– Олено?
Голос був незнайомий. І Олена вже збиралася скинути виклик. Але голос у слухавці поквапився:
– Оленко, ви тільки не відключайтеся. Я знайома вашої мами. Навіть не знала, що вона має доньку. Я ось чого дзвоню. Маші потрібна допомога, розумієте? Ну, приїдете, зрозумієте. Ви знаєте її адресу?
– Не знаю.
– Я вам зараз продиктую чи смською скину.
– Не турбуйтеся. Я нікуди не поїду.
– Не думала, що ви така байдужа.
Олена пклала слухавку.
Через кілька хвилин телефон пілікнув — надійшло повідомлення. “Адресу скинула, ну і нехай. Все одно нікуди не поїду”, – подумала Олена. А настрій, такий сонячний з ранку, стрімко провалився в похмурі хмари.
Маша привела на світ Олену в дев’ятнадцять. Не те, щоб дуже рано, але… не вчасно! Та й не хотіла вона дитину, якщо замислитись. Сергія сподівалася до себе прив’язати. Наче не знала, що це не працює. От і довелося повертатися до мами в селище міського типу, яке Маша вважала дрімучою глушиною.
Мати зовсім не зраділа цій події. Сама вона дочку виховувала ,без батька. Думала, що Машка не поспішатиме з дітьми, подивившись на гіркий довсід матері. І ось вам, будь ласка.
У вісімнадцять років Маша поїхала підкорювати велике місто. Але місто чомусь не впало до її ніг. Натомість упав Сергійко, та й то ненадовго. Вже як він розсипався в компліментах спочатку, а як тільки дізнався, що скоро стане батьком, відразу став іншим.
– Машо, може, почекаємо? Ну, до чого нам зараз дитина?
– А чого тягнути, коли вже так вийшло. Квартиру винаймемо, одружимося, нарешті, — Маші це здавалося цілком природним.
Сергій її переконувати не став. Щоправда, з весіллям не поспішав. Він навіть зустрів Машу із дитиною з лікарні, привіз на орендовану квартиру. Але, сьорбнувши безсонних ночей і нестачі грошей, через три місяці зник.
Просто пішов якось, начебто на роботу, і більше не повернувся. Маша його, звісно, шукала. Тільки все марно. На дзвінки Сергій не відповідав, колеги хитали головою:
– Не знаємо, куди поїхав. Та й з чого йому доповідати.
Де жили Сергія батьки, Маша не знала. Десь під Одесою,а де саме,хто його зна.
До матері Маша приїхала з Оленкою .
– Ось онуку тобі привезла. Допоможеш?
Ніна Іванівна повздихала, вислухавши Машину історію, посварила разом із донькою Сергія негідника. А потім спитала:
– А від мене ти якої допомоги чекаєш? Я поки що працюю, можу, звичайно, іноді з Оленою посидіти, але не більше. Та й то, якщо ти додому повернешся. До міста я не поїду. Нема чого там ловити, та й по орендованих квартирах жити не хочу.
Маша промовила :
— Мамо, я хочу, щоб Оленка поки що у тебе пожила. Я одна в місто повернуся, на роботу влаштуюся. Допомагатиму вам.
– Ні за що! — відрізала Ніна Іванівна.
– Та й не треба! – Розсердилася Маша. — Я тобі пропоную на пенсію завчасно вийти, відпочити, онучку виховувати! Я вас забезпечуватиму.А ти…
— А мене ти спитала, чи потрібен мені такий “відпочинок”? — насупилася Ніна Іванівна. — Загалом так, або залишайтеся вдвох… це я ще переживу…. або обидві вирушайте додому.
Маша зрозуміла, що сперечатися безглуздо.
– Завтра поїдемо! Сьогодні вже пізно.
Тільки от поїхала Маша одна. Ніна Іванівна прокинулася вранці від Оленкіного плачу. Доньки не було. Вона сто разів набирала номер Маші. Але телефон мовчав… Навіть робот не повідомляв про тимчасову недоступність абонента.
Ніна Іванівна спочатку думала звернутися до поліції. Але потім подивилася на червону від крику і таку нещасну Оленку і…
– Гаразд, онучка, доведеться нам з тобою виживати, — сказала і витрела злу сльозу у себе з щоки.
І вони виживали. Поки Ніна Іванівна була на роботі, з Оленою сиділа сусідка Віра, яка мала своїх дітей.
– Все одно в декреті, можу з твоєю посидіти. Тільки не так. Можеш вважати, що онучку в приватні ясла здала. У платні, – заявила Віра.
Ніні Іванівні подітися не було куди, і вона погодилася. Залізла у свої заощадження, благо на чорний день збирала. Ось і знадобилося: чорний день настав раніше, ніж вона розраховувала.
Потім Оленка пішла в садок. Тоді Маша з’явилася вперше.
– Що треба? – зустріла донька Ніна Іванівна.
– Ой, мамо, давай без хамства, — сказала Маша. — Так, винна. Але я не мала вибору. До того ж я знала, що Оленка з тобою не пропаде. Думала, що як тільки стану на ноги, обов’язково вам допоможу. Але процес дещо затягнувся.
Ніна Іванівна похмуро дивилася на доньку та запрошувати до хати її не збиралася. Втім, Маші запрошення і не потрібно. Вона відсунула мати плечем, увійшла і поцікавилася:
– Де Олена? Я привезла їй подарунки. А тобі грошей трошки.
– Не треба. Піду дитину збирати, ти ж за донькою приїхала?
Маша зам’ялася.
– Мамо, ну чого її зайвий раз смикати? Та й мені зовсім ніколи їй займатися. Працюю та ще й заміж виходжу. Мій наречений поки не знає про Оленку.
Ніна Іванівна відчинила двері:
– Забирайся!
Як їй хотілося схопити Машку за її шевелюру. Але вона стрималася.
– Я хочу побачити доньку, — Маша намагалася, щоб голос звучав упевнено, але не вийшло.
– Плювати тобі на доньку. Ти своє сумління потішити прийшла. Подарунками та подачками задобрити. Іди по-доброму. Бо я за себе не ручаюся.
Маша пішла. А Ніна Іванівна сіла на пуф у передпокої і розплакалася злими сльозами, радіючи тільки тому, що Оленка зараз гуляє разом із Вірою та її хлопцями.
Наступного разу Маша дала про себе знати за два роки.
– Не кидай слухавку. Я хочу допомогти вам грошима. Вимкни свою гордість на секунду. Адже Олена росте, гроші зайвими не будуть.
– Довго ж ти збиралася! А доньку побачити не хочеш? А ще краще, сім’ю їй подарувати?
Маша мовчала. Не хотілося розповідати матері, що вона вдруге вийшла заміж і новий чоловік, як і колишній, не знає про Олену. До того ж мріє про сина. І навряд чи до його планів входить виховання зовсім чужої йому дівчинки.
– Переказуй свої гроші. — Ніна Іванівна правильно зрозуміла мовчання дочки.
Олена, звичайно, питала бабусю про матір. Та навіть майже не брехала:
– Поїхала твоя мама. Так далеко, що повернутися не змогла. Ось іноді гроші нам надсилає.
– Вона не повернеться? За мною? — Олена дивилася на бабусю з надією.
– Не знаю, Оленко, — Ніна Іванівна обняла онучку.
Вона справді не знала.Роки йшли, Олена дорослішала, бабуся старіла.
Іноді прихоплювало серце, підстрибував тиск, але Ніна Іванівна працювала. Не про таке життя вона мріяла: давно могла б вийти на пенсію. Однієї б їй грошей вистачило. А ось удвох із Оленкою — на жаль.
Маша грошима балувала нерегулярно: могла місяцями не згадувати про доньку.
З’явилася Марія до матері, коли та її зовсім перестала чекати. Олені було майже шістнадцять. Маша давно не телефонувала, і ось вам, будь ласка, сюрприз!
— Ти сміятимешся, але я знову виходжу заміж. Мій нинішній чоловік готовий прийняти Олену. Тож якщо тобі важко з підлітком, можу її забрати.
– Схаменулась! — Ніна Іванівна опустилася на табуретку.
Недобре їй сьогодні було з самого ранку.
– Бабусю, я вдома, — пролунало від вхідних дверей.
– Ось у неї самої і спитай, чого вона хоче, — сказала Ніна Іванівна і кивнула на Олену, що увійшла до кухні.
– Донечка, я за тобою, — ніяково почала Маша.
– Мамо? — Олена дивилася на незнайому жінку, вивчала.
– Бабусі важко, мабуть, тебе тягти стільки років. Ось я й приїхала. Спробуємо жити разом? — Маша насилу підбирала слова.
– Я не поїду! — Олена хитнула головою. — Бабулі без мене буде ще важче. Я школу закінчу, працюватиму піду, допомагатиму їй. А я тебе не знаю!
І вона пішла: грюкнули двері, Олена зачинилася в кімнаті.
– Не потрібні твої жертви, Машо. Запізнилася ти, — похитала головою Ніна Іванівна. — Їдь, живи спокійно та щасливо. Якщо, звісно, в тебе вийде.
І Марія пішла, а Ніна Іванівна полізла до аптечки. Тяжко їй далася розмова з донькою. “Якби не загнутися завчасно, — подумала вона. — Не можна Олену залишати одну”.
Ніна Іванівна пішла з життя сонячним червневим днем. Олена тільки закінчила дев’ятий клас, і попереду на неї чекало літо. Вона влетіла до хати, молода, щаслива, вільна.
– Бабусю, все! Кінець!
Ніна Іванівна лежала на кухонній підлозі, і теплий промінчик сонця торкався її щоки, сподіваючись зігріти. Але на жаль… Великий інфаркт обірвав ниточку життя Ніни Іванівни.
Олена присіла поряд з бабусею, розуміючи, що це справді кінець, і заплакала.
– Оленко, знайомся. Це мій чоловік Михайло Петрович, — Маша метушилася, ногою підштовхуючи донці рожеві капці. — Перевзуйся, для тебе спеціально купила.
– Ну що, дочко, будемо дружити? – чоловік в окулярах, простягнув Олені руку.
Вона подивилася на новоявленого “тата”. Він їй не подобався. Пильний, якийсь липкий погляд з-під окулярів у тонкій оправі, гарячі м’які долоні, живіт, що нависає над ременем.
– Ну, проходь вже. Я тобі приготувала кімнату. Бабусина хата теж твоя. Вона заповіт написала. Я не буду претендувати, — Маша посміхалася, слова сипалися як горох. — До десятого класу тут підеш. У нас школа гарна. І взагалі все у нас буде чудово.
Наскільки в будинку матері добре і як її люблять, Олена дізналася дуже скоро.
— Ну яка ж у Машки донька гарна! Прикро, що я раніше тебе не знав! — Михайло Петрович буквально обмацував поглядом Оленину фігуру.
Вона нервово запахнула халат, вискочила з кухні, пообіцявши собі більше ніколи не з’являтися перед вітчимом у халаті. Тільки штани, футболки . А краще светр! Навіть влітку.
Олена намагалася розповісти матері, що Михайло Петрович їй буквально проходу не дає. І слизькі погляди і компліменти.
– Олено, ти мені мстиш, чи що? — несподівано відреагувала Маша. — Хочеш моє сімейне життя зруйнувати через дитячі образи? Ну не може Михайло так поводитися. Він солідна людина, бізнесмен. Далася йому моя малолітня донька.
І Олена замовкла. Михайло Петрович теж притих. Мабуть, Маша поділилася з ним скаргами доньки. Щоправда, вистачило його ненадовго.
Олена намагалася не звертати уваги, ховалася від вітчима в кімнаті. Але він не вгамовувався. Після школи не хотілося йти додому. Олена тинялася вулицями і чекала, коли мати повернеться з роботи. Вітчим теж працював, тільки він міг з’явитися вдома у будь-який час.
Так тривало цілий рік. Десятий клас Олена закінчила погано. Ну, не могла вона думати про навчання, коли вдома неможливо розслабитися. Потрібно весь час бути напоготові, уникати Михайла Петровича. І мовчати! Тому що мати не просто не хотіла нічого слухати.
Але одного разу Михайло Петрович перейшов від слів та поглядів до дій. Того дня вони святкували щось на роботі. Додому він прийшов рано. Дуже веселий. Схопив Олену за руку в коридорі, притиснув до стіни своєю тушею, щось зашепотів на вухо. Олена не пам’ятала, як вирвалася. Покидала речі в сумку, схопила ключі від бабусиної домівки і втекла.
Маша подзвонила наступного дня.
– Оленко, ну що у вас трапилося? З Мишком знову посварилися? Повертайся.
– Ні! Живи сама зі своїм Мишком. А мені й тут непогано.
– Ну як же ти одна! У сімнадцять років не можна жити самій.
– Нічого, знайду якусь роботу. В технікум восени піду. Та хоч жебракуватиму! Але до тебе не повернуся! – Голос Олени зірвався, і вона схлипнула.
– Добре, залишайся там. Грошима я тобі допоможу. Не розумію, що у вас сталося.
“Та все ти розумієш!” — хотілося закричати Олені, але вона знала, що її мати не почує. Чи не захоче почути.
Мати справді допомагала. Небагато, але надсилала щомісяця. Олені вистачало, щоб сплатити за комуналку. Вона влаштувалася продавцем у магазин. Вступила до технікуму.
Селище не дарма носило горду приставку: “міського типу”. Єдиний технікум, що випускає бухгалтерів, там був. Було тяжко. Все, що пам’ятала Олена про той час — те, що вона постійно мріяла виспатися.
Потім допомога від матері припинилася. Олена не стала дзвонити та питати, чому. На вічну допомогу вона не сподівалася, а до того, як поживають мама та її дорогоцінний Михайло Петрович, Олені не було жодного діла.
Вона відучилася, знайшла роботу і зажила своїм тихим життям. Про матір вона не згадувала. Іноді відвідувала бабусю на місці спочину, розповідала про останні новини. І вважала, що життя в неї нехай і не б’є ключем, але цілком непогане. І ось, будь ласка, цей несподіваний дзвінок.
“Так, я байдужа! До цієї тітки, яка зветься моєю мамою, не відчуваю нічого! “— думала Олена, похмуро дивлячись у віконце, за яким сяяла сонцем золота осінь. “- Подумаєш, допомогла вона мені трохи! Та вона цією допомогою навіть соту частину свого батьківського обов’язку не накрила! Нікуди не поїду!”
Але вона поїхала. Лаючи себе за слабкість, подзвонила в дверний дзвінок, що висить на проводці, поруч із облізлими дверима. Почулися кроки, хтось, схоже, спіткнувся, вилаявся, і, нарешті, двері відчинилися.
– Чого тобі? — непривітно поцікавилася тітка в замурзаному халаті.
Олена насилу впізнала матір.
– Ти… Що сталося?
– Олена? А ти як тут? ? Мене шкодувати не треба! — Маша похитнулася, оперлась об одвірок. — Хоча гаразд, проходь, раз приїхала.
Потім вони сиділи на брудній кухні, і Маша розповідала.
– Михайло мій, і справді, поганцем виявився! Ти колись поїхала, він собі через деякий час молоду пасію завів. Я швидко дізналася, але розлучатися не поспішала. Думала, криза у чоловіка. Потрібно почекати. Бо ж у нас і квартира спільна, і гроші він приносив. Моя робота що: так — щоб удома не сидіти… Чекала-чекала, доки не дочекалася. Сам на розлучення подав. Мене в цю будку переселив. Живи, каже, як хочеш. Озирнулася я: сім’ї немає, роботи нормальної немає, жодної рідної душі поряд. Нікому не потрібна. Подруга одна з роботи забігає іноді. Мабуть, я їй твій номер дала,не пам’ятаю. Ось вона тебе й висмикнула мене рятувати.
Маша замовкла.
Олена дивилася на матір. Різні почуття тіснилися в душі: образа, зловтіха і… жалість. Їй було шкода цю самотню, нікому не потрібну жінку.
– Може, поїхали до мене? – Ненавидячи себе, запропонувала Олена.
Але мати її здивувала.
– Ні, Олено, не хочу. Ти ж мене виховувати почнеш, шкодуватимеш. Не треба мені цього. Я тебе не шкодувала. Їдь додому. Доживу своє життя, як уже вийде.
Олена вийшла із маминої квартири, вдихнула осіннє холодне повітря. “Добре, що вона не погодилася, — подумала вона. — Більше не відвідуватиму її. Я виконала свою місію. Нехай живе, як хоче. Ніколи сюди більше не приїду, і нехай мене вважають байдужою!”
За два роки Маша пішла з життя. Її знайшли сусіди. У телефоні виявився запис “донька”. Подзвонили.
Олена все організувала,але не проронила ні сльозинки.
– Байдужа якась, — шепотілися за її спиною.
– Матері не стало , а їй байдуже.
А Олені і справді було все одно. Вона проводжала в останній шлях чужу людини.
