– Ти не маєш права забороняти мені бачитись із сином! – прокричав Костя, вриваючись у робочий кабінет Лери.
– Вийди! – Крикнула Лера.
У кабінеті окрім Лери працювало ще шестеро людей, тому Костя вирішив влаштувати концерт.
– А хай твої колеги знають, що ти безсердечна матір, яка власну дитину відбираєш у батька!
– У такого батька й відібрати не гріх, – відповіла Лера. – Знаю я, навіщо тобі Мишко знадобився!
– Це мій син! Я маю право! Негайно зателефонуй до дитячого садка і скажи виховательці, щоб вона віддала мені сина!
– Я не дзвонитиму! – Крикнула Лера у відповідь. – А ось куди мені варто зателефонувати, то це в поліцію!
– Лише поліції мені не вистачало! – сердито відповів Костя. – З твоєї милості у мене друзів не залишилося! Так ти мене ще посади!
– А я думала про це, — сказала Лера. – І по ділом буде!
– Як ти смієш такі речі говорити про батька свого сина, про чоловіка…
– Про колишнього чоловіка! – Помітила Лера, показуючи безіменний палець без каблучки. – І взагалі, пішов геть! Не заважай працювати!
– Валерію Ігорівно, — подала голос начальниця, — вивідіть цього суб’єкта! Або я охорону викличу!
– Чув? – Лера кивнула Кості. – Зараз тебе під охороною виведуть! Йди !
– Я так просто не піду! – прокричав Костя. – Я хочу бачити свого сина! А ще я хочу, щоб ти перестала розпускати про мене мерзенні плітки!
– Господи! – Лера підняла очі до стелі. – Як же ти мене дістав! Я вже розлучилася з тобою, і заплющила очі на твої хамські витівки, і думати про тебе перестала! Прошу, зникни з мого життя!
– Валерію Ігорівно, я попросила! – голос Ганни Євгенівни перекрив голосіння Лери та крики Кості. – Потім поспілкуєтесь!
– Жінко! – Костя звернувся до начальниці. – А ви самі знаєте, з яким чудовиськом працюєте?
Вона ж не тільки нашу родину розвалила, то ще з сином мені бачитися не дає! І це ще не все! Вона всіх наших спільних друзів проти мене налаштувала! А зараз ще й в’язницею загрожує!
– Юначе, мені це зовсім нецікаво! – скрикуючи, відповіла Ганна Євгенівна. – А ось охорону я вже викликала! До обідньої перерви залишилося сорок хвилин.
Можете почекати Валерію Ігорівну на вулиці, чи у відділення поліції, куди вас обов’язково здасть охорона!
– Я чекаю на вході! – кинув Костя і вийшов із кабінету.
– Господи, – розплакалася Лера, опустивши голову на стіл. – Коли все це закінчиться? Я просто не можу!
– Дівчата! – голосно сказала Ганна Євгенівна. – Працювати до обіду ми точно не будемо, тож давайте вислухаємо нашу колегу та допоможемо добрим словом! Валеріє, поясніть ви нам, що це за сцена театру ?
Лера не очікувала такої реакції від завжди строгої і пихатої начальниці. Але, мабуть, у тієї теж за спиною була історія, яка перетворила її на жорстку та жорстоку даму.
Лера витерла сльози, перевела дух і почала розповідь:
— Спочатку все було чудово…
На початку відносин Костя здався ідеальним кавалером. Не можна сказати, що вона відразу закохалася, але доглядав він красиво та ненав’язливо.
Він просто був поруч тоді, коли Лера цього хотіла.
Він прийняв і потоваришував із її друзями, із задоволенням ввів Леру в коло своїх друзів. А з батьками Лери не тільки знайшов спільну мову, а й перейнявся симпатією.
Батьки Лери, у свою чергу, теж були зачаровані молодим, хоч і старшим за Леру на п’ять років, чоловіком.
Ще за кілька років до весілля Леріни батьки не звали Костю ніяк інакше, як зятек. А коли вже одружилися, то сам Бог велів рости молодій сім’ї!
– Я тоді на сьомому небі від щастя літала, — розповідала Лера. – Самі пам’ятайте, з якою дурною усмішкою я ходила на роботу! А потім виношування дитини, декрет.
І Костя завжди був поряд! Завжди! Працював, звичайно, але після роботи я могла на нього повністю покластися!
– На ліво почав поглядати? – Запитала Ганна Євгенівна.
– Ні, що ви! – махнула рукою Лера. – Я думаю, що в нього й досі нікого немає!
– Найімовірніше, є, — ствердно кивнула начальниця, — але не в цьому суть. З чого розлад розпочався?
– Став Костя випинати своє “Я”, — промовила Лера задумливо. – Наче і непомітно якось, а вухо різало: “Я то купив! Я це зробив! Я це вирішив! Я! Я!”.
– А ти одразу не осадила? – з усмішкою, що розуміє, запитала Ганна Євгенівна.
– Навіть значення не надала, — знизала Лера плечима. – Та й дитина маленька. Поки Костя на роботі, втомлювалася так, що взагалі туго розуміла.
– Ясна річ, — кивнула начальниця. – А потім хлопця понесло!
– Ой, не те слово! – Закивала Лера. – Приволок він, значить, книгу …
“- Ось! Раритетне видання! Книга про смачну та здорову їжу! – поважно сказав він! Тепер готуватимеш лише за рецептами з неї!
– Костю, але ж я нормально готую, — розгубилася Лера.
– Твоє “нормально”через п’ять років приведе мене до гастриту, а за десять – до виразки! А в мене немає бажання половину зарплатні заносити до аптек, бо ти нормально готуєш!
– Костю, але це давно застаріло, — сказала Лера, — та й продуктів цих у продажу немає…
– Слухай сюди, господине, блін! – кркрикнув він. – Я голова сім’ї! Я заробляю гроші! І я хочу їсти те, що я хочу, а не задовольнятися тим, що на твою думку нормально! Зрозуміла?
Ось книга! По ній готуй! А ще показуватимеш, за яким рецептом ти те чи інше приготувала!
– А інакше що? – Встала Лера в позу.
– А інакше я викину твоє варево у вікно разом із каструлею! – Прокричав він їй в обличчя, замахнувшись раритетом. – Або на голову тобі одягну, щоб надалі розумніша була!
– Костя. А чи не перегинаєш ? – Запитала Лера.
– Я в цьому будинку хазяїн! І я вимагаю не так багато! Просто хочу їсти нормальну їжу, а не ці твої напівфабрикати та іншу нісенітницю!”
– Самодур! – визначила Костю Ганна Євгенівна.
– Ну, якщо цензурно, то так! – кивнула Лера. – Тим більше, що він там розуміє в готуванні? Я просто готувала, що й готую, а потім знаходила аналог у цій книжці та робила закладку. Пред’являла, і він був задоволений.
– Тобто для виду прогнулась, а сама як скеля?
– Краще б я тоді його на місце поставила, ніж вигадувала обхідні маневри, – сказала Лера. – Потім він почав вимагати, щоб я прибирала у квартирі за певним алгоритмом!
Те саме з пранням! Вирішив він мене, коротше,навчити Але і я не наївна, зрозуміла, що він мене намагається притиснути і зробити покірною домробітницею!
– Тож ти півроку в декреті не досиділа? – Запитала начальниця.
– Думала, що відчепиться від мене зі своїми вимогами, раз я теж працюю, а він тільки заявив, що я маю встигати і працювати, і будинок у порядку за його вказівкою тримати. Мовляв, це мій обов’язок!
– Я б його вже послала , – сказала Ганна Євгенівна.
– Чому я цього одразу не зробила, сама зрозуміти не можу, — відповіла Лера. – Але до точки кипіння він мене довів тим, що захотів мою зарплатну картку.
Він, як глава сім’ї, сам фінансами повинен розпоряджатися. Коротше, бігла я з його хати, втрачаючи тапки!
– Серйозно? – Здивувалася дівчинка практикантка, яка тихо мліла в кутку, насичуючи життєвим досвідом старших колег. – Прямо, босоніж?
– Лідочка, – Лера посміхнулася, – це фігуральний вираз! Я замовила вантажників із машиною та зібрала все, що вважала своїм по праву!
Мої речі, речі сина, побутову техніку, яку купувала за свої кровні, посуд, білизну.
Скажу одразу, нічого з його речей я навіть пальцем не чіпала! До речі, спальний гарнітур, що нам батьки подарували на весілля, я теж забрала!А ще письмовий стіл, комод із передпокою та пральну машинку!
– Оце правильно! – кивнула начальниця.
– Вантажники тоді добре заробили! Мені ж везти весь цей скарб, за великим рахунком, не було куди. Я для нас з Мишком кімнатку зняла спочатку. А речі довелося по друзях-знайомих розвозити. На перетримку, так би мовити.
Одного дня я й втекла, а потім уже дві заяви: розлучення, аліменти. Півроку після розлучення було тихо. Костя навіть не дзвонив. Повідомлення лише надіслав, щоб я зменшила розмір аліментів, бо це грабіж!
– Фіксована сума? – З розумінням запитала начальниця.
– Звичайно! – Сказала Лера. – Він же на виробництві офіційно працюва! Так я йому відповіла, що з усіх питань до суду, який призначив такі аліменти.
Знову тиша. Ще три місяці. А потім я навіть не знаю, як це розповісти.
Колеги давно вже нагріли чайник, принесли печиво та цукерки та сиділи навколо Леріного робочого столу.
І в цей момент просто схилили голови, щоб постаратися вникнути в те, чим їхня Лера збирала приголомшити.
– Цей індивід почав збирати речі, які я розвезла по знайомих, коли втекла.
– Навіщо?
“- Мамо, а мені ти зателефонувати не здогадалася? – Вигукувала Лера зі сльозами на очах.
– Так, я якось навіть не подумала, — розгублено відповіла Ольга Петрівна. – Приїхав Костя, як завжди з квітами для мене та настойкою для тата, каже, що ви помирились і знову з’їжджаєтесь. Мовляв, за твоїми речами. Ми й віддали…
– Спальний гарнітур? – З стражданням у голосі промовила Лера.
– Так, — кивнула Ольга Петрівна, — і кухонний комбайн. А за зимовими речами сказав, що потім разом приїдете.
– Справді, – хитаючи головою, промовила Лера, – навіщо йому мій ношений пуховик.”
– І ще він у спільних знайомих забрав мій миючий пилосос і кавоварку, – сказала Лера, продовжуючи розповідь. – А потім мені довелося сісти на телефон і обдзвонювати всіх, у кого зберігалися мої речі, щоб вони Кості нічого не віддавали.
І щоб не вірили, що ми помирилися. Ну, і звичайно, розповіла, як він уже вивіз моє майно.
– Про цю репутацію він казав? – Уточнила начальниця.
– Так, – відповіла Лера. – Його ж багато хто зневажати став за таку поведінку. Навіть лаялися з ним, щоб він повернув речі та меблі.
– Він, як я розумію, повертати відмовився? – Вирішила уточнити Ганна Євгенівна.
– Він мотивував це тим, що відшкодовує збитки через надто великі аліменти, і друзі не мають права його звинувачувати.
– Тобто на дитину йому начхати і? Чого ж він тут розорявся, що ти йому з дитиною бачитися не даєш? – Запитала Маша, багатодітна мати, яка крім, як про дітей, нічим у житті не цікавилася.
– То він синові допит хоче влаштувати, щоб дізнатися, де ми зараз живемо! Він же до суду хоче подати на повторний поділ майна, а йому ж треба знати, що описати і що вимагати! Ось він і рветься у гості!
– А поділ був? – Запитала начальниця.
– Не було жодного , — відповіла Лера. – Підписали, що претензій не маємо, тільки там позовна давність є, то він вирішив оскаржити.
– А ти можеш довести, що це твоє? — спитала Ганна Євгенівна.
– Не треба нічого доводити, — сказала Зоя Федорівна, юрист-консультант. – Зараз обдзвонюєш знайомих та батьків і домовляєшся, щоб вони дали свідчення, що твій колишній намагався обманом вивезти твоє майно.
Потім пишеш заяву, що він уже вивіз. Це у нас крадіжка! Потім, переслідування тебе та дитини! Ми підтвердимо, що його прохання мали агресивний характер.
— Зоя Федорівно, — Ганна Євгенівна схвально кивнула, — займіться! А ти, Лерочко, піди до колишнього і поспілкуйся, поки поліція за ним їде, таки привернемо його, як бешкетника! Не люблю таких чоловіків.
Тільки вона вийшла з будівлі, Костя відтяг її за кут.
– Що ти там собі надумала? Я тебе по-доброму сказав, зменши аліменти! Я тобі сказав, що вистачить мене ганьбити серед друзів! Ще ця вихованка, сина мені мого не віддає! Та я тебе прямо тут…
– Ти вже до банальних загроз опустився? – гордо запитала Лера. – Не чекала, що ти так низько опустишся! Хоча коли ти крав мої речі, теж мужністю не пахло!
І після цього ти хочеш, щоб я дозволила тобі бачити сина? Я думаю, йому буде гидко спілкуватися з таким татом!
Костя замахнувся, але його руку перехопив сержант поліції з наряду, який викликала начальниця Лери.
– Я підготувала заяву, — сказала Зоя Федорівна, підійшовши до Лери, — про обмеження батьківських прав. І за цим фактом зараз заяву оформимо, як загроза життю та здоров’ю!
Усі суди Лера виграла, а колишньому сказала, коли вердикт був озвучений:
– Якби ти так не нахабнів, то міг би хоч щось отримати! А так навіть сина втратив!
