Поліна провела рукою по дерев’яному підвіконню дачного будиночка. За три роки вони з Олексієм перетворили стару ділянку на затишне місце для відпочинку. Нова веранда, сучасні меблі, доглянутий сад – усе тут було зроблено їхніми руками і на їхні гроші.
Кожна дрібниця нагадувала про години спільної праці: різьблені лиштви, які Олексій вирізав сам, клумби, спроектовані Поліною, затишна зона барбекю.
– Пам’ятаєш, якою розвалюхою це було? – Поліна посміхнулася чоловікові. – А тепер краса.
Олексій кивнув, не відриваючись від ноутбука. Після підвищення на роботі він часто працював віддалено, і дача стала ідеальним місцем для спокійної роботи. Тиша, свіже повітря, ніякої міської метушні. Якби не минулорічний інцидент…
Тоді молодший брат Олексія, Віталій, напросився провести тут вихідні. Ніби як попрацювати над дипломом у тиші.
Двадцятирічний телепень клятвено обіцяв, що поводитиметься пристойно. А в підсумку влаштував вечірку на п’ятдесят осіб. Розбиті вікна, зламані меблі, витоптані клумби – Поліна досі здригалася, згадуючи той хаос.
– Більше жодних гостей без мого відома, – заявила вона тоді чоловікові. – Це наша власність, і я хочу знати, хто і коли тут перебуває.
Олексій погодився. Він сам був у шоці від витівки брата. До того ж відновлення обійшлося в кругленьку суму – майже дві місячні зарплати пішли тільки на ремонт.
Весь минулий рік усе йшло спокійно. Зрідка приїжджали друзі – але тільки за попередньою домовленістю. Поліна не заперечувала проти гостей. Просто хотіла знати заздалегідь, хто і коли з’явиться на їхній території.
Взимку на дачу їздили рідко. Поліна була зайнята на роботі – її підвищили до керівника відділу, і вільного часу майже не залишалося. Олексій іноді вибирався на вихідні, щоб перевірити опалення або почистити доріжки від снігу.
– Знаєш, мама просила ключі, – якось між справою сказав він за вечерею. – Хоче з’їздити, повітрям подихати. Каже, що в місті задихається.
– У сенсі? – Поліна відклала виделку. – Чому не запитала в мене?
– Ну… – Олексій зам’явся, уникаючи дивитися дружині в очі. – Вона каже, що соромиться. Після того випадку з чайним сервізом…
Поліна пам’ятала той випадок. Людмила Іванівна розбила антикварний сервіз, що дістався Поліні від бабусі. Не спеціально, звісно. Але навіть не вибачилася – заявила, що “такий мотлох давно час викинути”.
За тиждень Людмила Іванівна випросила ключі в сина:
– Так, мамо, ключі на тумбочці в передпокої. Тільки, будь ласка, акуратніше там… Так-так, я пам’ятаю – ти ж не вперше на дачі… Ні, Поліна не знає, я потім їй скажу…
Того самого вечора Людмила Іванівна телефонувала своїй подрузі Світлані Петрівні:
– Світлано, уявляєш – Олексій дав мені ключі від дачі! Невістка-то не знає… Давай цієї суботи зберемося? Покличемо дівчаток, посидимо гарненько. У мене і рецепт новий є – котлетки по-французьки. Та не переживай ти, Поліна на роботі вічно пропадає, а синок обіцяв їй нічого не говорити. Буде в нас дівич-вечір що треба!
Наступного дня в чаті “Подруги молодості” з’явилося повідомлення:
“Милі дами! У суботу влаштовуємо посиденьки на шикарній дачі. Із собою мати гарний настрій і що-небудь смачненьке. Транспорт надаю – Петрівна на своєму “Фольксвагені” всіх забере. Явка суворо обов’язкова! І головне – нікому ні слова. Особливо моїй невістці…”
Людмила Іванівна відкинулася на спинку крісла, задоволено посміхаючись. Нарешті вона покаже своїм подругам, яка в сина прекрасна дача. І заразом доведе, що ніяка невістка не може вказувати їй, куди можна ходити, а куди не можна.
Зрештою, вона мати! А отже, має повне право розпоряджатися майном сина так, як вважатиме за потрібне…
– Ти сьогодні якийсь неуважний, – зауважила Поліна, дивлячись, як Олексій утретє проливає каву повз чашку. – Щось сталося?
– Ні-ні, все нормально, – чоловік промокнув скатертину серветкою. – Просто не виспався. До речі, я сьогодні затримаюся на роботі… Важлива зустріч.
– А мама твоя як? Давно не дзвонила.
Олексій здригнувся, знову розплескавши залишки кави:
– Мама? А що мама… Вона… вона на дачі сьогодні. Повітрям дихає.
Поліна завмерла:
– На дачі? Одна?
– Ну… так. Тобто, ні. Тобто… – Олексій остаточно зніяковів. – Слухай, мені час бігти. Запізнююся вже.
Щойно за чоловіком зачинилися двері, Поліна дістала телефон. Щось підказувало – справа нечиста. Вона набрала номер сусідки по дачі, Ганни Михайлівни.
– Так, люба, машини якісь стоять, – повідомила сусідка. – Музика грає. Начебто компанія жіноча зібралася…
Поліна стиснула телефон так, що побіліли кісточки пальців. Значить, свекруха влаштувала посиденьки. Потай від неї. З мовчазної згоди чоловіка.
Нашвидкуруч зібравшись, вона сіла за кермо. Усю дорогу до дачі в голові крутилися спогади: як Людмила Іванівна критикувала кожне її рішення, як закочувала очі під час згадки правил поведінки на дачі, як нарочито голосно обговорювала з подругами “молоду господиню, яка командує всіма”.
Під’їжджаючи до ділянки, Поліна побачила три машини біля воріт. З веранди долинав жіночий сміх і дзвін келихів.
– Дівчата, а давайте ще по одній! – пролунав голос свекрухи. – За мій новий статус – господині заміської резиденції!
Поліна штовхнула хвіртку. У мангалі догорало вугілля – мабуть, нещодавно смажили шашлик. На веранді зібралося чоловік шість – усі подруги Людмили Іванівни. На столі – батарея пляшок, салати, закуски.
Світлана Петрівна перша помітила появу Поліни:
– Ой, а ви як тут опинилися? – У голосі звучало щире обурення. – Людочко, ти ж казала, що невістка на роботі…
Поліна повільно обвела поглядом компанію:
– Це моя власність, і мені не потрібно ні в кого питати дозволу тут перебувати. А ось ви, Світлано Петрівно, яким чином сюди потрапили?
– Як це – ваша власність? – фиркнула одна з гостей. – Людочка нас запросила. Вона мати Олексія, між іншим!
– Я хотіла зробити приємне подругам, – Людмила Іванівна промокнула губи серветкою. – Показати, як син влаштувався. Ми ж тихенько сидимо, нікому не заважаємо…
– Тихенько? – Поліна вказала на колонку, з якої гриміла музика. – І давно ви тут “тихенько” сидите?
– Зранку, – простодушно відповіла повна жінка в квітчастій сукні. – Людочка такі котлетки приготувала…
– Ось що, – Поліна вимкнула музику. – Свято закінчено. Прошу всіх покинути територію.
– Та як ти смієш! – Людмила Іванівна схопилася. – Я мати твого чоловіка! Маю повне право…
– Не маєте, – відрізала Поліна. – Ні права розпоряджатися чужим майном, ні права порушувати встановлені правила.
– Ось! – свекруха картинно сплеснула руками. – Ось як вона зі мною поводиться! При моїх подругах! Бачите, яка в мене невістка? А я ж тільки хотіла…
– Ви хотіли довести, що можете робити тут усе, що заманеться, – Поліна залишалася непохитною. – Але це не так. У вас є десять хвилин, щоб зібрати речі й поїхати.
– А якщо ми відмовимося? – з викликом запитала Світлана Петрівна.
– Тоді я викличу поліцію. Думаю, їм буде цікаво дізнатися про незаконне проникнення в приватну власність.
Гості почали квапливо збиратися. Людмила Іванівна голосила, витираючи сльози:
– Олексій дізнається! Він не пробачить такого ставлення до матері! Я йому все розповім…
– Обов’язково розкажіть, – кивнула Поліна. – І про ключі, які випросили обманом. І про те, як влаштували тут свято за моєю спиною.
Коли остання машина зникла за рогом, Поліна дістала телефон:
– Олексій? Нам потрібно серйозно поговорити. Приїжджай на дачу. Негайно.
Чоловік примчав за годину, захеканий, з винуватим виглядом.
– Як ти міг? – Поліна навіть не повернулася до нього. – Дати ключі за моєю спиною? Дозволити влаштувати тут це… це неподобство?
– Мама просто хотіла відпочити з подругами…
– Відпочити? – Поліна вказала на розкидані недопалки, порожні пляшки, плями на скатертині. – Це ти називаєш відпочинком?
У цей момент телефон Олексія задзвонив . Людмила Іванівна.
– Синку! – голос свекрухи тремтів від обурення. – Ти уявляєш, що твоя дружина влаштувала? Вигнала нас, як волоцюг! Перед моїми подругами зганьбила! Я більше не переступлю поріг цього будинку, якщо тут так поводяться з матір’ю!
Олексій розгублено переводив погляд із телефона на дружину:
– Мамо, давай не будемо…
– Ні, ти послухай! – Людмила Іванівна не вгамовувалася. – Мені шістдесят років! У мене тиск! А вона нас на мороз вигнала!
– Який мороз? – не витримала Поліна. – На вулиці сонце!
– Ось! Навіть слова сказати не дає! – схлипнула свекруха. – Я все зрозуміла – їй потрібен тільки ти, а на мене байдуже! Але запам’ятай, синку – мати в тебе одна! І я цього не забуду!
Наступний тиждень перетворився на кошмар. Людмила Іванівна обдзвонила всіх родичів, розповідаючи, як “невістка викинула хвору жінку на вулицю”. Сусіди по дачі пліткували про “сімейний скандал”. Олексій ходив як у воду опущений, намагаючись примирити дружину і матір.
– Може, вибачишся? – запропонував він одного вечора. – Заради мене?
– За що? – Поліна підняла очі від ноутбука. – За те, що захищаю свою власність? Чи за те, що вимагаю елементарної поваги?
Наступного дня Поліна викликала майстра і поміняла всі замки – і в будинку, і на воротах.
– А мені ключі? – розгублено запитав Олексій.
– Ні, – твердо відповіла Поліна. – Поки я не буду впевнена, що ти не роздаси їх усім підряд.
Людмила Іванівна перестала приходити до них додому. На сімейні свята надсилала синові повідомлення: “Не прийду, раз твоя дружина мене ненавидить”. При випадкових зустрічах демонстративно відверталася, а побачивши Поліну здалеку, переходила на інший бік вулиці.
– Як ти можеш так чинити з мамою? – дорікав іноді Олексій. – Вона ж страждає!
– А як ти міг так вчинити зі мною? – парирувала Поліна. – Зрадити мою довіру? Дозволити матері розпоряджатися нашим майном?
Через місяць на дачі з’явилася сучасна система охорони з камерами і датчиками руху. Поліна встановила чіткі правила: жодних гостей без її відома, жодних ключів стороннім, жодних “сюрпризів”.
– Ти занадто жорстока, – сказав якось Олексій. – Мама хотіла просто відпочити…
– Ні, – похитала головою Поліна. – Вона хотіла довести, що може робити що заманеться. Показати подругам свою владу. Але це наш дім, Олексію. І або ти це розумієш, або…
– Або що?
– Або нам доведеться вирішувати, чия думка для тебе важливіша – дружини чи мами, яка п’ятнадцять років тому кинула тебе заради нового чоловіка.
Ці слова змусили Олексія замислитися. Він згадав, як у дитинстві чекав на маму на шкільних святах, як заздрив однокласникам, які мали обох батьків… Людмила Іванівна з’явилася в його житті, тільки коли він став на ноги і купив дачу.
– Знаєш, – сказав він увечері, – ти мала рацію. Весь цей час мала рацію. Просто я боявся це визнати.
Поліна мовчки обійняла чоловіка. Вона розуміла – цей конфлікт назавжди змінив їхні стосунки зі свекрухою. Але може, воно й на краще? Іноді потрібно провести чітку межу, щоб захистити те, що тобі дороге.
А Людмила Іванівна… Що ж, вона зробила свій вибір багато років тому. І тепер доведеться змиритися з тим, що в сина своє життя, свої правила і своє розуміння сім’ї.
А ключі від дачі так і залишилися тільки в Поліни. Бо іноді краще бути “жорстокою”, ніж дозволяти іншим руйнувати те, що ти створював із такою любов’ю.
