб вмовити бабусю хоча б поговорити з палким шанувальником. І ось, напередодні того нещасливого дня, коли вони стали об’єктом народного морального суду, Ніна Петрівна дала добро.
Іван Микитович причепурився і радісно поспішив на зустріч.
Що в результаті?
У Ніни Петрівни та Івана Микитовича зав’язалися теплі стосунки. Втомлені від самотності і відсутності можливості поговорити по душах, вони не могли натішитися одне одним. А Люся раділа за бабусю.
А ось Михайлівна після цього випадку втратила значну частину авторитету як інформатор і місцева служба новин.
А до багажу її прізвиськ додалося ще одне – «Срамота». Але вимовляли його селяни без злості і завжди з легкою усмішкою.
Спеціально для сайту Stories
