– Сто разів пошкодуєш, що мене вигнала! Просити будеш, щоб назад повернувся, благати! – Микола навіть почервонів від обурення, з яким викрикував в обличчя дружині образливі слова.
– На колінах будеш повзати!
– Не буду, – спокійно відповіла Валя, ковтнувши образу і ногою просуваючи валізу чоловіка до дверей.
Вона не збиралася відповідати на хамство і у відповідь принижувати Миколу. Не варте воно того. Нехай вихлюпує свою отруту. А вона мовчки і з гідністю подивиться на того, з ким прожито двадцять років життя.
– Ти думаєш, що комусь потрібна, так? Ні, люба моя, ти глибоко помиляєшся! Хто зазіхне на тебе, скажи мені? Стара похмура тітка! Я жив із тобою тільки з жалю, так і знай! – продовжував він принижувати Валентину, бризкаючи слиною.
Йому хотілося якомога болючіше образити дружину, адже вона посміла вигнати його зі свого життя. Та як це взагалі можливо? Хто вона така, щоб розпоряджатися його долею?
Валя завжди, з першого дня їхнього сімейного життя, була поруч і має й надалі залишатися частиною життя Миколи. Піклуватися, створювати затишок і тепло, допомагати й підтримувати чоловіка, як і личить нормальній дружині.
– Більше тобі не доведеться жити зі мною з жалю. Ти вільний, – усе ж таки відповіла вона Миколі.
– І що? Як ти збираєшся жити, скажи. І головне, на що? На свою мізерну зарплату? Або ти сподіваєшся, що знайдеться якийсь дурник, готовий узяти тебе на повне забезпечення?
– А що ти так переживаєш? Іди у своє нове життя. І нехай моя доля тебе не турбує, – намагаючись говорити спокійно, відповіла Валентина.
– А я піду! Ти навіть не сумнівайся! Утечу. І хвилини більше тут не залишуся. Із такою…
Микола брудно вилаявся. Усе свідчило про те, що він дійшов до крайньої точки кипіння.
Не бажаючи більше вислуховувати весь цей бруд на свою адресу, Валентина схопила речі Миколи і, відчинивши вхідні двері, викинула їх у під’їзд. І де тільки сили взяла? Побачивши здивовані очі чоловіка, жінка, не розгубившись, і його виштовхала геть.
Зачинивши двері за колишнім тепер чоловіком, вона видихнула з полегшенням.
– Ось так!
Потім пройшла у вітальню, зібрала розкидані речі Миколи, які він не вважав за потрібне взяти з собою, і заштовхала їх у чорний сміттєвий пакет, який поставила біля дверей.
– Чудово!
Зателефонувала подруга, Валя відповіла на автоматі. На запитання про те, як у неї справи, із задоволенням відповіла, що щойно вигнала Миколу.
– Подруго, ну ти просто молодець! Пишаюся! – подруга кричала в слухавку з непідробним захопленням. – Давно час було це зробити! Я взагалі не розумію, чому ти стільки терпіла.
– Так, усе, сталося. Ти знаєш, у квартирі навіть начебто повітря очистилося, і легше дихати стало, – не вірячи тому, що це сталося, промовила Валя.
– Цю справу потрібно відзначити! – Тетяна була готова хоч зараз помчати до подруги.
– Ні, Таню… Не зараз. Мені потрібно якось із думками зібратися, отямитися. Та й узагалі – такий привід не вартий того, щоб його так помпезно святкувати, – спокійно відповіла приятельці Валя.
– Так? Ну як знаєш, надумаєш відзначити, клич. Я завжди за.
Ні, не до подруг було зараз жінці. Та й зовсім нікого не хотілося їй бачити. Не можна сказати, що такий брудний і негарний розрив із чоловіком пройшов для неї безслідно. Адже за плечима двадцять років шлюбу. І не все в цих роках було так уже й погано.
Погано стало років п’ять тому. Приблизно. Валя навіть не відразу зрозуміла, що не так. Зовні Микола залишався тим самим. Додому з роботи приходив вчасно, зарплату свою велику, якою дуже пишався і не забував нагадувати дружині про це, віддавав їй повністю.
З дітьми був так само товариський, любив із двома доньками у вихідний кудись сходити, поки Валя займалася домашніми справами. Все залишалося, як і раніше. Якби не одне “але”.
Спочатку рідко, а потім дедалі частіше Микола став дозволяти собі в розмовах образливі та принизливі слова на адресу дружини. І хоч він це намагався представити як жарт, Валя відчувала – любові в чоловіка до неї більше немає.
– Ну що ти розіжралася так? Ти ж не свинка з мультика Сонечки! – ляскаючи дружину по м’якому місцю, говорив Микола. – Стежити треба за фігурою, люба. А то ми з дітьми тебе скоро впізнавати перестанемо. Так, дівчата?
– Та я начебто… – Валя з подивом дивилася на чоловіка, кліпаючи очима і не знаючи, що сказати.
Вона розгубилася, коли це сталося вперше, і не знала тоді, як реагувати. Валя і сама розуміла, що останнім часом трохи роздалася вшир, гормони пустували, так лікар сказав їй.
Харчувалася вона так само, як і раніше, навіть намагалася обмежувати себе, і активності фізичної менше не стало. Але, ймовірно, вік уже брав своє.
Чоловікові б підтримати її тоді, адже Валя і сама все розуміла і була тому не в своїй тарілці. Але він намагався якомога болючіше її принизити, спочатку наодинці, а потім і при сторонніх людях, що було прикро подвійно.
Тепер чоловік дедалі частіше негарно викручувався у своїх висловлюваннях з приводу того, що вона втратила свою колишню стрункість.
Критика на адресу дружини тривала, і Миколу тепер не влаштовувала її коротка стрижка. Йому хотілося, щоб у Валі було шикарне довге волосся, яке вона могла б завивати в красиві локони або укладати на голові різними способами.
– Яка у Віталія дружина красива! Ось що значить волосся як у справжньої жінки, а не ця твоя хлоп’яча стрижка! Тобі самій-то не набридла вона ще? – захоплювався Микола дружиною друга на загальній гулянці, ображаючи при цьому свою власну дружину.
Чоловікові не подобалося і те, як Валентина одягається, які в неї недоглянуті нігті та шкіра. І взагалі – всю свою жіночність, яка була в неї по молодості, Валя втратила. Так і говорив їй вічно незадоволений Микола, вважаючи себе вправі робити подібні зауваження.
Одного разу він не взяв її з собою на корпоратив з приводу ювілею заводу, куди всі були запрошені з подружжям.
Знаючи про майбутню подію, Валентина заздалегідь підготувалася – купила красиву темно-синю сукню вільного крою, яка дуже добре приховувала недоліки її фігури. Вона і сама це бачила, та й продавчиня в магазині навіть язиком клацнула від захвату.
– Ось це якраз те, що вам потрібно! Подивіться, як цей колір відтіняє ваші очі і волосся, а фігура! Та у вас просто ідеальна фігура в цій сукні! – радісно вигукнула дівчина в бутику модного одягу.
А ще Валя підібрала до сукні туфлі на високих підборах – вона так любила в молодості ходити на підборах, що й зараз не втрималася. Їй здавалося, що в них вона виглядає кілограм на п’ять-десять легше.
Окрім цього, жінка записалася на зачіску та манікюр, щоб на ювілеї заводу, де чоловік пропрацював багато років, виглядати не гірше за інших.
– Ти це… Не збирайся. Я на банкет іду один, – заявила Микола в день заходу.
– Як один? А я? – розгубилася Валя. – Я ж готувалася!
– А ти вдома посидиш. Нічого страшного. З дівчатами он уроками позаймаєшся.
– Ну чому? – сльози виступили на очах Валентини.
– Мені соромно поруч із тобою. Минулого разу на ювілеї в Сашка від сорому мало не згорів. У всіх дружини як моделі, а ти в мене як колгоспниця!
– І чим же погані колгоспниці? – раптом з образою і викликом запитала Валя. – Пам’ятаю, до сестри двоюрідної їздили, ти дуже нею захоплювався! Говорив компліменти, оченята строїв.
– Ну значить, ти не найкращий їхній варіант. Сиди вдома, я один сходжу. Постараюся недовго. Повернуся, може, з дівчатами в парк сходимо, – сказав як відрізав Микола.
Валя тоді плакала від образи, коли він пішов. Зателефонувала свекрусі, щоб поскаржитися на її сина. Але та лише сказала їй, що і батько Миколи, теж був грубіяном.
– Ну не розлучатися ж через це, Валечко! Тобі про дітей треба думати вже більше, не про себе.
– Так, так, – розгублено погоджувалася з нею Валя.
– А ти, знаєш що? Приїжджай-но до мене. У мене настояночка є. Посидимо з тобою, поговоримо про те, про се. І дівчат бери, а то я за ними вже скучила, – запропонувала раптом свекруха Ольга Михайлівна.
– Я приїду. Соню візьму, а Вероніка навряд чи поїде, доросла вона вже, нецікаво їй із нами, – погодилася раптом Валентина.
Вони так душевно тоді посиділи з матір’ю чоловіка, що Валентина навіть не стала сваритися з Миколою, коли він повернувся з корпоративу о п’ятій ранку, замість обіцянки прийти раніше.
Минуло ще кілька років. Валентина, від насмішок чоловіка, уже всерйоз повірила в те, що вона настільки погано виглядає, що далі вже нікуди. У найважчі дні, коли, закрившись у ванній, вона тихо плакала від образи, її відвідували думки про те, що треба розлучатися.
Навіщо терпіти ці приниження? Навіщо жити разом, якщо немає кохання?
Зупиняло кілька фактів.
По-перше, доньки. Старша Вероніка, закінчивши школу, раптом закохалася в однокурсника. Судячи з усього, справа йшла до весілля. Молодшій теж потрібно було стільки всього, що Валя зі своєю невеликою зарплатою молодшого наукового співробітника навряд чи б упоралася.
Вона чула, як “чесно” платять аліменти колишні чоловіки її колегам. Ні винайняти квартиру, бо Микола буде до останнього проти поділу їхнього житла, ні підняти доньок сама вона не зможе.
– Я так більше не можу, – скаржилася Валентина подрузі. – Скільки можна терпіти приниження заради дітей? Я ж не залізна!
– Ой, та годі, не хандри. Усі вони чоловіки негідники й бездушні істоти. Твій хоч не вживає та не гуляє, а мій іноді дозволяє собі і те, і інше. Тож ще невідомо, що гірше.
І Валя жила далі з чоловіком, якого колись дуже палко кохала. І терпіла скільки могла. Але потім усе стало тільки гірше.
Старша донька оголосила їм із батьком, що чекає на дитину і виходить заміж за свого Дениса. Микола на весіллі вирішив зробити шикарний подарунок доньці. Подарував квартиру, в якій вони зараз жили всі разом.
Ні, все було обумовлено. І Валентина з чоловіком і молодшою Сонею мали на певний час переїхати в орендоване житло. До купівлі нової квартири.
Свекруха, яка жила у великому будинку в передмісті, зібралася продавати його. Казала, що самій їй там жити стало важко.
– Купіть мені однокімнатну, з мене й вистачить. Решту вам віддам, – пообіцяла вона.
Микола, натхнений ідеєю купити дві квартири після продажу материнського будинку, взявся за пошук покупців.
Що далі вони жили на орендованій квартирі, то менше сил і терпіння залишалося у Валі. А потім вона зрозуміла – у чоловіка з’явилася інша жінка. І саме цей факт поставив крапку в її сумнівах.
Він навіть не став заперечувати цього, коли Валя спіймала його на брехні.
– Що ж ти, дорогий, сказав, що поїхав до Сашка на дачу паркан лагодити, а сам по ресторанах ходиш? Недобре обманювати дружину. Може, скажеш, із ким ти там був? – ледве стримуючись, щоб не перейти на крик, запитала Валя після дзвінка знайомої, яка розповіла їй про те, що бачила Миколу з іншою.
– А тобі яка різниця, з ким? Скажи спасибі, що я ще з тобою живу, не кинув тебе, таку! – грубо видав чоловік.
– А вже ніяка!
Валентина не впізнавала себе зараз. Вона кинулася до шафи, де швидко зібрала у валізу речі чоловіка.
– Що ти робиш? Припини влаштовувати спектакль! – Микола намагався викинути з валізи свій одяг, але Валю було не зупинити.
– Пішов геть звідси! І щоб я тебе більше не бачила! – закричала вона.
– Це не твоя квартира, що ти тут розпоряджаєшся? – почав обурюватися Микола, за звичкою принижуючи при цьому дружину, щоб поставити її на місце.
– І не твоя! Тож – геть звідси! – Валя сама себе не впізнавала.
А потім якось вмить заспокоїлася і чекала тільки одного, щоб Микола пішов геть.
– Сто разів пошкодуєш, що мене вигнала! Просити будеш, щоб назад повернувся, благати! – Микола вигукував образливі слова, намагаючись при цьому зібрати свої речі, які щойно розкидав по кімнаті. – На колінах будеш повзати!
– Не буду! – усміхаючись і дивуючись власній сміливості, сказала Валя. – Забирайся геть!
Добре, що молодшої доньки в цей час не було вдома, і вона не стала свідком цієї жахливої сцени. Потім знайомі розповіли Валі, що Микола оселився у своєї коханки, з якою у нього вже півроку був роман.Спеціально для сайту Stories
Знаючи характер чоловіка, Валентина припускала, що надовго його не вистачить.
Вони тепер жили удвох із Сонею в орендованій квартирі. Валя подала на аліменти і на поділ майна, бо, крім квартири, яку чоловік подарував доньці та зятю, у них був гараж, машина, а також земельна ділянка недалеко від міста. У Миколи колись була ідея побудувати будинок, але він так її й не реалізував.
Валентина вперше за багато років відчула себе справжньою жінкою, вона насолоджувалася спокійним і затишним життям удвох із донькою. Навіть схудла злегка. А лікарка сказала, що її зайва вага була від постійного стресу.
А потім взагалі сталося неймовірне!
Якось рано-вранці зателефонувала свекруха Ольга Михайлівна, яка до цього часу ніяк не могла продати свій будинок – все покупець не той був, мало пропонував.
– Валюшо, привіт! Як ви там із Сонечкою? Усе добре? А Вероніка? Коли їй вже в лікарню? – запитала вона.
– Усе в нас чудово. І у Вероніки теж. Рано їй ще, через місяць тільки за малюком піде, – відповіла Валя. – Ви самі як? Приїжджайте до нас у гості. Або, може, мені приїхати? Продуктів вам якихось привезти? Миколі, напевно, не до вас зараз? У кохання грає, старий ловелас.Спеціально для сайту Stories
– Ой, нічого мені про нього не кажи! Якого негідника виростила я! Адже жодного разу про матір не згадав, як від тебе пішов.
Так я сама йому подзвонила днями, попросила мені ліки привезти. А ця його нова вирвала в нього слухавку і сказала мені, щоб я через дрібниці більше їх не турбувала.
Свекруха заплакала. Валя її заспокоювала.
– Ти, Валя, приїжджай до мене завтра. Ми з тобою до нотаріуса підемо, – переставши плакати, раптом сказала свекруха.
– А це ще навіщо? – здивувалася Валентина.
– Будинок на тебе і Соню оформлю. Щоб цьому пройдисвітові, моєму синочкові, і всім його бабам від мене ні копійки не дісталося! Пішов із сім’ї, от нехай тепер поневіряється!
– Та ви що! Може, не варто так радикально ставити питання. Усе-таки він ваш син!
– Ні, я все вирішила. Від такого сина біди чекай! Тільки в мене прохання – як будинок продамо, ви мене не кидайте, добре?
– Добре, Ольго Михайлівно. Як же ми вас кинемо, ви що!
Як сказився Микола від цієї новини, Валентина могла собі тільки уявити, бо намагалася з ним не спілкуватися.Спеціально для сайту Stories
Поки свекруха була жива, Валя будинок продавати не стала. Їздила до неї, допомагала, лікувала, підтримувала. А коли вона пішла з життя, це сталося за два роки, купила собі й доньці квартиру, продавши будинок свекрухи. Зробила гарний ремонт і меблі придбала необхідні.
Соня закінчила школу, навчається в університеті. У Вероніки з’явився на світ син, онук Валі. Бабуся щаслива.
Микола за цей час встиг змінити кількох жінок і зрештою пішов засвіти від інфаркту в п’ятдесят два роки.
