Ольга Микитівна вкотре попросила Оксану принести їй поїсти, а та лише відмахнулася і заявила, що поспішає і їй немає коли, та продовжила фарбуватися. Ольга Микитівна важко зітхнула і, важко спираючись на потерту палицю, попрямувала до своєї кімнати. Оксана з ненавистю подивилася їй услід і продовжила своє заняття.
В цей момент задзвонив телефон – це була подруга Оксани Світлана, на зустріч з якою вона і збиралася. Оксана поскаржилася подрузі, що її дістала баба, але вона спробує приїхати вчасно. За годину Оксана на таксі поїхала. Вона так і не згадала про Ольгу Микитівну, яка лежала на дивані у кімнатці і тихо плакала від туги, самотності та безнадійності, в якій тепер жила.
Минуло два тижні. Весь цей час Оксана ніяк не могла придумати, що їй зробити, щоб позбутися старої і як взагалі перебратися в місто. Вона терпіти не могла село, до якого її колись привіз її чоловік. Оксана не хотіла цього, але він дуже любив свою бабусю, але вона її любити не повинна! Нарешті вона вигадала і всюди розмістила оголошення про продаж будинку.
Ольга Микитівна дізналася про це за кілька днів. На її подив, весь цей час Оксана готувала для неї смачні обіди та вечері, сама годувала її і взагалі була дуже дбайливою, а одного разу заговорила про те, що хоче переїхати до міста. Щоб не дратувати стареньку, вигадала, що в місті лікарі під рукою та й умови для життя кращі.
Вона не сказала, що їй уже дзвонила покупниця і угода має завершитись дуже скоро. Щоправда, та була дуже здивована, коли почула на запитання, чому будинок продається так дешево, відповідь Оксани здивувала, бо вона сказала, що будинок продається разом зі старенькою бабцею. Віра була шокована, але відмовлятися від будинку не хотіла.
Рано-вранці Оксана поїхала до міста, сказавши Ользі Микитічна, що їде у справах. Було вже далеко за полудень, коли Ольгу Микитичну розбудили дитячі голоси. Вона розплющила очі і побачила перед собою хлопчика років п’яти. Він сказав, що його звати Сашко, брата Костиком, а маленьку сестричку Лізою. Нічого не розуміючи, старенька сіла і протерла очі.
У цей час у дверях з’явилася жінка тридцяти років. Вона тримала на руках маленьку сплячу дівчинку. Вона посміхнулася і сказала, що її звати Віра. Вона подивилася на Ольгу Микитичну та розповіла, хто вона і як купила цей будинок. Бабуся вислухала її уважно і похитала головою. Молода жінка лагідно посміхнулася і сказала, що разом буде жити веселіше.
Віра погладила зморшкувату руку старенької і тихенько зітхнула. Старенька з повними очима сліз лише тихо попросила свою нову сусідку, щоб та її хоч кормила, а на продукти вона даватиме гроші з пенсії. Віра полегшено зітхнула та посміхнулася. Здається, вона чудово уживеться з цією бабусею. Так і сталося. Тиха і скромна старенька швидко стала для рідної Віри.
Вони часто й довго розмовляли, Віра розповідала про себе, а Ольга про своє довге і нелегке життя. Вона розповіла, що сина її доля забрала, а от невістка зробила те, що зробила. Якось старший син Віри прийшов додому з маленькою дівчинкою. Вона плакала, притискаючи до себе відірвану оборку сукні та маленьке цуценя.
Виявилося, що він грався на вулиці, а за дівчиною бігла собака, яка й порвала їй сукню. Дівчинку звали Катя і вона жила з татом, який пішов у справах, а вона от гралася на вулиці, де й зустріла чужого пса. На питання, де ж її мама, дівчинка лише тихо відповіла, що її немає. Віра посміхнулася. Із сукнею вона впоралася швидко і пішла до кімнати бабусі, щоб спитати, де шукати місцевого агронома.
Та звичайно знала все і про всіх, тому одразу розповіла, де він живе, та, де його можна знайти. Віра похитала головою, зазирнула в кухню, переконалася, що діти спокійно обідають і поспішила на вулицю, знайти Віктора і сказати йому, що з його дочкою все гаразд. З цього дня Віра і Віктор потоваришували.
Тепер вони часто проводили час разом, а потім вирішили одружитися. Минуло кілька років. Ольга Микитівна зовсім здала і майже не піднімалася з ліжка. Віра дбала про неї, як про рідну, але нічого, окрім турботи, дати їй не могла. Якось Ольга Микитівна покликала Віру до себе і слабкою рукою показала на стілець. Віра присіла туди, куди показала старенька.
Ольга Микитівна розповіла, що має таємний сховок, і де його шукати. Тієї ж ночі її не стало. Віра і Віктор гідно поховали стареньку, організували все як треба і потім довго стояли біля свіжої могилки, думаючи про дивну людську долю, яка зводить і розводить на своїх дорогах зовсім чужих людей і робить їх рідними.
Не відразу Віра зважилася розповісти Віктору про таємницю, яку їй довірила Ольга Микитівна, але незабаром повідала шокуючу розповідь… Він запропонував все ж таки піти і подивитися, що ж у тому сховку лежить. Ольга Микитівна не обдурила. Золото, дорогоцінні камені та прикраси переливалися у світлі ліхтарика нереальними відблисками. Минуло півроку.
Оксана жила в місті у власній квартирі, яку купила на гроші, виручені від продажу будинку та Ольги Микитівні. Вона зовсім не згадувала стареньку і думала тільки про те, як би їй вийти заміж за Микиту. Вони якраз стали бачитися рідше і це не могло не турбувати її. Правда, ввечері він запросив її до ресторану. Оксана вирішила, що нарешті він зробить пропозицію.
Вона підійшла до дзеркала і довго розглядала своє відображення, торкаючись зморшок біля очей і в куточках рота. Потім дістала своє найкраще вбрання і почала збиратися. А через дві години вона вже сиділа за столиком і чекала, що ж Микита їй скаже. А він спокійно вечеряв, не звертаючи на неї жодної уваги. Оксана в кінці вечері запитала, що ж Микита хотів їй сказати.
Він розповів їй цікаву історію, як одна жінка продала будинок разом зі старенькою бабцею. Він абсолютно холодним тоном сказав, що знає, що так зробила Оксана. Вона хотіла сказати ще щось, але Микита зупинив її жестом. Він продовжив свою розповідь про те, що бабця була з секретом – мала гарні статки. Очі Оксани просохли миттєво.
Вона одразу почала казати, що це її статки, що все незаконно, але Микита її перебив, кинув на стіл гроші за вечерю, попросив йому більше не дзвонити і пішов. Оксана довго дивилася на свої руки і намагалася вгамувати в них тремтіння. Вона так хотіла взяти від цього життя все, але все і втратила….
