– Не крутися тут, у нас сьогодні гості. Відійди, дай мені підмести ґанок. І щоб не вила мені сьогодні! Вже достатньо біди нам накликала.
Верба була тихою собакою, гавкала небагато. І майже ніколи не вила вночі.
Виняток – коли в будинку гості. Ну, не подобався їй цей час. Ось уже кілька разів поспіль, коли в будинку були гості, Верба вночі починала підвивати.
Може, тому, що годували її в цей період якось нерегулярно, господиня забувала про неї, заклопотана зустріччю гостей. А потім діставалося й собаці без міри, стіл гнувся від м’яса, а всі кістки кому – звичайно, їй, Вербі.
Зуби у Верби вже не були такими, як у молодості, але кістки від цього не стали менш смачними. Вона переїдала, а від цього боліли живіт і всі нутрощі. Може, і тому, а може, й ні.
Раніше вона крутилася серед гостей, як дзиґа. Дуже любила дітей, їхні ігри, але боялася. Одного разу сусідський хлопчисько випадково влучив у неї з рогатки, зламав ногу. Верба кульгала досі.
Ось тоді й почала Верба остерігатися дітей. Зробила висновок — з ними треба бути обережнішою. І якщо в молодості ще інколи забувалася, то зараз, з роками, згадала.
Чи то втома навалювалася, чи то нога, в яку влучили з рогатки, знову почала боліти. Але тепер у неї вже не виникало бажання розважатися іграми.
Верба була стара. Вона іноді бродила по двору за господинею і бігала за своїми потребами в найдальший куток двору, за вишнею. Це і була найдальша її прогулянка. Вона вже не виходила за хвіртку, не сунула носа у свій лаз під парканом.
І ось знову гості! У двір ввалилося галасливе знайоме сімейство. Вербу погладили, привітали, і вона пішла за будочку, хотілося спати.
– Старіє наша Вербочка! – сумно сказала дочка господині, яка щойно приїхала.
– Так вже й років-то їй скільки…, – підтвердила мати.
– Мабуть вже не буде вити знову? Сподіваюся…
Усі переглянулися.
Після обіду приїхав старший син господині. А з ним якась зовсім маленька істота – його онучка. Верба бачила її вперше.
– О, собачка! Собачка, собачка, дай лапку! – мило прочирикала дівчинка.
Верба подивилася на дивовижну істоту в жовтій сукні, розвернулася і пішла за будку.
Увечері дівчинка, вже одягнена в штанці, знайшла Вербу, що лежала за будкою, і присіла поруч навпочіпки.
– Ну, дай лапу! Не даси? Ну й добре, ну й не буду з тобою дружити …
Тієї ночі Верба знову вирішила завити. Від туги. Виходила господиня, лаялася пошепки. Верба послухалася – задрімала до ранку.
Наступного дня дорослі члени родини роз’їхалися, а ось маленька гостя Лерочка залишилася.
Вона, хоч і обіцяла не дружити з собакою, але все одно від нудьги часто розмовляла з нею. Шепелявлячи, не вимовляючи деяких букв, вона міркувала досить по-дорослому:
– Я знаю, чому ти гавкаєш. Ти, напевно, теж сумуєш за мамою, як і я. А ти дивися на хмари і думай, що мама там. Мені сказали – вона там. Але я не дуже вірю. Напевно, вона залишилася в тому будинку, де ми раніше жили, а тепер переїхали. Я знайду цей будинок, ось побачиш…
Верба розуміла, що в словах дівчинки є правда. Вона вірила їй, хоч і зовсім не розуміла, про що та говорить. Але ці розмови стали частими. Іноді до неї підходила господиня, обіймала її і теж щось їй говорила. Заспокоює, — розуміла Верба, хоч і не розуміла, навіщо.
Верба перестала вити ночами.
Через деякий час Верба настільки звикла до цієї юної гості, що вже сама чекала на неї на ґанку вранці. Сонна, собака виповзала з будки і, майже заплющивши очі, переходила на ґанок.
Лера майже завжди прокидалася першою, тихенько, у нічній сорочці, відчиняла двері й трохи розмовляла з Вербою. Говорила щось приємне, хоч Верба й не розуміла що, але було приємно, що вона знайшла такого ранкового співрозмовника.
Лера виносила їй печиво або шматок булочки. Верба їла не завжди.
Потім дівчинка знову йшла в будинок — вранці було прохолодно. І Верба знову перебиралася до будки, дрімала. Скоро прокинеться господиня і принесе нормальну миску їжі.
Але ось одного разу сталася така дивина: Лера вийшла значно раніше. Верба ще була в будці. Вона вилізла, почувши легкі кроки. Лера була одягнена, взута в сандалі, за спиною — рюкзачок.
Говорила щось не так ніжно, як завжди, а більш рішуче, а потім попрямувала до хвіртки, помахала Вербі рукою і пішла.
Верба прикрила очі, але заснути не змогла, її охопило хвилювання. Вона раптом підхопилася на ноги, побігла по двору, по паркану, намагаючись розгледіти дівчинку за ним. Але дівчинки вже не було видно.
Верба завила. Вила вона довго, вила під самими дверима, потім гавкала теж довго. Але господиня не вийшла. Ранковий сон міцний.
І Верба прослизнула в лаз.
Сліди дівчинки вона виявила легко. Вони пахли, як чиста білизна на мотузці господині, як нагріта сонцем шкіра і як солодке молоко. Запах дитинства неможливо описати, неможливо сплутати з п’янкими літніми запахами квітів, і Верба його відчувала.
Вона спокійно побігла стежкою, прямо до річки. Небезпеку вона відчула ще раніше, ніж почула перший сплеск води. Нога дуже боліла. Так далеко Верба давно вже не ходила, але вона прискорила крок, принюхуючись, ще швидше.
І з розмаху, з бігу, з усією спритністю, на яку була здатна лише в далекій молодості, вона пірнула у воду. Спочатку пішла з головою, від незвички, але виринула.
У річці барахталася ручками маленька Лера. Вона тонула. Верба підпливла до неї, і та, витріщивши оченята, вчепилася в шерстяну спину рятівниці. Верба попрямувала до берега. І як тільки дівчинка опинилася на березі, Верба повернулася за одягом, що плив удалину.
Сил було зовсім мало, вона занурювалася під воду, виринала. Наздогнала лише одну якусь річ і повернула до берега, стиснувши зуби, з люттю тягнучи те, що вдалося врятувати. І вже по очеретяному берегу, кульгаючи, волочачи мокрим хвостом по землі, вирушила до дівчинки.
Лера зовсім голенька стояла на колінах і дивилася на неї.
– Верба, Вербочка! А як же я без кофти? Кофта ж попливла. І сандалі. Як же я тепер без кофти до мами піду?
Вона невміло викрутила штани й розклала їх на мосту. Потім вони сіли поруч, притиснувшись одне до одного.
– Розумієш, – заговорила Лерочка, – я думала, я дійду до мами. Я бачила – хлопчаки тут купалися, тут не глибоко. Хотіла на тому березі одягнутися і далі до мами йти. Я одяг високо тримала, ось так, – вона підняла ручку вгору, – я знаю, куди йти.
Місто називається – Харків. Ми там раніше жили, – вона зітхнула. – А виявляється – тут глибоко. І тепер без кофти та рюкзака я не зможу до мами дійти, розумієш? Але ти вже їх не наздоженеш, он вони як далеко відпливли.
Рюкзачок і ще щось виднілися внизу за течією річки. Верба подивилася на них і цього разу зрозуміла, що Лера дуже хоче їх наздогнати.
Але Верба була дорослою собакою і розсудила абсолютно правильно: ні, це вже для неї нереально. Та й дівчинку треба повернути додому. Тільки додому.
Світ для Верби існував ось у цих межах лісу, їхнього села, полів, і центральною точкою всього її світу був — її двір. Тільки туди й можна прагнути. А ця дурненька чомусь пішла з цього затишного світу.
Верба сиділа, дивилася на течію і замислилася. Як давно вона не була тут, біля річки! А тепер вона дивилася вдалину і розуміла: мабуть, існує така сила, яка змусила її маленьку господиню піти з подвір’я і залізти в річку.
І згадала вона, як одного разу, ще в молодості, привела її до річки теж величезна сила, що кликала. Тієї ночі вона народила. Вже не вперше, і перші її цуценята виросли разом з нею. А це був її другий виводок.
Вранці, прокинувшись, цуценят вона не побачила. Ще зовсім слабка, вона кинулася слідами господаря, за запахом своїх цуценят. Він був дуже схожий на запах людської дитини, за якою вона бігла сьогодні.
Господар був біля річки.
– Верба! Та що ж ти! Як ти їх знайшла? – у руках він тримав ганчірку з цуценятами всередині. – Ех! – махнув він рукою, – і куди ми їх подінемо? Стільки безпородних дворняг, га? Навіщо вони тобі?
Верба його не слухала, вона крутилася під ногами, переживаючи за потомство, що пищало в мішку.
– Ну, годі, ходімо, раз вже так.
Він поклав мішок на землю, Верба за шкірку підхопила одного з цуценят і пішла вперед, весь час озираючись і дуже хвилюючись за решту.
– Та йду я, йду, – бурчав господар.
Зараз, згадуючи це, Верба навіть пошукала очима цуценят. Їх, звичайно, тут бути не могло. Але Верба розуміла, що дівчинку привела сюди, напевно, така сама сила.
Вона повернулася до дівчинки і поклала лапу їй на коліно, провела по ньому і знову поклала, виявляючи співчуття, ніби кажучи, що розуміє все і співпереживає.
– Верба, ти мені лапу даєш? Так, дякую… – Лерочка ніби прокинулася і рішуче встала. – Ходімо, Верба, – Лера натягнула мокрі штани. – Ходімо, а то замерзнемо. Тільки бабусі поки нічого не кажи, гаразд. Вона почне лаятися. Я сама потім розповім.
Вони поверталися у двір. Попереду йшла Верба, суворо озираючись на маленьку бігунку, а за нею босоніж, у штанях і з оголеним торсом, маленька Лера. Вона махнула Вербі рукою і тихо зайшла в дім.
Верба дрімала біля будки, поки господиня не клацнула перед нею залізною мискою.
– Знову вночі вила! Ех ти! Чула я крізь сон, чула! Ось візьму і не буду зараз годувати! Дитину ж мені налякаєш!
Верба сьогодні особливо зголодніла. Накинулася на кашу.
А вже до обіду зникли сандалі, кофта…
– І рюкзак теж зник, – зітхнувши, зізналася Лерочка бабусі й усе розповіла.
Верба не вникала, просто щось чула. В обід отримала величезний шматок смачного м’яса.
А ввечері, коли Лера вже спала, її господиня вийшла на ґанок і покликала Вербу до себе. Вона плакала.
Стара господиня обійняла собаку, як давно вже не обіймала.
– Ох, Вербочко! Ох, голубушка ти моя! Вічно буду вдячна! Якби не ти, що б було! І думати не хочу! – вона гойдалася, сидячи на ґанку й обіймаючи Вербу.
– Ось, адже, яке горе. І не знаєш, як дитині про це горе сказати. У сина пішла з життя дружина, а їй ніяк не сказали, що матері немає. І з похорону відвезли подалі, ось сюди. А сьогодні я вже сказала.
Треба було сказати. Не можна мовчати. І нехай вони мене засудять, але я сказала… Взяла гріх на душу.
А Верба, здавалося, все зрозуміла. Ні, точно все зрозуміла. Все саме так, як вона й думала. Дівчинку до річки погнала та сама особлива сила, яку відчувала в собі й вона, собака.
Це почуття, ця сила сильніша за страх см..ті, бо заради неї й існує все життя. Її нічим не можна виміряти, бо її не буває занадто багато. У моменти, коли відчуваєш у собі її приплив, ти можеш зробити все, що завгодно, немає меж.
Вербі, собаці, було все-все зрозуміло. Вона заспокоїлася і почала дрімати прямо на колінах у все ще плачучої старої господині.
Не знала собака тільки одного – назви цього почуття, цієї всемогутньої сили. А люди називають її – любов.
От тільки якби всі розуміли так само глибоко, як це розуміла собака на ім’я – Верба ….
