Олена йшла вулицею, нічого не бачачи через сльози, що застилали очі. Годину тому весь світ звалився біля її ніг, і тепер вона не знала, як їй вибиратися з-під його осколків.
Ще вранці вона думала, що щаслива і нічого поганого з нею не трапиться і ось ця звістка: у її чоловіка Олексія – інша жінка.
…Олена й Олексій були разом сім років, познайомилися на студентській вечірці й більше не розлучалися. Півроку зустрічей їм вистачило, щоб зрозуміти: вони просто створені одне для одного. Веселе весілля закінчилося тижневим відпочинком на морі, а потім почалися звичайнісінькі будні, в яких було все як у всіх.
Але і Олексій, і Олена намагалися не піддаватися зневірі, якщо щось складалося не так, підтримували одне одного, якщо бували проблеми на роботі, сміялися над тимчасовим безгрошів’ям, пригощаючи одне одного тарілкою швидкорозчинної локшини і чашкою дешевого чаю в пакетиках. Вони були молоді, безтурботні та щасливі.
Час минав, їхній побут поступово налагоджувався. Олексій уже працював на керівній посаді, його доходів цілком вистачало для безбідного життя, а ось Олені реалізуватися не вдалося, і вона, як і раніше, виконувала нескладні обов’язки в одній фірмі, отримуючи середню зарплату.
Три роки тому серйозно захворів батько Олексія, йому був потрібен постійний догляд, і чоловік попросив Олену взяти ці обов’язки на себе.
– Рідна моя, розумієш, ми можемо найняти доглядальницю, але вона ж буде зовсім чужою людиною. А я хочу, щоб із татом були тільки ми.
– Ми?
– Ну, зрозуміло, я не можу постійно перебувати поруч із ним, усе-таки в мене робота, але буду якомога частіше заїжджати, купувати все, що треба і йому, і тобі. Будь ласка, Оленку, погоджуйся! Ну що тобі від твоєї роботи? Одні нерви, а тут ти і при ділі, і вдома, і взагалі…
– Але я не зможу розриватися між двома будинками, а хто тебе нагодує, у будинку прибереться, речі приготує?
– Олено, ну справді, я ж теж не безрукий, мені що, два роки?!
Вона, трохи похитнувшись, погодилася. І вже з наступного дня приступила до своїх нових обов’язків.
Час минав, догляд за старим забирав увесь її час, і єдине, що втішало Олену в її добровільному усамітненні, то це очі старого, які сяяли вдячністю. Потім його не стало, і життя Олени повернулося у звичне русло.
Щоправда, тепер вона не могла знайти роботу за фахом, але Олексій знову втішав її: відпочивай, тобі зараз це дуже потрібно. Так Олена стала домогосподаркою.
Одного разу вона поїхала на квартиру батька, яка вже близько року була порожня, і вирішила навести там лад і забрати деякі залишені речі. Але тільки-но увійшла в передпокій, зрозуміла, що житло цілком заселене, і дуже здивувалася, коли їй назустріч вийшов дворічний малюк і втупився на неї своїми оченятами-намистинками.
А з кухні вийшла його мати – приваблива жінка, якій вочевидь було не більше 25 років.
– А ви хто?!!! І що тут робите? – розгублена Олена навіть забула привітатися.
– Я – Тамара, це мій син Микита. Ми тут живемо.
– А за яким правом?
– Це квартира мого нареченого Олексія. А ви хто?
– Судячи з усього, дружина вашого нареченого. – Олена нерозумно хихикнула і, не питаючи дозволу, пройшла всією квартирою.
Тамара, взявши на руки малюка, скрізь слідувала за нею. Олена сіла на диван у вітальні.
– Це син Олексія?
– Так.
– Зателефонуйте йому, будь ласка, зі свого номера.
Тамара слухняно набрала номер і за кілька секунд у слухавці пролунав такий знайомий голос:
– Так, Томочко, щось сталося?
Олена взяла з її рук слухавку і промовила:
– Ні, любий, усе гаразд.
– Олено? – у голосі Олексія почулося замішання. – Ти що там робиш?!
– Як ти міг? Як ти міг?
– Олено, повертайся додому, я все тобі поясню.
– Що ти можеш мені пояснити? Що поки я доглядала за твоїм хворим батьком, ти завів собі нову сім’ю? Жив у своє задоволення? Ти нікчема, покидьок, погань! Зрозумів!!! І я не хочу тебе бачити! Взагалі ніколи!!!
Олена сунула телефон у руку очманілої Тамари і вийшла з квартири, грюкнувши дверима. І ось тепер вона йшла, куди очі дивляться і обливалася сльозами.
– Зрадник, негідник, зрадник, – подумки лаяла Олена чоловіка. – Дитина в нього! А я? А як же я?
Олена завжди мріяла про дітей, з найперших днів заміжжя, але в неї так і не вийшло. Багато разів вона збиралася звернутися до лікаря, але щоразу Олексій відмовляв її, а потім, під час догляду за хворим старим, думки про власну дитину залишили Олену. Не до того було.
І все ж, глибоко в душі, вона сподівалася, що з їхньої пари не вона винна в тому, що не може мати дітей.
І ось тепер син Олексія довів протилежне. Тепер у неї немає і не буде взагалі нічого: ні сім’ї, ні дітей, ні роботи. Вона нікому не потрібна! Зовсім нікому, навіть самій собі!
Починався дощ, але вона наче й не помічала цього, брела серед якихось напівпокинутих дач, узагалі не думаючи про те, куди йде.
Телефон у сумці наполегливо дзвонив, але вона не звертала на нього жодної уваги. Лише відчувши втому, вона озирнулася на всі боки, побачила під деревом стареньку лавку і присіла, притуливши голову до шорсткого стовбура.
Олена заплющила очі, відчувши, як усе тіло наливається свинцевою вагою, і провалилася в якийсь важкий, тягучий сон. Спускалися сутінки. Краплі дощу, що посилювався, били по обличчю, але Олена була не в змозі розплющити очі й шукати бодай якийсь притулок. Їй було все одно.
А в цей час трирічний Артемка, втікши від бабусі, шльопав по калюжах, радіючи бризкам, що летіли з-під його босих ніг.
– Артеме! Ах ти! Ось біда мені з тобою! – кричала сухенька старенька бабуся, намагаючись наздогнати онука і не встигаючи за ним. – Та куди ж ти по калюжах? Простудишся ж, і возись із тобою! Ох ти ж, горюшко моє! Гірке!
Нарешті їй вдалося підхопити малюка, але вона одразу ж відпустила його, охнувши від болю, що прострелив поперек, повернулася, щоб озирнутися в пошуках лавки, і тільки тут побачила жінку, що сиділа під деревом.
Старенька злякано здригнулася, встигнувши подумати, чи жива вона, потім зробила крок до Олени і торкнулася її рукою:
– Ти чия така будеш? І чого тут під дощем сидиш? Сталося в тебе що?
Олена розплющила очі:
– Ви не бійтеся, я зараз піду, я тут випадково, просто заблукала…
– Та куди ж ти підеш у таку темряву? Гаразд, пішли до мене, он мій будинок, я з онуком живу. Мене Антоніною Львівною звуть, а його Артемкою.
Олена й справді побачила, як з-за спини її визирнула кошлата білява голова хлопчика. Олена встала і, подякувавши жінці, простягнула руки до хлопчика:
– Давай я тебе понесу, – запропонувала вона раптом, і він із задоволенням забрався на неї, підтискаючи змерзлі ніжки.
За півгодини потому, коли малюка викупали, і сама Олена теж привела себе до ладу, вона сиділа на кухні з Антоніною та її онуком, пила гарячий чай і, бажаючи виговоритися, все розповідала про себе, не приховуючи від старенької жодних подробиць.
– Чому він так вчинив, Антоніно Львівно? Адже я все для нього робила,кохала, дбала. І що вийшло? Я за його батьком доглядала, а він у цей час мене зраджував, зраджував мені. Як же так можна? І найприкріше, що в мене дітей не буде, а я так би хотіла, щоб у мене ось такий же синок був.
Олена посадила Артемка до себе на руки і, бачачи, що він заплющує очі, стала його тихесенько заколисувати.
– Ласкавий він у вас, чужих не боїться.
– Ох, Олено, тому й ласкавий, що материнської любові йому не вистачає. Мати його, невістка моя, на кшталт твого Олексія, така ж недолуга. Загуляла від Єгора, сина мого, Артемці ще й року не було. Єгор-то все по вахтах їздив, на сім’ю гроші заробляв. А вона бачиш, яка виявилася, подолом махнула і була така.
– Повернеться. Одумається і повернеться. Як же від сина піти?
– Ні, люба, вже не повернеться. Немає її більше. В аварію потрапила. Із чоловіком якимось їхала, разом і пішли засвіти. Я вже подробиць не знаю, це мені Єгор усе розповів.
Вона, як виявилося, і квартиру їхню спільну продала. Шахраям якимось. Гроші прокутила. Не можна так про покійних говорити, ну та гаразд, промовчу. Ось і прийшов до мене Єгор з Артемкою, попросив доглянути за ним, я, каже, за контрактом допрацювати маю.
Відпустила я його, сама за онуком наглядаю. А з кожним днем усе важче й важче. Він такий стрибунець!!! Дивись-но, заснув.
Олена встала й віднесла хлопчика в ліжечко, а потім допомогла старенькій прибрати зі столу, перемила посуд і, засинаючи, зі здивуванням подумала, що вже кілька годин узагалі не згадувала про Олексія.
…Минуло два місяці. Олена жила з Антоніною та Артемкою, робила все по дому, доглядала за хлопчиком і його бабусею і дуже прив’язалася до них. У місто вона практично не вибиралася, за продуктами і побутовими дрібницями ходила в магазинчик, що був у кінці сусідньої вулиці, і насолоджувалася життям у приватному будинку.
Олексій спочатку намагався додзвонитися до неї, але вона написала йому, щоб забув про її існування, і вимкнула телефон, який став непотрібним їй.
Одного вечора Антоніна дивно зойкнула й осіла на стілець, а потім раптом стала завалюватися на бік. Олена підбігла до неї, притримала, насилу довела до дивана, а потім кинулася до телефону і викликала швидку.
Через двадцять хвилин приїхав лікар, оглянув хвору і забрав її, щоб покласти в стаціонар на обстеження. З цього дня турбот у Олени додалося. Тепер вона відвідувала стареньку в лікарні, привозила їй домашньої їжі і заспокоювала, обіцяючи, що все буде добре.Спеціально для сайту Stories
Артемка не випускав руку Олени, і Антоніна дякувала Богу, що їй є на кого залишити улюбленого онука.
Якось увечері Олена вкладала Артемку спати. Вона почитала йому книжку, поклала на бік, прикрила ковдрою і стала тихенько наспівувати якусь пісеньку, як раптом він подивився поверх її голови і схопився з ліжка з криком:
“Тату! Тату!”
Олена повернулася і встала – у дверях зі здивованим обличчям завмер високий красивий чоловік і, нічого не розуміючи, дивився на неї. Потім він підхопив синочка на руки, розцілував і запитав:
– Артеме, а це хто?
Хлопчик узяв обличчя батька у свої долоньки, зазирнув йому в очі і з повною серйозністю свистячим шепотом сказав:
– Це моя мама! Тільки це секрет!
…Від того дня, як Єгор виявив у своєму будинку Олену, минуло два роки. Вони були одружені й цілком щасливі. Кілька місяців тому вони переїхали в куплений Єгором великий, просторий будинок, де вистачало місця всім.
Антоніна не могла нахвалитися невісткою і постійно повторювала синові, що це вона йому знайшла таку гарну дружину. Артемка давно називав Олену мамою, і вона щиро раділа цьому, обдаровуючи хлопчика нерозтраченою материнською любов’ю.
Одного разу Олена зустріла Олексія. Він побачив її і поспішив підійти.
– Олена, рідна, привіт! Так радий тебе бачити! Як ти?
– Усе добре. А в тебе, дивлюся, не дуже?
– Не дуже. Я розлучився, Олено. Вона обдурила мене, дитина від іншого і просто хотіла йому помститися, показати, що без нього проживе. Я три роки виховував чужу дитину і думав, що вона моя, уявляєш?
А потім вона помирилася зі своїм колишнім і пішла до нього. Олено, я так сумую за тобою. Давай спробуємо все почати спочатку. Ти ж мене кохаєш. А я кохаю тебе.
– Та невже? Ти запізнився, Олексію, зі своїм коханням. Тепер воно мені не потрібне.
– Олено, ну ти ж бездітна, кому ти потрібна крім мене?
– Ні, не бездітна! – Олена презирливо усміхнулася. – Але тебе це вже ніяк не стосується.
Неподалік зупинилася машина, звідти вийшов Єгор і махнув Олені рукою. Вона побігла до нього. Єгор поцілував дружину і запитав:
– А це хто?
– Просто перехожий. Дорогу запитав. Єгорушко, у мене для тебе новина.
– Давай, розповідай.
– Єгоре, милий, рідний, я чекаю дитину!
– Оленко!!! – він підхопив її на руки, закружляв, потім посадив у машину, і вони поїхали, а Олексій довго ще стояв і дивився їм услід, думаючи про те, що він сам віддав цьому незнайомцю своє щастя…Спеціально для сайту Stories
