– У тебе совісті немає! Вона ж твоя сестра. Вона хвора, — плакала Олена Вікторівна у слухавку, лаючи старшу дочку. — У неї є діти!
– Я знаю, у мене теж. Тепер уже нічого не вдієш, ні в Києві, ні в будь-якому іншому місті світу. Мені дуже шкода, мені так само боляче, як і тобі, але Ліза багато в чому сама винна. Ми всі намагалися їй допомогти з самого початку.
Мама продовжувала кричати на старшу дочку, благала допомогти Лізі продати другу машину, взяти ще один кредит, але Таня залишилася непохитною. Вони з чоловіком і так зробили багато: віддали чималу суму на поїздки сестри в інші міста, хіміотерапію та інше.
Занадто пізно.
– Хлопчики, хлопчики, не штовхайтеся, – просила Таня дітей, виходячи з машини біля батьківського будинку.
Сьогодні свято, у батьків збирається вся велика родина. Таня з дітьми приїхала заздалегідь, щоб допомогти мамі накрити стіл, чоловік приїде пізніше, відразу після роботи.
– Привіт, – розставивши руки з пакетами, Таня почала обійматися, вітатися з тітками, дядьком, з племінниками, які бігали у дворі. Своїх хлопчиків вона вже втратила з поля зору, у дворі занадто багато дітей.
У будинку, з нагоди маминого ювілею, теж було дуже метушливо, і найбільше старалася мамина сестра, намагаючись поставити на стіл соту тарілку нарізки або копченої рибки.
Вона дуже переживала, що гості залишаться голодними. Таня почала допомагати тітці, розкладати столові прибори, серветки. Попутно розмовляючи з тіткою про те про се.
Чиїсь руки ще допомагали родичам, але вони не встигали розгледіти, чиї, так захопилися розмовою.
– А твої дітки як? Як рік закінчили? – посміхаючись, запитувала тітка.
– Непогано, у старшого всього три шестірки за рік, у молодшого й того немає. Микита купив їм путівки в табір, а я переживаю.
– А чого хвилюватися? Там завжди хороший нагляд. Твій Микитка молодець, біля моря дітки відпочинуть.
Таня запитала про Лізу:
– Ще не з’являлася?
– Ні, – посміхнулася родичка, – їй ніколи. Вона вся в роботі. Набігами матір відвідує, все кар’єру будує. Я їй раз сказала: жити коли збираєшся? Дітьми займатися? А вона мені каже: їм і тут непогано. Бачила Володю і Віку?
– Та у дворі, з моїми кудись втекли. Мама не проти, нехай будує свою кар’єру.
– А сім’я? А про себе коли думати? Про дітей я вже говорила. Цікава вона, як тільки розлучилася, так і поїхала у своє місто. Діти її не бачать.
– Не знаю, тітко Поліно, як правильно. Який сенс, що я своїх бачу щодня? Сиджу вдома, не працюю, все одно вони такі ж хулігани й розбійники.
– Хлопчики, – зітхнула добра тітонька. – Послухай, поговори з Лізкою, – тихіше попросила вона, побачивши господиню будинку у дворі, у вікно.
Іменинницю-красуню зустрічали рідні та друзі з букетами квітів, привітаннями, вона сьогодні виглядала приголомшливо.
– Навіщо? Що я їй скажу? Кидай роботу, сиди вдома?
– Я не про те. Вона сильно схудла, просто висохла.
– Вона ніколи не була повною.
– Але стегна там, груди – все було, а зараз кістки видно. Нездорова худорба, сама побачиш.
Гості навалилися до батьківського будинку, галасливі, з заднього двору, вже веселі, там біля мангала, трохи роздавали для настрою. Почалося свято.
Стільки приємних слів, подарунків, і все для улюбленої мами. Привітала й Таня, спочатку сама сказала прекрасні слова, потім разом із чоловіком.
Ліза так і не з’явилася. Приїхала до вечора. Під’їхала на своєму авто до двору батьків, до себе не заїжджала. Її будинок знаходився через три будинки навпроти, діти сестри весь час перебували у бабусі, поки мама на роботі.
Взимку навіть ночувати не ходили додому, мама затримувалася, залишалася в місті на ніч.
Ліза привезла мамі найрозкішніший букет і подарувала його з пафосом, щоб усі побачили: вона найкраща з дочок.
У Олени Вікторівни на очах заблищали сльози від теплих слів улюбленої доньки. Таня не ображалася, так було з дитинства, мама завжди любила її більше, можливо, тому, що під час першої декретної відпустки вона не сиділа з нею довго, а ось з Лізою від народження до закінчення школи була поруч.
Танї вистачало татової любові, тому вона ніколи не ревнувала. Після закінчення школи вступила до університету, на другому курсі вийшла заміж, через пару років народилися діти.
А ось у Лізи було складніше: довгі пошуки себе, переходи з одного факультету на інший. Закінчивши університет, поїхала до великого міста, вийшла заміж за цілком заможнього чоловіка. Народивши двох дітей, вона повернулася до батьків з порожніми руками — подружжя не змогло порозумітися через різницю в характерах та поглядах на життя.
Поки діти були маленькими, вся родина допомагала Лізі: їй купили будинок у селищі поруч із бабусею та дідусем; Таня з Микитою теж не залишилися осторонь — допомогли з ремонтом. Діти трохи підросли, і Ліза влаштувалася на роботу в місті: нарешті знайшла себе, так вона всім говорила.
Усе в її житті налагоджувалося, через рік вона купила собі машину, вирішила взяти квартиру в місті, з усіх сил намагалася витягнути себе і дітей із селища. Хоча звідси до міста буквально 15 хвилин.
– Щось ти бліда, сестричко, – поцікавилася Таня у Лізи, щойно та сіла за стіл.
– Привіт, Таню, – посміхнулася їй Ліза. – Третій тиждень без вихідних, ледве вирвалася сьогодні, сказала: звільнюся, якщо не відпустите раніше.
– Без тебе взагалі не можуть?
– Ні-і.
Всі їли, жартували за столом, потім
почалися пісні й танці, потім знову до столу, чоловіки перебралися у двір, на свіже повітря. Ліза практично нічого не їла: трохи того, трішки цього. Таня підсіла до неї, коли гостей у будинку стало поменше.
– Чому не їси? Тітка Поля старалася, смачно ж.
– У мене останнім часом постійно печія. Дістало!
Ліза відволіклася на хвилинку, на дітей, донечка не відходила від неї – скучила.
– Лізо, ти так схудла на дієті? – знову почала Таня, помітивши, як і тітонька, сухість шкіри у сестри, колір обличчя під макіяжем не той, нездоровий.
– Що, тітка Поліна попросила? – сміялася Ліза.
– Ні, сама бачу.
– Працюю, як проклята, розумієш! Дітей зовсім не бачу, – вона обійняла і поцілувала п’ятирічну доньку і одразу ж відпустила. – Ну нічого, ми все одно виберемося, так, донечко? – запитала вона у дитини, дівчинка кивнула, – ми покажемо цьому…
– Ти все намагаєшся щось довести колишньому чоловікові?
– Який з нього чоловік? Доросла дитина.
– Тоді чому ти працюєш до зносу, виснажуєш себе?
– Послухай, Таню, — нахилилася до неї сестра, — тобі легко говорити, у тебе повна сім’я, чоловік — опора й годувальник, а я у своїх одна! І те, і інше, і третє!
– За здоров’ям треба стежити, а то не буде у них ні того, ні іншого, ні третього. Лізо, ти справді змінилася.
Молодша сестра відмахнулася від неї.
– Давай я тобі дам номер однієї клініки, вони працюють у вихідні та у свята. Швидко здай усі аналізи, перевірися і лети на свою роботу, — не вгамовувалася Таня.
– Таню, що ти знову виставляєш себе старшою і розумнішою? – з неприязню відповіла сестра.
– Але я і є старша.
– Але далеко не розумна, сама розберуся. У нас півроку тому був медогляд. У мене все добре. Мені просто потрібен хороший відпочинок. А як відпочивати, коли весь час на телефоні, ось знову, — вона взялася за мобільник, побачивши знайомий номер, і вийшла з дому.
У підсумку весь вечір Ліза просиділа на трубці, щоб її не відволікали ні діти, ні родичі, сидячи в машині.
Повернувшись додому, Микита теж помітив, що сестра дружини трохи змінилася.
– Ліза мене не слухає. Просила її пройти обстеження, натрапила на грубість, – відповіла Таня.
– У неї щось болить?
– Ні, скаржиться тільки на печію.
– Буває. Що ж, якщо людина не хоче, важко її змусити. Можливо, це стрес.
Через місяць Таня і Ліза зустрілися в місті. Ліза, як завжди, розривалася між сестрою і мобільним телефоном.
— Ти можеш хоч на півгодини відкласти його?
— Не можу. Колеги зроблять помилку, а мені потім розгрібати і від начальства отримувати.
– У тебе нервова робота.
– Нормальна, зате платять чудово.
– А як з обстеженням?
– Так, здала, здала я аналізи, — брехала Ліза сестрі, мамі, собі, — гемоглобін низький. Треба краще спати й харчуватися.
– Тоді візьми відпустку, відпочинь з дітьми. Поїдемо з нами до Одеси.
– Хто мене відпустить? Ні, ні, ще трохи попрацюю, отримаю підвищення, тоді й про відпустку можна буде згадати.
– А воно того варте? – турботливо запитала сестра.
– Тобі легко так питати, у тебе Микита працює, а я сама.
– Та не сама ти! У тебе є ми: мама, тато, я, твої діти.
– Ні, я повинна дати їм найкраще!
Через півроку Ліза потрапила до лікарні з нападом коліту. Отримавши уколи, призначення, направлення на аналізи, коли біль відпустив, вона знову стрімголов помчала на роботу.
***
– Таню, у мене руки опускаються, – скаржилася Олена Вікторівна по телефону. – Ліза нікого не слухає, сидить на знеболюючих, аналізи не здала, – хвилювалася мати.
– Вона мені казала, що раніше проходила обстеження.
– Та нічого вона не проходила, я б знала.
Сестра, наслухавшись скарг від
мами, знову зателефонувала молодшій.
– Лізо, ти в порядку? Мама хвилюється. Що за приступ у тебе був?
– Який? – здивовано запитала Ліза, забувши, як ще недавно її на швидкій привезли до приймального покою.
– Ну, у тебе ж живіт прихватило.
– Ой, та що ці лікарі? Зараз тільки прийди в поліклініку, ганяють з одного кабінету в інший, і нічого розумного не скажуть. Марна трата часу і грошей. Я знаю, де у мене болить, як лікувати, що прикласти до живота, – жартувала вона. – Не переношу лікарняного запаху, боюся лікарів.
– А раптом щось серйозне? У тебе ж діти.
– Тань, не кажи дурниць! Мені 33 роки, що зі мною може бути? Старий гастрит прокинувся, треба нормально харчуватися і висипатися. У мене нічого не болить.
– Мама говорила про таблетки, а ти про печію. Лізо, давай разом підемо.
Але Ліза сперечалася, жартувала, доводила комусь, яка вона самодостатня і сильна. Батьки, сестра дошкуляли їй проханнями, підсовували номери телефонів лікарів, клінік, розповідали про знайомих, у яких нібито нічого серйозного не було, а в підсумку виявилася онкологія.
Ліза сміялася їм в обличчя – яка онкологія? Їй всього лише 33! Нікого не чула молода жінка, мати двох дітей, все сама, сама, сама.
І ось мета майже досягнута: квартиру знайшла, документи подала в банк, їй схвалили, але знову ці коліки, і знеболюючі вже не допомагали. Коли вона приїхала до лікарні й почула від лікаря вирок: рак, четверта стадія, Ліза, нарешті, зупинилася й замислилася.
Тепер вона бігала по лікарях, лабораторіях, думаючи, що й з цим впорається, але хвороба вважала інакше. Вона схудла до кісток, змінилася до невпізнання, терапія, операція, одна, друга, не допомогли.
Через півроку вона звинувачувала всіх навколо у своїй хворобі та немічності: лікарів, рідних, які просто не розуміють, як їй боляче і страшно. Сестру, яка вічно лізе зі своїми порадами.
Машину довелося продати, гроші, які вона збирала на квартиру, пішли майже відразу. Ліза, не вірячи своїм лікарям, поїхала на обстеження до Харкова, потім до Києва. Лікарі робили все, що могли, родичі вишкрібали й вичавлювали зі своїх сімей те, що залишилося.
Діти, розуміли, що відбувається з мамою, переживали.
Але хвороба прогресувала. Ліза повернулася додому, а мама продовжувала бити на сполох, випрошуючи у старшої дочки, у родичів, у знайомих: грошей, розуміння, співчуття до Лізи. Але всі вже усвідомили, крім матері, – це кінець.
Близькі та рідні люди почали зачиняти двері, ховатися у своїх шкаралупах, вигадували виправдання своїм відмовам. Олені Вікторівні здавалося, що вона одна бореться за життя дочки. Навіть тітка Поліна відповіла їй чесно, і так боляче:
– Лізка сама в цьому винна. Шкода її, але тепер треба думати про дітей. Сама ходила, сміялася з усіх, викручувалася: мовляв, я молода, трохи поболить і пройде. Не лізьте до мене — я все сама! А тепер лежить… Шкода її, дуже шкода. А Таню не муч, у неї теж сім’я.
– Які ви всі товстошкірі, – плакала Олена Вікторівна. – І Таня така сама.
Ліза зго.іла, не доживши до свого 36-річчя трьох днів. Нікому вона нічого не довела, квартиру дітям купити не встигла, навіть машини не залишилося. Залишився тільки будинок у селищі, з якого вона так рвалася в місто, осиротілі діти, батьки та сім’я сестри, всі в боргах.
Олена Вікторівна довгий час ображалася на старшу дочку, в душі звинувачуючи Таню: якби вона знайшла гроші, продали б машину, наприклад, Лізу можна було б врятувати або продовжити життя, але Таню турбували лише вона сама та її діти.
Лише коли з’явився колишній чоловік Лізи і почав пред’являти права на дітей, знесилена бабуся бачила, як за них боролася Тетяна: збирала документи, виписки, найняла адвоката, ходила до суду.
Мати пробачила старшу дочку за черствість і безсердечність, за егоїзм і байдужість до трагедії в родині сестри.
Таня взяла опіку над племінниками, але живуть вони з бабусею, як і було за життя мами.
