– Валера, скажи чесно — я що, так погано готую?
– Звідки ти це взяла? Ти чудово готуєш, мені все дуже подобається.
– А чому тоді твоя мама вважає, що я нічого не вмію на кухні?
– Заспокойся, Тань, вона так не каже. Просто вважає, що ти мене трохи неправильно годуєш.
– Трохи? Минулого разу я зварила суп із найніжнішими фрикадельками. А вона спробувала й одразу заявила, що в тарілці — мало не сама сіль. А я навіть недосолила, щоб вона не чіплялася.
– Та суп був нормальний, смачний. Просто в неї така примха щодо солі. Кислотність шлунка у неї нульова, ось вона й вважає, що сіль взагалі шкідлива. І для мене чомусь теж.
– А ще й пельмені з оцтом, шашлик на дачі, смажену рибу. Я вже втомилася від усього цього, вже боюся, коли вона заходить у гості. І ще й спеціально до вечері. Ніби приходить перевіряти, як я готую…
Не можна сказати, що свекруха Надія Макарівна виявилася для Тетяни зовсім шкідливою й прискіпливою. Перед весіллям доводилося чути від дівчат справжні жахи про матерів чоловіків, але спочатку нічого такого в родині не відбувалося, навіть навпаки.
Свекруха ставилася до неї надзвичайно уважно, навіть доброзичливо. Всім розповідала, що їй дісталася чудова невістка — і скромна, і вродлива, і в будинку завжди порядок і чистота.
Але потім почалася затяжна епопея з їжею, така, що краще б взагалі не готувати.
Надія Макарівна за професією була лікарем, щоправда, не дієтологом чи ендокринологом, а звичайним дільничним терапевтом, але це не заважало їй ревно стежити за харчуванням сина навіть після того, як він почав жити окремо.
— У тебе що, в дитинстві була виразка? Шлунок хворий? — не витримала одного разу Тетяна.— Як ти взагалі вдома харчувався? Лише на парових котлетах сидів?
— Та я на це особливо не звертав уваги, — відмахнувся Валерій, — в інституті їв у їдальні, на роботі, ти ж знаєш, нам привозять готові обіди. Вдома тільки вечеряв, частіше сам. Перекушував тим, що на плиті знайду, і спав.
– І що, не відчував, що вона майже не кладе солі в страви?
– Та я досолював, солонка ж на столі. І гірчиця в холодильнику завжди стояла, і кетчуп. Мама не дуже схвалювала гострі приправи, але батько без них за стіл не сідає, тож вона мовчала.
Та не бери все це близько до серця, мама не так вже й часто приходить у гості. І до тебе добре ставиться. Потерпи вже. У кожного свої недоліки.
Тетяна довго терпіла, але одного разу, скуштувавши голубці, які невістка приготувала за улюбленим рецептом своєї матері, свекруха зовсім скривилася:
— І де ти так готувати навчилася? Як у дешевій їдальні. Все кисле, та ще й явно переперчила.
— Та не кисле, це такий особливий соус, — образилася Тетяна, — мама мене навчила.
— Значить, неправильно навчила. Не всі вміють готувати.
— Моя мама вміє, — Тетяна встала з-за столу, — не те, що деякі. А якщо вам моя їжа не подобається, то не їжте. Ви ж не за вечерею сюди приходите, а сина провідати…
І вийшла з кухні. Самій відразу їсти не захотілося, не те що ще когось пригощати.
Свекруха, мабуть, сильно образилася, швидко пішла. Валерій теж був не в захваті від невдалої вечері, довго мовчав. Потім незадоволено сказав:
— Даремно ти маму образила. Могла б і промовчати.
— А вона теж могла. З чого це їй мамині голубці поперек горла встали? Мені здається, вона скоро почне мене докоряти за те, що я чай заварювати не вмію.
— Та вона, може, довго не прийде тепер. Сказала, що твої вечері їй не потрібні.
– І слава Богу, — вирвалося у Тетяни, — буду готувати, що хочу, і як хочу. А якщо й тобі мої голубці не подобаються, ходи до своєї матусі харчуватися. Зрозумів?
Звичайно, даремно сказала, під впливом емоцій. Але, зрештою, треба й за себе постояти. І за маму образилася — сім’я в них була велика, аж четверо дітей, ніхто ніколи не ходив голодним, усі були нагодовані ситно й смачно. А всяких вишуканостей не було, бо жили небагато. Зате дружно, їжу ніхто ніколи не критикував.
Тетяна й вирішила завітати до мами наступного дня. Валентина Єгорівна, на відміну від свекрухи, нечасто навідувалася до молодих. Казала, що не хоче нікого турбувати зайвий раз, та й з ногами останнім часом погано, добирається лише до лавки перед будинком.
Не те, щоб Тетяна хотіла поскаржитися мамі, але просто розповісти про конфлікт зі свекрухою було потрібно. Валентина Єгорівна вислухала дочку, зітхнула:
— У мене свекруха теж була важкою на характер, ти, напевно, цього не бачила, бо була ще маленькою.
Вони жили з свекром у селі, і коли ми всією сім’єю приїжджали туди в гості, я намагалася готувати для всіх. Твоїй бабусі, напевно, теж не все подобалося, але вона лише один раз зробила мені зауваження. Мовляв, картоплю пересмажила, треба бути уважнішою.
А я спеціально хотіла, щоб вона була схожа на фрі. Я розлютилася, наговорила щось образливе про сільську кухню. А свекруха мені й відповідає: хіба ця картопля варта того, щоб сваритися? Та ти її хоч у вугілля спали, я більше ні слова не скажу. Ми ж тепер все-таки рідні.
– Пам’ятаю я бабусю, вона була добра, терпляча.
– Ось і ти потерпи. Надія — вона тобі тепер майже як мати. Хіба можна довго ображатися на матір?
Загалом, Тетяна повернулася від матері заспокоєною, навіть пожартувала про щось з Валерою, коли той прийшов з роботи. А ось свекруха довго не з’являлася. Валерій навіть сходив до неї — раптом вона захворіла. Прийшов додому — розповів:
— Вона переживає, сумує. І за тобою, до речі, теж.
— То нехай приходить, я не кусаюся. І цими голубцями її більше годувати не буду. Можу навіть котлетки на пару приготувати взагалі без прянощів.
— Ти її погано знаєш. Вона горда, ще довго ображатиметься. Я й тебе до них із собою не кличу, у тебе теж характер не цукровий. Час мине, усе вляжеться.
Але все, загалом, складалося не дуже добре. Під будь-яким приводом свекруха не з’являлася. Заходив свекор, Микола Тимофійович. Той ніяких претензій до частування не висував, навпаки, після тарілки борщу широко посміхнувся:
— У тебе чудовий борщ, Тетяна … Моя Надія такого не готує.
— Вона тебе, тату, напевно, несолоною їжею зовсім заморила, — посміхнувся Валерій.
— Так, це правда. Але ти ж мене знаєш, я не соромлюся ні перцю додати, ні солі, незважаючи на її розмови про дієту. Зате вареники з картоплею в неї добре виходять, я завжди прошу добавки. Ну, та годі, я ж одружився не з кухарем, а з лікарем. Якщо що, гірчичні компреси в домі завжди знайдуться.
Тесть був оптимістом і своєю життєрадісністю заражав інших. Але, схоже, про суперечки дружини з невісткою не здогадувався. Не міг лише зрозуміти, чому Надія Макарівна перестала ходити в гості до сина.
Але та посилалася на втому після роботи, що й зрозуміло: за день іноді після виїздів додому так виснажуєшся, що ледве піднімаєшся до квартири на третій поверх.
Загалом, або свекор справді не бачив конфлікту, або робив вигляд, що все це його не стосується.
Тим часом Татьяна бачила, що Валерій переживає через матір. Не те щоб він не міг жити спокійно без неї, але, мабуть, навіть рідкісних зустрічей з матір’ю йому не вистачало.
А Татьяна дедалі частіше згадувала слова своєї мами про довгу образу. Справді, — з чого ж уся ця історія почалася? Через якісь голубці, хай їм грець.
І одного разу Тетяна зважилася. Зателефонувала Надії Макарівні, коли Валерка ще був на роботі. Свекруха ніби й не здивувалася дзвінку, проте поцікавилася:
— Що сталося? Хтось захворів? Ти чи Валерка?
— Та ні, всі здорові, слава Богу. Хочу вас запросити на вечерю на вихідні, бо ви зовсім перестали до нас заходити. І Миколу Тимофійовича візьміть із собою, добре? Посидимо всією родиною. Тільки скажіть заздалегідь, що приготувати, добре?
– А знаєш що? — свекруха, здається, навіть повеселішала, це відчувалося по голосу. Мабуть, була задоволена, що невістка першою зателефонувала.
— Приготуй мені ще раз свої голубці. Такі самі, як минулого разу. Я, мабуть, тоді їх не спробувала, а даремно. Та й набридла мені ця прісна їжа, чесне слово, живемо ж один раз…
…З тих пір з приводу їжі у них суперечок не виникає. Трапляються, звичайно, дрібні образи, без цього не обійтися. Але частіше вони з задоволенням ходять один до одного в гості. І діляться рецептами на велику радість Миколи Тимофійовича, який особливо любить смачно й різноманітно поїсти…
