– Може, перевеземо мою матір до нас? Їй уже важко самій, — запропонував він.
– Ага! А я що, буду її обслуговувати? Та мені з нею навіть поговорити нема про що. Я ж неосвічена, не те, що ви, інтелігенція. Я ж не читала…
– Гаразд-гаразд, все. Я зрозумів, – роздратовано сказав Слава. – Мені треба їхати.
Мама виховувала Славка так, що жінок треба любити й поважати. Ображати їх ні в якому разі не можна. Олю ніхто особливо не виховував, але дещо вона ввібрала сама. А саме те, що якщо чоловіка не дістати до печінки, то він і не поворухнеться.
Випадково чи за законом, але Слава й Оля зустрілися в цьому густонаселеному світі й створили осередок суспільства: сім’ю.
Поки вони її створювали, Оля була тихою й ніжною, як травнева ніч. Після весілля вона потихеньку почала налагоджувати в сім’ї свої порядки. Слава спочатку не звертав на це уваги. Дружина каже, треба зробити — значить, треба. Через рік він почав помічати, що б не зробив, їй завжди мало.
Саме в той час народився їхній синочок, Ігор. Славі раптом здалося, що пастка зачинилася. Від сина він не міг піти. Не уявляв собі, як це можливо. Тільки подумав, що це пастка, як вона вже й зачинилася.
Тоді Слава знайшов спосіб утікати від негативних емоцій. Роздратування й гнів, які викликала в ньому вічно нарікаюча Ольга, він почав топити в чарці. Так і жили. Вона нарікала, він пив.
— Ти дуже багато почав вживати, синку! — бідкалася мати, Наталія Степанівна. — Так не можна.
— Мамо… чого ти від мене хочеш? Я працюю, сім’ю не кидаю, жінок не ображаю, як ти вчила. А чим займаюся у вільний час — це моя справа.
— У вас з Олею щось не ладиться, так?
— Усе нормально.
Оля не бачила нічого особливого в тому, що чоловік прикладається до пляшки. Адже всі інколи можуть. Головне, що він робить усе, що від нього вимагається. У всьому допомагає, зокрема з дитиною.
Заробляє гроші, приносить додому. Її уявлення сформувалося ще з дитинства: батько вживає, мати свариться. Що і в якому порядку — неважливо.
У Слави пішла з життя бабуся, яка хитро заповіла йому квартиру. Хитро, бо передоручила все дочці.
– Головне, щоб Олька не знала, — так і сказала перед см.ртю.
Наталія Степанівна покликала сина й пояснила, що до чого.
— Тобто оформила на тебе, але для мене? — уточнив Слава.
— Так. Мені-то вже ні до чого.
— Ну… нехай залишиться Ігорку.
— Як скажеш. Але бабуся просила нічого не говорити Ользі.
— Не скажемо, — знизав плечима Слава.
Квартиру здавали, поки Ігор не виросте. Життя йшло своєю чергою. Ольга дошкуляла Славі, а він, коли вже не міг терпіти, заливав нервову систему. Щедро заливав, щоб не зірватися.
Одного разу в магазині він зустрів однокласника Сашка.
– Славко, як я радий! — вигукнув Сашко. — Давай кудись заїдемо. Посидимо.
Слава прорахував у голові збитки. Який скандал буде, якщо він не прийде додому в той час, в який обіцяв. Подумав, що скандал все одно через щось буде, і рятівна “водичка” у нього теж завжди буде. А от Сашка він може більше й не зустріти.
Вимкнувши звук на мобільному, Слава пішов із другом дитинства «посидіти, відсвяткувати зустріч».
Сашко займався виробництвом вікон і дверей. Хотів розширюватися. Не був одружений.
— Поки що не зустрів ту, яка б так сильно зачепила.
Слава кивнув і несподівано для себе розповів про свою ситуацію. Відверто, майже оголено. Так, як зазвичай не розповідають друзям. Але кому ж іще?
– Так, справи. Розлучитися, значить, не варіант?
– Я, Сашко, дуже люблю сина. Раптом я піду, а вона його забере?
– А може, тобі навчитися заробляти гроші? Жінці завжди можна заткнути рот дорогим подарунком.
– Наприклад?
– Не знаю. Я з нуля починав.
– Слухай… ти ж хочеш розширюватися? Давай я вкладу гроші, і будемо партнерами.
– А є що вкладати? – запитав Сашко, примружившись.
– Знайдемо. Ти ж мене не кинеш?
– Я — ні. Але ризики є завжди.
– Ризикну.
Начебто розмова двох приятелів. Але Слава продав бабусину спадщину, купив квартиру поменше, а на решту грошей прийшов до Сашка. Той допоміг. Оформили все офіційно. І Слава з головою поринув у нову роботу — роботу на себе.
Тепер він не міг вживати, коли захочеться, і життя з Олею давалося йому дедалі важче. Навіть підростаючий Ігор уже не рятував. А дружина у нього виявилася не з тих, кому можна заткнути рот дорогим подарунком.
Подарунки вона любила й приймала, і гроші її теж радували. Але ненадовго. А з режимом «пила» Оля вже зжилася, звикла.
Ігор виріс. Слава заробив грошей на заміський будинок. Син залишився в місті, вчитися в інституті. Слава з Ольгою переїхали за місто.
— Може, маму мою до нас перевеземо? Їй уже важко самій, — запропонував він.
— Ага! А я що, буду її обслуговувати? Та мені з нею навіть поговорити нема про що. Я ж неосвічена, не те, що ви, інтелігенція. Я ж не читала…
— Гаразд-гаразд, все. Я зрозумів, — роздратовано сказав Слава. — Мені треба їхати.
Тепер він мав повне право рідше бувати вдома. Бізнес забирав багато часу. А Ольга зовсім розлінилася й найняла собі помічницю. Слава її, щоправда, жодного разу не бачив. Але зарплату платив. Що поробиш, якщо дружина сама не справляється.
— Будинок звів, незрозуміло, навіщо таких розмірів. Та у мене спина зламається, коли його прибиратиму, — бурмотіла Оля.
Будинок, до речі, мав усього сто п’ятдесят квадратних метрів. Для двох поверхів це небагато. Слава вклав у цей будинок Бог знає скільки грошей, сил і часу — він будував його майже вісім років. За один раз таке не побудуєш, хіба що бути олігархом.
Слухаючи дружину, він якось запитав:
— Олю, скажи, а ти коли-небудь буваєш усім задоволена?
Дружина нічого не відповіла. Просто почала бурмотіти на іншу тему. «Зрозуміло», — подумав Слава й поїхав у місто, заробляти гроші. І відпочивати від сімейного життя.
«Може, розлучитися, Ігор-то вже виріс», — подумав він.
Випадок підказав, що треба робити. Дружина поїхала в санаторій, на якісь грязі та води, — Слава не вникав у подробиці, — а вранці на кухні виявилася дівчина. Вона щось готувала, паралельно протираючи стільницю. І все це швидко та вправно.
— Нормально. А ти у нас хто?
— Та я ж помічниця Ольги Сергіївни, Віра!
— А чому я тебе раніше не бачив?
— І сьогодні не мали б! — посміхнулася Віра. — Але я забула зарядний пристрій від телефону у вас, ось і прийшла. Заразом, думаю, приготую вам сніданок. Я вже йду! Точніше, їду до себе в село.
І дівчина зробила крок до виходу. Вона була настільки жвавою, що у Слави защеміло серце.
– Зачекай. Давай поснідаємо, а потім поїдеш.
Випили кави, поговорили, потім Слава відвіз Віру на автобус. І не міг перестати думати про неї. Про її жвавість і легкість. Про її молодість, красу. Про очі кольору лісової трави. Закохався.
Слава пішов до Віри. Точніше, забрав її з собою й пішов. Дівчина погодилася не відразу, довелося залицятися.
Оля залишилася сама. Вона плакала, погрожувала все відібрати, маніпулювала поганим самопочуттям. Слава був непохитний.
— Якби ти змінилася. Ну, хоч спробувала б, чи що… ми все життя разом. Я б подумав. Плюнув би на те, що закохався, і подумав. Але ти готова на все, тільки не змінюватися. А я втомився за двадцять років. Я задихаюся з тобою, Олю. Не можу так більше. Вибач.
– А з нею що?
– З нею я дихаю. Дихаю на повні груди.
– А як же я? – Ольга розплакалася.
– Тобі просто потрібен хтось інший. Хто вписується у твій сценарій. Я з самого початку не вписувався.
Слава пішов. Оля залишилася. У нього все тільки починається. Про неї нічого не знаю.
Жінки, не пиляйте чоловіків! Це непродуктивно й небезпечно.
