Я родом із невеликого села. До того, як вступити до університету, і не думала про переїзд до міста. Все мені було зрозуміло, як виживати в сільській місцевості. А ось перспектива залишитись однією у великому місті, де нікого не знаю, дуже лякала.
Але вступивши до вишу, я зуміла подолати свій страх. А крім того, знайшла кохання і вийшла заміж. У село я так і не повернулася. Іноді приїжджала допомогти мамі по господарству, але що старша ставала, то менше часу в мене на це було.
І ось одного разу мама заявила, що їй набридло жити у селі одній. Почала проситись переїхати до мене. Понад рік день у день мама дзвонила і нарікала, що їй важко справлятися. Набридло піч топити, воду тягати відрами і грядки полоти.
З одного боку, мені й хотілося б допомогти матері, та ось тільки якщо я її заберу жити до себе, то вже моє життя стане нестерпним. Квартира у нас із чоловіком невелика. Ледве вміщуємось у двох кімнатках з двома дітьми.
До того ж мамі ніколи не подобався мій обранець. Їх спілкування завжди зводилося до лайки та взаємних закидів, а тому я намагалася не залишати їх наодинці більше ніж на 10 хвилин.
Якби нам і було б де розмістити маму і вона таки переїхала, де гарантії, що вони нарешті примиряться? Не можу ж я цілодобово дивитися за ними. Однак хоч скільки б я намагалася пояснити мамі, що не можу зараз її забрати, та не бажає нічого чути.
Днями вона зателефонувала повідомити, що вже збирає сумки та розпродає господарство. Я просто в паніці! Не залишу ж рідну матір жити на вулиці, але й прихистити її не можу. Що мені робити?
