Син Олени, Паша, ще з дитячого садка ходив у вундеркіндах – радуючи і маму, і тата, і, здавалося, всіх навколо. Потім він підріс, пішов до школи – і там теж сяяв, радуючи вчителів.
А ось однокласники в якийсь момент узяли й оголосили йому бойкот – мовляв, хвалько він і задавака. Не будемо з ним спілкуватися. Олена не знала, що й робити. І одразу побігла до школи – спілкуватися із завучем, Ігорем Сергійовичем.
Той почав пояснювати, що справді Павло має конфлікт із класом, і так само дійшло до того, що один із двієчників заявив перед усім класом, що не вчить уроків, бо «не хоче бути таким самим ботаніком, як Паша».
Олена була приголомшена
– Тобто що, тепер гарне навчання карається заради того, щоб двієчники могли почуватися комфортно?
Завуч заперечив їй – просто діти тих однокласників, для яких нічого, крім навчання, не існує, не шанують. Адже хлопців дратують не самі оцінки, діти взагалі на оцінки одне одного мало уваги звертають. Дратує, що на підставі отриманих оцінок, і взагалі більшої ерудиції, хтось із дітей сам ставить себе вище колективу.
Адже є в школі й інші відмінники, просторікував завуч. Але до них немає такого поганого ставлення, як до Павла Навіть запеклі двієчники – до них нормально ставляться.
«А чому так? На жаль, але світ влаштований так, що ті, хто нізащо не хоче ділитися знаннями з іншими, викличуть до себе відповідну неприязнь. Ось ваш син віддає перевагу спілкуванню над книжками – на уроці акуратненько піднімає руку в ті моменти, коли всі інші в повному подиві. Але спробуй попроси в нього що-небудь пояснити! Нещасного обіллє холодним презирством у кращому разі… Вибачте, але це нічим хорошим не скінчиться», – сказав Ігор Сергійович.
– Але ж таких проблем у нас раніше не було! У нас були нормальні стосунки з колективом, усі цінували знання і вміння мого сина, – не здавалася Олена…
– Знаєте, – відповів завуч, – давно помічено, що є такі дерева, які ростуть нормально до певної висоти, а потім раптом виявляють у своєму розвитку якесь невдале відхилення від норми. Це часто трапляється і з людьми. З дитиною легко може статися несподіваний поворот у бік кращого або гіршого майбутнього. І, думаю, ваш син перебуває зараз на такому повороті, і від того, яким шляхом він піде, залежить його доля.
– І що мені робити?
– Спробуйте пояснити йому, що його однокласники такі самі люди, як і він сам, і те, що він їх випереджає з багатьох предметів, не робить його значно кращим за них. Нехай перестане дивитися на них зверху вниз.
– Але як цього досягти? Мої й батькові нотації на нього жодного впливу не матимуть.
– Ваш син любить усілякі олімпіади? Школа дасть йому направлення, нехай від її імені виступить перед шкільним науковим товариством. Це такий захід, щоб допомогти обдарованим школярам долучатися до науки. Можливо, такий виступ допоможе йому більш тверезо судити людей, – запропонував завуч.
Знала б Олена, який це лукавий і підступний план… Вона до пуття і не розуміла, як виступ перед цим самим «науковим товариством» допоможе Павлику налагодити стосунки з однолітками. Однак узяла прикрашений золотою облямівкою папір, у якому Павла просили захищати честь школи і виступити з доповіддю перед обласним шкільним товариством.
Син, щоправда, прийняв пропозицію із захопленням. Протягом півтора тижня він старанно готувався до доповіді (доповідь була на тему можливості існування життя на інших планетах Сонячної системи), обклавшись узятими з бібліотеки книжками. Нарешті, урочистий момент настав.
Олена взяла вихідний і взялася супроводжувати сина на доповідь. Прийшовши до актової зали фізико-математичної школи, вони постали перед аудиторією п’яти школярів значно старшого віку, ніж Павло. На них дивилися відверто зневажливо.
Атмосфера в залі була не особливо приємна – у міру того, як представники шкіл виступали з доповідями, їм ставили каверзні запитання. Особливо старався якийсь юнак схожий на професора – ще й у круглих окулярах. Він говорив крізь зуби, прямо випромінюючи навколо себе презирство (від сусідів, які перешіптувалися, Олена почула, що це був вундеркінд, якому пророкували майбутнє зірки науки).
А коли з доповіддю виступив її син – о, краще б це залишити в глибинах пам’яті! Єхидні запитання слідували одне за одним, мій Павло зовсім збився і «поплив». А наостанок виступив юнак-«професор» і заявив – мовляв, не можна допускати до виступу з доповідями «такого низького інтелектуального рівня».
Павло занепав духом і тиждень ходив сам не свій. Але шокова терапія спрацювала – поступово він оговтався від удару, зрозумів, що «краще бути першим у селі, ніж другим у Римі», і знову налагодив стосунки з класом.
