Світлана йшла з хвилюванням, цей день їй снився ночами. Вона уявляла собі маленьку дівчинку в білій мереживній сукні, з пишним кучерявим волоссям, на якому був закріплений величезний бант.
Бачила чорні, лаковані туфельки із застібками збоку, білі колготки. Дівчинка підходила до неї і Бориса, піднімала великі сірі оченята в оточенні чорних пухнастих вій і, відкривши пухкі губки – вишеньки, показавши білі зубки, кликала їх додому.
Вона брала Свету і Бориса своїми товстенькими, ніби перев’язаними на зап’ястях ниточками, ручками і вони йшли в захід сонця…
Не сказати, щоб їх привітно зустріли. Ні, звичайно, вихователі чергово посміхалися, директор втомлено вимовила потрібні слова.
Світлана з Борисом пройшли у велику кімнату, яку вихователі назвали спортзалом. Світлана дивилася на дівчинку, та їй хотілося дочку таку, як вона собі уявляла.
Діти чемно зайшли, тримаючись за ручки, серце жінки залишилося байдужим. А раптом мама права, думає вона, а раптом я не впораюся, адже дійсно так важко полюбити чужу дитину.
Ні! Геть сумніви, тут нас чекає наша дочка, потрібно просто гарненько подивитися.
Борису було байдуже, його влаштовувало буквально все в житті.
Ну хочеться Світлані возитися, нехай. Він не проти, так-то прикольно, напевно, кивнути між справою, що дружину з донькою відправив на острови, а сам ось… весь у справах.
Борис окинув поглядом дітей і знову почав дивитися у вікно, високо від підлоги, де було видно шматочок неба, йому захотілося вийти і взагалі піти, схопити Светку за руку, пообіцяти їй щось. Сказати, навіщо нам це? Адже нам так добре разом.
Але він цього не зробив, Светку свою він все-таки любив, ось через цю любов і опинився тут.
Света повернулася до чоловіка, їй було незручно, але ніхто з дітей не здавався їй рідною.
– Можна ми вийдемо на вулицю, потім зайдемо? – запитав Борис.
Вихователька байдуже знизала плечима, вона звикла до різних примх усиновителів, а ці ще й за дзвінком спонсора, сказала директорка і веліла вибрати дітей здоровіших.
Ніби вони товар на ринку, невесело подумала вихователька і вивела всіх дітей потрібного віку.
Це не магазин, це скоріше лотерея, можливо цинічно думала жінка, але вона хотіла дати шанс всім діткам, забрати всіх до себе додому, обігріти любов’ю вона перестала хотіти років десять тому.
Звичайно, вони зараз там порадяться, чоловік наведе їй аргументи, і вона, зморщивши свій гарний, можливо перероблений носик, покірно сяде в машину, дістане хустинку, витре гарні оченята і поїдуть додому.
Дружина запишеться до психолога і буде довго мусолити тему бідних покинутих діток.
Напише на своїй сторінці, як їй було боляче вибирати, бо забрати хотілося всіх, вона так і не наважилася вибрати одну, щоб не заподіяти біль іншим.
Бачила вона таких і не раз. Була б її воля взагалі не підпускала б до дітей цих…
Світлана з Борисом вийшли на вулицю.
– Що, Світлано?
Вона негативно похитала головою. Раптом жінка кудись пильно подивилася, а потім пішла швидким кроком через красиву клумбу.
Борис скривився, ну Света. Зараз побачать ці няньки, піднімуть галас.
Ніхто нічого не підняв. Дружини не було хвилин п’ятнадцять. Борис вже почав хвилюватися, як Света повернулася, тримаючи за руку хлопчика років восьми. Хлопчик трохи пручався, йшов, нахиливши голову.
Його руки були в подряпинах і синцях, волосся обстрижене якимись клаптями, десь взагалі лисина, а десь звисає до плечей.
Одяг був подертий, старі кеди замість шнурків були затягнуті алюмінієвим дротом.
– Боря, знайомся, це Єгор, наш з тобою син.
– Що? – Борис навіть присів трохи, від несподіванки, – Світлано, з тобою все гаразд? А ну, ходімо поговоримо.
Хлопчик блиснув очима і сплюнув на землю.
– Світлано, м’яко сказав Борис, – відпусти хлопчика і ходімо поговоримо.
– Ні! Ми йдемо до директора, я знайшла нашу дитину.
– Ти з глузду з’їхала, – зашипів Борис прямо у вухо Світлані, – ти зібралася тягнути додому цього …майбутнього злочинця?
– Я колись привела тебе в наш дім, і мій тато сказав те саме, проте навіть нічого, ти впорався, отримав освіту, став заможною і шанованою людиною, навчився поводитися…
– Роби що хочеш… Я навіть на сантиметр не підійду до нього, зрозуміла.
Директор дивилася на Свету з жалем.
– Ви що? Він некерований, у свої десять років він здійснив сімнадцять втеч, наш будинок вже восьмий за рахунком!
Він втікає при першій нагоді, знаєте, така тяга до бродяжництва, ці діти невиліковні. Ви бачили, ЯК він одягнений, думаєте, ми в цьому винні?
Ні! Він рве і псує весь одяг, начіплює свої старі ремені і ходить в них! Ми намагалися забрати, він виє, як вовк.
Ось його і прозвали Вовченя. Так він і є вовченя, ви подивіться на цей погляд з-під лоба, а волосся? Ви бачили волосся? Він не дає його стригти!
Ні! Я вам вкрай не рекомендую. Ви зараз з якогось невідомого мені почуття візьмете цю дитину, оформите все, а потім через тиждень, та що там через тиждень, максимум через три дні, ви привезете його назад, якщо він не втече від вас за цей час.
Ні! Ні! Ні! – грюкнула по столу директорка, – йдіть і вибирайте, як ви і хотіли, Борисе Михайловичу, дівчинку.
– Я? Я нічого не хотів – зніяковів Борис – це он, дружина.
– Ну ось ідіть і дивіться, разом з дружиною. А Нечипорука все одно в лікарню готують.
– Нечипорука? – запитав Борис.
– Так, Вовченя. Йому нарешті знайдеться місце в цьому світі, бідний хлопчик хворий…
– Ні! – Світлана встала рішуче, – Борисе, я ніколи тебе ні про що не просила, ніколи не користувалася твоїми можливостями, я прошу зараз… Зроби все, щоб ми сьогодні поїхали звідси з Єгором і ніколи більше сюди не поверталися.
Борис розвів руками, директорка взялася за серце, а Света вийшла з кабінету і пішла шукати Єгора.
Вони їхали в тиші.
Світлана сіла на заднє сидіння з хлопчиком, той був напружений як струна, і так, Єгору виявилося десять років, а не вісім, як здалося, просто хлопчик був слабенький і худий.
Вдома насамперед показала йому його кімнату, добре, що не повісила рожевих штор і бантиків.
– Єгор, я пропоную тобі самому придумати дизайн своєї кімнати, а я тобі допоможу, я дизайнер.
Хлопчик подивився на неї і відвернувся, сів на краєчок ліжка, опустив руки і голову.
Борис хмикнув, подумав, через який час йому доведеться везти назад хлопчика і заспокоювати плачучу дружину, ну-ну, нехай пограється в матусю.
Треба простежити, щоб малий не втік, прихопивши з собою щось цінне.
А Света ніби збожеволіла.
Вона не робила проекти, не відповідала на дзвінки, а якщо відповідала, то коротко і по суті.
Всі її думки були зайняті вовченям, як про себе і називав Борис хлопця.
Всі розмови в підсумку зводилися до нього.
Він хоч якимось чином погодився надіти чистий одяг, сховавши свої ремені під ліжко.
Сидів, завжди опустивши голову, їв швидко, правда акуратно, вмів користуватися, між іншим, приборами, помітив Борис, Светка чи що навчила, навіщо?
Йому ця навичка в житті точно не знадобиться.
Борис помітив, як він ховає в кишеню пів шматка хліба і котлету, хотів було сказати, щоб Светка поклала добавки, але та помітила його погляд і похитала головою.
Борис махнув рукою, ай роби що хочеш, подумав.
Хлопчик вив ночами, жалібно, як собака скиглив.
– Світлано, заткни його, – не витримав Борис, – сил немає, – він спав на другому поверсі, але це виття…
Світлана йшла в кімнату до хлопця і через деякий час виття припинялося.
Так тривало все літо, до серпня вона вмовила його підстригтися, викликала свого майстра, хлопчик знову здригнувся, побачивши чужу людину, Світлана ледве вмовила його, що боятися нічого. Мішель тільки зробить гарну зачіску.
Вона тягалася з цим хлопчиком як курка з яйцем, Борис забув, як його звати, бо тільки й чув від дружини: он наш тато, татко, ти нас відвезеш…
Тато, тато, який ще… тато…
Борис все частіше затримувався на роботі і, як результат, опинився в гостях у Оленки, і не тільки в гостях, що не дивно зовсім, Світлана ж була зайнята тільки вовченям.
По імені Борис так й не зміг називати хлопчика.
– Я думаю поки що оформити Єгорку на домашнє навчання, – сказала стурбовано Світлана за вечерею.
Борис і забув, що вовченя треба ще й до школи влаштовувати, всі його думки були зайняті пустункою Оленкою. Він байдуже слухав дружину.
– Борисе, ти мене чуєш?
– Світлано, мені байдуже, що ти там будеш робити, зрозуміла? Дай хоча б спокійно поїсти, – він мовчки дивився в тарілку.
Світлана завмерла, глянула на хлопця, той дивився на нього потемнілими очима, в яких плескалася ненависть, страх? – Дякую, поїв.
Борис одягнувся і мовчки вийшов з дому, сів у машину.
– Залишся вдома, доглядай за господинею, – кинув водієві та охоронцю Славку, посидів, набрав Оленку…
Вранці відчував сором, все котиться до біса, я ж люблю Светку… Але вона стала нестерпною з цим хлопцем.
– Борисе Сергійовичу, – запитала на роботі Оленка, – вам погано? Може таблетку?
– Ні, ні, дякую Олена, йдіть працюйте.
Світлана не розмовляла, вдавала з себе ображену. Подумав зло: “Сама заварила цю кашу, носиться з цим…, розвалила сім’ю.”
Він накручував себе все більше і більше, мовчки роздягнувся, кинув привіт і пішов до кабінету. Там налив міцного, випив, ліг на диван.
З цим треба щось робити.
Треба поговорити зі Светкою, поставити питання прямо, хлопець півроку у нас, він скоро повинен втекти, директорка казала, що ніде більше ніж на півроку не затримується, а то й відразу втікає.
Треба його повернути, поки не сильно прив’язалася до нього, інакше буде боляче. Ну скільки можна битися з цим …вовченям, – скаже він їй, – подуріли і досить, ти пограла в маму, зрозуміла, що не справляєшся, ну все…я прощаю тебе, полетіли на острови.
Світлана розплачеться, попросить вибачення і все буде, як завжди.
Наливши ще трохи, Борис випив і пішов вниз. З тієї кімнати, де жив вовченя, лунало якесь пихкання і вигуки.
Борис смикнув на себе двері і завмер.
Світлана і вовченя грали в твістер.
– Мамо, так нечесно, – говорив… вовченя, – у тебе руки довші. Ось вони заплуталися, впали на спину і почали реготати. Борис прикрив двері.
Цей хлопчик із дзвінким голосом і чорними живими очима… це вовченя? Той самий? Кудлатий, обшарпаний, з дротом замість шнурків.
Борис тихо піднявся нагору і відкрив нову пляшку.
Свого батька він не знав, мати народила його від якогось начальника і кинула на бабусю. Бабуся виховувала як могла, і все говорила йому, що розумом, слава Богу, пішов не в матір.
Мати вийшла заміж, приїжджала рідко, народила ще трьох дітей.
Коли він побачив Светку вперше, навіть подих спирало, закохався, заради неї все це робив…
Борис не спав всю ніч.
Вранці рано поїхав на роботу.
Весь день про щось думав, байдуже пройшов повз Оленку.
Увечері зайшов до будинку з коробками, слідом Славко, з повними руками пакетів.
Света з Єгором мовчки дивилися на нього.
– Ну, чого завмерли…, налітай на подарунки, кому тато привіз, га?
Світлана схопила Єгора за руку і крикнула.
– Хто вперед за подарунками до тата, а?
Хлопчик несміливо зробив крок, потім ще… підійшов, обійняв. Борис завмер.
– Тату, – хлопчик підняв голову, – татку… ти мене не виженеш?
– Гей, ти що? – у горлі у Бориса защеміло, – ти що, Єгорка, я ж твій татко, куди ж тебе…
Це вже потім Света розповіла, що мати Єгорки пішла з життя, а батько відмовився, йому пляшка дорожча.
Речі не знімав, це останнє, що залишилося від мами. Он випрані лежать у пакеті.
А втікав до матері на моги лу. Світлана навесні пообіцяла відвезти.
