— Або обох, Алло Трофимівно, або нікого. Вибирайте зараз, бо більше я цю тему не порушуватиму.
Марина стояла у передпокої, нервово застібаючи ґудзики на дитячому комбінезоні.
Маленький Андрюша сопів у візочку, а шестирічний Стасик, син Марини від першого шлюбу, завмер біля дверей, притискаючи до грудей облупленого пластикового робота.
Алла Трофимівна повільно підвелася зі стільця й уставилася на невістку.
— Марино, не став мені умов. Я тобі не наймана нянька і не соціальна служба.
Я хочу бачити свого рідного онука, я за ним сумую. А Стасик…У нього, напевно, є свої бабусі. Або дідусі. Чому я маю витрачати свої законні вихідні на чужу дитину?
— Він не чужий, він мій син! — Марина підвела голову. — І він брат Андрюши.
Як ви собі це уявляєте? Одного я залишу у вас, а другого потягну з собою в кіно чи в парк? Що я йому скажу? Що бабуся його не любить, бо в нього «кр.в не та»?
— А ти йому скажи правду, — Алла Трофимівна притулилася до дверного косяка. — Скажи, що я — бабуся Андрія. Це чесно. Я за чесність, Марино. І Борі я це завжди говорила.
— Боря… — Марина гірко посміхнулася. — Боря зараз сидить у машині, боїться зайти, бо знає, який у вас характер.
Але він зі мною згоден. Ми — сім’я. І діти у нас спільні.
— Сім’я — це коли всі свої, — відрізала Алла Трофимівна. — А коли в дім приводять готову дитину від іншого чоловіка, це не так називається. Я на це не підписувалася!
Марина різко смикнула ручку дверей.
— Все ясно. Моєї ноги тут більше не буде. І Андрюшу ви побачите тільки на фотографіях.
Стасик, ходімо!
Невістка разом з дітьми вискочила з квартири, а Алла Трофимівна так і не зрозуміла, чим вона її так образила…
Алла Трофимівна обожнювала свою квартиру — двокімнатну, з високими стелями, яку вони з покійним чоловіком заробили важкою працею.
Син Боря, її молодший, завжди був «проблемним» у плані особистого життя. То одна подружка, то інша, а потім — бац, і Марина.
З дитиною. Народженою поза шлюбом, від якогось випадкового красеня, якого, природно, ще до народження дитини і слід прохолов.
Боря прийшов до неї через годину після скандалу. Двері відкрив своїм ключем, який, до речі, Алла Трофимівна так і не забрала.
— Мамо, ти вдома? — пролунав його голос із коридору.
— Я на балконі, Боря. Заходь.
Боря вийшов на балкон, сів на плетений стілець. Виглядав він жахливо.
— Навіщо ти так, га? — почав він. — Маринці й так важко. Андрюшка мучиться з зубами, майже не спить, плаче постійно.
Вона просто хотіла пару годин у тиші посидіти, голову спокійно помити.
— А Стасик у цей час по стінах бігає? — Алла Трофимівна не повертала голови.
— Мамо, припини… Він тихий хлопчик, ти ж знаєш. Сидить собі, малює. Мамо, ну невже тобі складно двох дітей взяти? Ти ж все одно вдома сидиш, телевізор дивишся цілодобово…
— Боря, послухай мене уважно, — Алла Трофимівна нарешті подивилася на сина. — Я п’ять разів бабуся. У твоїх старших братів — четверо дітей на двох. І я з кожним із них сиджу, коли просять.
Але ті діти — мої онуки. Мої, від моїх синів! А в цьому хлопчику я бачу чужого чоловіка. Чому я повинна його любити?
— Це ж просто дитина, мамо! Їй шість років! Як взагалі можна не любити дитину? Будь-яку дитину, мамо!
— Твоя Марина поводиться нахабно. Прийшла, ультиматуми ставить. Шантажує онуком! Це, на твою думку, нормально?
— Вона захищає свою дитину! — Боря підвищив голос. — Якби ти так ставилася до Андрюшки, я б теж за нього горою став.
— До Андрюшки у мене претензій немає. Він мій онук. І я готова його брати хоч на всі вихідні. Але без навантаження, Боря. Без вашого Стасика!
Боря встав.
— Ти нестерпна, мамо. Ти завжди була такою. Горда, правильна… А по суті — просто черства.
— Я справедлива, — поправила його мати. — Я не зобов’язана любити всіх, кого ти приводиш додому.
І якщо Марина думає, що через Андрія вона змусить мене визнати Стаса своїм, то вона сильно помиляється.
— Значить, ти обираєш власні принципи, а не онука?
— Якщо Марина заборонить мені бачитися з Андрієм — це буде на її совісті. І на твоїй, якщо ти їй це дозволиш.
Боря нічого не відповів. Він просто пішов.
Минув тиждень. Алла Трофимівна жила за своїм звичним розкладом. Вранці — прогулянка в парку, вдень — читання, ввечері — телефонні розмови зі старшими синами.
Вона не дзвонила Борі, і він не дзвонив їй.
У четвер зателефонував старший син, Олег.
— Мамо, привіт. Слухай, тут Боря заходив до мене в офіс. Зовсім похмурий. Каже, ви там з Маринкою посварилися.
— Не ми посварилися, Олегу, а вона прийшла мені умови ставити!
— Мамо, ну ти теж… Ну візьми ти цього Стасика. Ну що він, з’їсть тебе? Боря каже, Марина взагалі заборонила йому до тебе заходити.
— Олегу, ти мене знаєш, — зітхнула Алла Трофимівна. — Я на поводу у істеричок не піду. У Борі є голова на плечах? Нехай він її й використовує.
Якщо він дозволяє дружині маніпулювати стосунками з матір’ю, значить, я його погано виховала.
— Та ніхто ним не маніпулює, він просто між двох вогнів! Марина у декреті, у неї гормони, втома. Вона хоче, щоб її дітей приймали однаково добре.
— Однаково приймають у дитячому будинку, Олегу. А в родині є родинні зв’язки. І якщо Боря обрав жінку з «хвостом», це його вибір. Я цей «хвіст» пестити й плекати не зобов’язана.
— Ну, як знаєш, мамо. Тільки Боря сказав, що вони придивляються до квартири в іншому районі. Далі від тебе. Щоб «очі не мозолила», як висловилася Марина…
Алла Трофимівна й вухом не поворухнула.
— Нехай їдуть. Я за ними бігати не буду.
Після розмови зі старшим сином вона довго сиділа в кріслі. Їй було прикро аж до сліз.
Андрюша був чудовим малюком — з очима Борі і ямочкою на підборідді, вона його дуже любила, як і всіх своїх рідних онуків.
А невістка навмисно позбавляла її задоволення спілкування з наймолодшим.
У суботу зазвичай Боря привозив Андрюшу на пару годин. Алла Трофимівна за звичкою купила дитяче пюре та нові шкарпетки. А потім згадала — ніхто не прийде.
Трохи посидівши, зібралася до магазину. На виході з під’їзду зіткнулася з сусідкою, Валентиною.
— Аллочка, привіт! А що це твоїх онуків не видно? Боря наче зранку проїжджав повз, але до тебе не заглянув — я на лавочці сиділа, бачила.
— У них справи, Валя, — коротко відповіла Алла Трофимівна.
— Ой, справи… Молоді зараз всі в справах. А я свого Сашка сьогодні у дочки забрала, підемо на гойдалки.
Він постійно згадує Стасика. Питає, коли вони знову зустрінуться?
Алла Трофимівна промовчала — Валя не знала подробиць, і просвіщати її не хотілося.
На дитячому майданчику, за три будинки, мати побачила сина. Боря катав візочок, а Марина сиділа на лавці, спостерігаючи за Стасиком, який копався в піску.
Алла Трофимівна сповільнила крок. Вона могла б підійти, могла б просто сказати:
— Гаразд, приводьте обох…
І конфлікту більше не було б. Марина б посміхнулася, Боря б зітхнув з полегшенням. І все знову було б добре, але…
Вона раптом уявила, як Стасик буде бігати по її чистій квартирі, як їй доведеться вдавати, що він їй подобається… Алла Трофимівна розвернулася й пішла в інший бік.
Боря і Марина дійсно переїхали. Тепер вони жили на іншому кінці міста. Алла Трофимівна дізналася про це від Олега.
— Перевіз я їх, мамо. Квартира там менша, зате ремонт свіжіший. Марина задоволена — каже, там парк через дорогу і ніяких «токсичних родичів» поблизу.
Алла Трофимівна лише стиснула губи й промовчала. Яке ж це слово… Неприємне.
А в одну з п’ятниць Боря все-таки зателефонував.
— Мамо… Андрюшка захворів. Температура під сорок.
— Що?! — Алла Трофимівна підскочила з дивана. — Що кажуть лікарі? Боря, чому ти тільки зараз дзвониш?
— Та Марина не дозволяла… Казала, що ми самі впораємося. Але зараз їй стало страшно.
Вона зі Стасом у іншій кімнаті сидить, боїться, що він теж підхопить цю заразу. А я з малюком. Мамо, він так плаче…
— Адресу кажи! — крикнула вона, вже накидаючи плащ.
— Мамо, ти приїдеш? А Марина ж…
— Мені плювати на Марину! Там мій онук хворіє!
Вона прилетіла через тридцять хвилин на таксі. Двері відчинив Боря. З глибини квартири доносився уривчастий дитячий плач.
Марина вийшла в коридор, бліда, з розпатланим волоссям. На руках вона тримала Стасика, який перелякано притиснувся до неї.
— Все-таки приїхали?
— Відійди, Марино, — Алла Трофимівна пройшла повз неї в спальню.
Андрюша лежав у ліжечку, весь червоний, спітнілий. Вона приклала руку до його чола — вогонь.
— Я дав йому жарознижуюче, але не допомагає.
Алла Трофимівна почала діяти. Вона знала сотні народних засобів, які допомагали її власним дітям у такі моменти. Обтирання, правильне пиття, компреси. Температура почала спадати.
Андрюша нарешті затих і заснув. Алла Трофимівна сиділа біля ліжечка, у неї заніміла спина, але вона не ворушилася.
Коли криза минула, Алла Трофимівна зібралася додому.
Марина вийшла провести її до коридору. Стасик спав на дивані у вітальні.
— Алла Трофимівна… — Марина завагалася. — Дякую вам. Справді. Я не знаю, що б ми робили.
— Нема за що, Марино. Це мій онук.
— Послухайте… — Марина зробила крок уперед. — Давайте забудемо те, що я наговорила. Ви можете приходити до Андрія, коли захочете. І забирати його теж.
Алла Трофимівна завмерла, взуваючи чобіт.
— А як же «або обох, або нікого»?
Марина опустила очі.
— Я була неправа. Я просто хотіла, щоб Стас теж відчував себе потрібним. Але я зрозуміла… Його не можна нав’язувати силою.
— Правильно зрозуміла, — кивнула Алла Трофимівна. — Дружба і кохання — це добровільні речі. Не можна змусити кохати. Але я ціную твоє зізнання.
Вона йшла з дивним відчуттям. Ніби підкорила невістку собі, а радості від цього все одно не відчувала…
Тепер Андрюша знову бував у бабусі, Боря привозив його по суботах, одного.
А цієї суботи Боря приїхав з двома дітьми. Стасик стояв позаду нього, ховаючись за спиною вітчима. У руках у нього був невеликий альбом для малювання.
— Мамо, послухай… У Маринки зуб розболівся, вона поїхала до лікаря. Мені нікого залишити з Андрюшкою, а Стасика вона не змогла взяти з собою — одного ж там не залишиш. Можна вони посидят у тебе годинку? Я швидко!
Алла Трофимівна подивилася на Стасика, хлопчик одразу відвів погляд.
— Проходьте, — коротко сказала вона. — Тільки взуття зніміть відразу. У мене килими чисті.
Ця година була найдовшою в її житті. Вона возилася з Андрюшею, а Стасик сидів у кутку дивана, занурившись у свій альбом.
Він не просив пити, не галасував, не приставав — він робив усе, щоб на нього не звертали уваги.
У якийсь момент Андрій потягнувся до альбому брата і випадково вирвав сторінку.
Стасик здригнувся, але промовчав, просто почав збирати клаптики паперу.
Алла Трофимівна раптом відчула гострий укол жалю. Ну в чому він винен, цей хлопчик? Хіба він вибирав батька й матір?
Згадався покійний чоловік, який обожнював абсолютно всіх дітей: і своїх, і сусідських, і незнайомих, охоче возився з кожним і не терпів дитячих сліз.
Їй раптом стало неймовірно соромно…
Вона встала, підійшла до шафи й дістала коробку старих олівців, які залишилися ще від Бориса.
— Ось, — вона поклала коробку перед Стасиком. — Цими краще малювати. А той аркуш ми заклеїмо. У мене є скотч.
Хлопчик підвів на неї очі.
— Дякую… — тихо промовив він.
— Ну, Станіслав. Давай подивимося, що ти там малюєш.
Борис, увійшовши до квартири, остовпів: його мати сиділа за столом разом зі Стасиком, і вони разом розфарбовували якийсь неймовірний замок. Андрюша мирно спав.
— Мамо? — Боря не вірив своїм очам.
— Що «мамо»? — Алла Трофимівна навіть не обернулася. — Дитині нема чим малювати, олівці всі тупі. Забери їх, Боря, нехай малює вдома. І купи йому нормальний альбом.
Боря посміхнувся — вперше за довгий час щиро.
— Зрозумів. Куплю.
— Ось і добре. І це… Приводь обох. Ми знайдемо, чим тут зайнятися. Правда, Станіслав? Ми тобі ще мольберт купимо. Бабуся навчить тебе малювати натюрморт…
