– Олеже, ти чим там займаєшся у себе? Що за гуркіт у кімнаті стоїть? – запитала мама і відчинила двері в кімнату свого двадцятирічного сина.
Перед Людмилою Михайлівною постала така картина, яка шокувала її… На підлозі, практично посередині кімнати Олега, лежав монітор від комп’ютера, який мама – ось нещодавно йому купила для роботи.
Принаймні, саме так говорив хлопець, коли випрошував у неї гроші. Ніжка від монітора валялася осторонь, а весь екран пішов тріщинами. Крім цього, на підлозі були й інші дрібниці, які донедавна стояли на комп’ютерному столі.
– Це що таке? – з жахом запитала Людмила Михайлівна. – Я тобі гроші на нього для чого давала, щоб ти його через два дні розбив, чи що?
Вона знову глянула на стіл і побачила навпіл зламану клавіатуру, теж не з дешевих. А сам Олег стояв біля вікна і важко дихав. Немов він щойно пробіг кілометр.
Хлопець не звертав уваги на матір.
– Я тебе питаю, це що таке? Ти навіщо речі ламаєш?
– Мам, зачини двері і вийди звідси, мені не до тебе зараз! – грубо відповів син.
– Зараз прийде батько з роботи, він тобі влаштує! Тобі тоді буде і до мене, і до всіх одразу! – сказала мама і зачинила двері.
Жінка знала, що коли її син у такому стані, то його реально краще не чіпати. Бо від нього можна було очікувати все що завгодно. І одна вона зараз не збиралася з’ясовувати подробиці того, що сталося. Хоча й здогадувалася, що саме сталося. Адже це було вже не вперше і навіть не вдруге.
До цього Олег кілька разів розносив усю свою кімнату просто вщент. І все це траплялося з ним через відеоігри, без яких він просто жити не міг.
Трохи пізніше Олег, уже спокійно, без криків і галасу, зібрав усі розбиті й розламані речі у своїй кімнаті та виніс їх на смітник. А коли він зайшов додому і мати побачила, що син заспокоївся, знову запитала його:
– Олеже, це що там було? Ти що, знову за старе взявся? Ти від мене більше ні копійки не отримаєш, нема на що! З цього моменту, якщо тобі щось потрібно купити, то до мене можеш більше не звертатися, мені це вже набридло!
– Мамо, ну вибач! Ну так вийшло! Просто…
– Та що просто, Олеже? Що просто? – почала злитися мати. – Ти хоч розумієш своєю головою порожньою, що ці гроші, за які ми з батьком тобі все купуємо, нам далеко не з неба падають?! Вчитися він не хоче, бачте, працювати простим робітником він теж не хоче!
– Батькові тільки не кажи, мам, будь ласка! – попросив син.
– Так? Скільки можна все це терпіти?! Моє терпіння увірвалося, Олеже! Сьогодні це була остання крапля! З мене досить! Або ти із завтрашнього дня починаєш шукати собі роботу, або збираєшся і йдеш куди завгодно! І мені все одно куди!
– І куди я піду влаштовуватися? Різноробочим? За копійки? – невдоволено кинув Олег.
– А це вже твої проблеми, куди ти підеш! І куди ти будеш влаштовуватися! Ти ж учитися не захотів іти, от тепер і думай сам, куди тобі влаштовуватися і ким працювати! Але на нашій шиї ти, Олеже, більше сидіти не будеш! – категорично заявила мати. – А батько прийде, я йому відразу ж усе розповім, і покривати всі твої заскоки божевільні я більше не буду!
– Розкажи-розкажи! Давай-давай! Якщо ти йому хоч слово скажеш, я з собою що-небудь зроблю! Ти зрозуміла? І записку напишу, що це ви мене довели до цього!
– Уперед! – відповіла мати. – Мотузку чи ножик дати? Тобі який, гостріший чи тупіший, такий, як ти? А? Погрожувати і шантажувати він мене ще буде, шмаркач! Та роби з собою що хочеш, поплачу та жити далі спокійно буду! Зате нервувань більше через тебе не буде!
Олег розлютився, втік у свою кімнату і сильно грюкнув дверима. Так, що навіть посуд на кухні в шафах задзвенів.
Він ходив кімнатою і щось голосно кричав. Що саме, мати не слухала. Це були звичайні сцени, коли Олег не отримував бажаного. І увагу на ці істерики свого сина Людмила Михайлівна вже давно навчилася не звертати.
Олег був у їхній родині другою дитиною. Першою була донька Лариса, яка вже років п’ять не жила з батьками. І яка органічно не перетравлювала свого молодшого брата. Тому що він був дріб’язковою і капосною людиною, яку їхня мама з самого дитинства цілувала в одне місце і вічно в усьому йому потурала. Так, що при його вигляді її просто трясти починало.
Тому брат і сестра практично взагалі не спілкувалися. І коли Лариса приїжджала додому в гості до батьків, то вони з Олегом навіть не віталися ніколи. На що Людмила Михайлівна дуже часто обурювалася, особливо на Ларису. Вона вважала, що донька старша, і тому має бути розумнішою за брата, і не робити так, як робить Олег.
На що Ларисі було, відверто кажучи, фіолетово. Вона як не спілкувалася і не віталася з ним, так і не збиралася кланятися в ніжки свого молодшого братика першою.
Увечері з роботи додому приїхав тато, Михайло Олександрович. Він працював в автомайстерні. В яку не раз поривався прилаштувати свого недолугого синочка, щоб той хоч щось у цьому житті навчився робити. Але всі спроби це зробити постійно закінчувалися істериками Олега, криками батька і головним болем матері.
А іноді, коли в тата був гарний настрій, він навіть міг провчити сина від душі. Так, що відразу ж усі істерики закінчувалися, не встигнувши початися.
– Привіт, сімейство! – крикнув від порога Михайло Олександрович.
Відразу ж на його голос вийшла дружина, у якої був дуже засмучений і пригнічений вигляд.
– Людо, що сталося? – запитав чоловік. – Ти чого така кисла? Знову це непорозуміння щось накоїло? – він поглядом вказав на кімнату сина.
– Ну звісно! – відповіла дружина.
– І що він цього разу зробив? Знову щось зламав, розбив?
– Монітор і ще там дещо! Псих недороблений!
– Я не псих! – заверещав Олег з кімнати.
– Це який новий, чи що? На який він ось нещодавно в тебе гроші випрошував? – поцікавився Михайло Олександрович. – От же ж зараза! Я йому зараз…. Людо! І тільки спробуй за нього знову заступитися! Отримаєш разом із ним! – почав злитися чоловік.
– Коли собаку виховують, один господар виховує, а другий має осторонь стояти! Краще б ми й справді собаку завели, замість цієї капості!
Від дверей, що ведуть до Олегової кімнати, пролунало клацання. Хлопець зрозумів, що зараз до нього прийде тато, і одразу ж зачинився на внутрішній замок.
– Ти краще одразу у вікно стрибай! Бо мене цей замочок не зупинить! – крикнув батько. – Нумо двері відчинив, швидко!
– Нічого я тобі не відчиню, забирайтеся від моїх дверей! – кричав Олег.
– Скільки ти йому на цей монітор давала? – запитав чоловік у дружини.
– Чотирнадцять тисяч! – відповіла вона.
– Відчинив двері швидко! – гаркнув тато.
Відповіді не було.
– Михайло, ти тільки сильно його не чіпай! Йому й справді допомога потрібна! – почала мама.
– Так я йому зараз саме її і надам! А ти навіть не здумай лізти, Людо! Інакше я і на тебе злий буду! Ти своїми психологами дитячими та іншою нечистю новомодною і так його угробила, тож тепер узагалі навіть не лізь! Я тебе по-хорошому попереджаю!
– Любий…
– Сховайся в залі, Людо! І не з’являйся поки що в мене на очах! А то й ти під гарячу руку потрапиш!
Михайло Олександрович підійшов до дверей сина, перед цим відкопав серед речей у шафі свій старий шкіряний радянський портупей, накрутив його на руку і просто злегка штовхнув двері. Вони одразу ж і відчинилися, щоправда, язичок замка вирвав шматок із дверного одвірка.
Олег у цей час намагався сховатися під ліжком. Батькові навіть смішно трохи було, як це щурятко ховається.
– І далеко ти зібрався? Підкоп, чи що, риєш? – присів тато поруч із ліжком навпочіпки.
– Михайло! – знову спробувала щось сказати Людмила Михайлівна.
– Сховайся, жінко! І не лізь сюди поки що!
Двері одразу зачинилися.
– Ти сам вилізеш чи тобі допомогти? – запитав тато в сина.
– Я знаю що буде! – пискнув Олежка.
– Ні, любий!Ти що! Я що, на роботу ходжу щодня і гроші там заробляю, і матір теж, щоб ти, гидота така, речі дорогі через свої іграшки погані ламав? А ну-ка, виліз із-під ліжка, поки я сам тебе звідти не витягнув!
– Не вилізу! – знову пискнув Олежка.
– Ну гаразд, тоді по-поганому!
Батько опустився на одне коліно і засунув руку під ліжко. Схопив сина за ногу і витягнув його звідти, як іграшку.
– Ти що, поганець, думав, я з тобою жартувати буду?
Олег піднявся на ноги, злобно подивився на батька і почав голосити на всю квартиру.
– Ну давай давай! Ти ж у нас один чоловік в хаті,по-іншому не вмієш розмовляти!
– Ти що, на публіку граєш? Тут глядачів немає! І на допомогу тобі ніхто не прийде! Ти лоб здоровий уже, а поводишся як дівчинка п’ятнадцятирічна! У чому річ, Олег? Ти навіщо знову монітор розбив? Ти на нього заробляв гроші?
– Я програв! – відповів син.
– І що? Це що, привід для того, щоб речі псувати? Ти знаєш, скільки я в житті програвав? Тільки, на відміну від тебе, я на речах свою злість і безсилля не зганяв! А просто починав усе спочатку! Так, ми небагато живемо, так, у нас на кожен день тижня немає по машині! Але, по суті, все, що потрібно для життя, у нас є! Що тобі не вистачає?
Ми з матір’ю кілька разів тебе влаштовували вчитися, між іншим, у непогані навчальні заклади! Але тобі ж усе не так, усе не те! Надивишся цих криворуких показушників у своєму інтернеті й намагаєшся так само, як вони, нічого в житті не робити! Повір мені просто, коли пропаде у всіх інтернет, усі твої кумири, усі твої блогери, геймери та інша нечисть будуть найзлиденнішими людьми у світі і будуть голодувати!
Тому що вони своїми руками нічого робити не вміють! Вони можуть тільки жебракувати і кривлятися! Ти таким же хочеш бути?
– Я не хочу бути таким, як ти! – грубо відповів син.
– Та я тебе не змушую бути таким, як я, Олеже! Я просто хочу, щоб ти своє місце в цьому житті знайшов! Щоб не сидів у нас із матір’ю на шиї до самого кінця! Тобі двадцять років, а ти з дому виходиш, тільки щоб сміття винести, і то, коли я або мати тебе змусимо!
– Я не буду робити нічого, що ви хочете мене змусити робити! – насупившись, сказав Олег.
– Коротше, пацан, мені набридло з тобою ці бесіди вести! Я зараз по-іншому зроблю! І якщо це не допоможе, то я просто не знаю, що з тобою робити?!
– І що ж ти зробиш? З дому мене викинеш? – усміхнувся син.
– У точку! – сказав тато і схопив Олега за руку.
Він виволік хлопця в передпокій, відчинив вхідні двері і просто викинув його на майданчик. Щойно Олег повернувся, щоб прослизнути назад у квартиру, як двері за ним зачинилися.
– Ти що зробив? – вискочила із залу мама з обуреннями на тата.
– Те, що давно було час зробити! І не смій його впускати! Інакше разом туди вирушите! – грізно сказав Михайло Олександрович.
– Збери йому речі, і я сам їх йому віддам! Найнеобхідніше, одяг, куртку, шапку!
– Але Михайло!
– Я тобі вже сказав! Хочеш слідом? Я можу влаштувати!
За хвилин десять мама віддала татові пакет із речами сина.
Михайло відчинив двері квартири і вийшов до сина.
– На, тримай! Одягайся, а то навіть у під’їзді спати холодно буде!
Він кинув йому під ноги пакет з одягом.
– Ти не маєш права вигнати мене з дому, я там прописаний і не збираюся нікуди йти! І за законом… – почав качати права хлопець.
– Та мене мало хвилює, синку, що ти тут прописаний! Ти тут більше ніхто, і звати тебе ніяк! А на твої закони я взагалі плювати хотів із високої дзвіниці! Тут ти більше жити не будеш! Ні поки що, ні взагалі! Хочеш жити, починай працювати!
– А де я тоді житиму?
– А це твої турботи! Мене це більше не стосується! А будеш істерити в під’їзді, то сусіди поліцію викличуть, а ті знайдуть, де тобі ночувати!
Батько увійшов назад у квартиру, залишивши сина в під’їзді.
Людмила Михайлівна всю ніч не спала. Але до дверей підходити побоювалася.
Наступного ранку, коли батько поїхав на роботу, і коли виходив із квартири, то сина в під’їзді він не побачив. Він знав, що мати в будь-якому разі впустить Олега назад. Але дуже сподівався, що цей урок його син запам’ятає дуже надовго. І що це хоч якось подіє на нього, і він, можливо, візьметься нарешті за голову…
