– Олексію, а де надувний матрац? На антресолі немає, ти не бачив?
– Я вже його взяв, упакував разом з іншими речами. І парасольку взяв, і похідний столик зі стільцями – нічого не забув, моя люба! Твоє завдання – їжу не забути. Це на твоїй совісті, – посміхаючись, промовив Олексій.
Валя з чоловіком зібралися сьогодні на пікнік. Вони домовилися з друзями, з якими дружили вже понад двадцять років, що ці вихідні проведуть у мальовничому місці. На озері, що розташовувалося недалеко від їхнього міста. Давно вже збиралися з’їздити, але ось тільки сподобилися.
– Ну, щодо цього не переживай. Усі продукти та напої я ще з вечора упакувала. Зараз тільки дочекаємося дзвінка від Городових і будемо виїжджати.
Незважаючи на ранній ранок – була лише шоста ранку – подружжя давно вже було на ногах. Учора з друзями вирішили, що поїдуть по ранковому холодку. Та й машин із ранку поменше. Усе-таки, вихідний, усе місто кинеться на дачі та на природу. Гріх у таку погоду вдома сидіти! Народ це розуміє.
– О, дзвонять! Візьми слухавку, – крикнув Олексій Валентині, яка в цей момент возилася з продуктами на кухні. – Напевно, під’їхали вже.
– Так, зараз. Алло! Хто це? – здивувалася Валя, яка приготувалася почути голос подруги Сввтлани. – Хто?
– Валечко, привіт! Упізнала? – жвавий голос, що пролунав у слухавці, належав аж ніяк не Світлані.
– Ні. Не впізнала, – зібралася відключитися Валентина.
Голос був смутно знайомим, хоча номер не визначився. І цей факт не віщував нічого хорошого. Особливо зараз, коли вони з хвилини на хвилину мали виїхати з друзями на природу.
– Валюшко, ну ти що? Це ж я, Катерина. Катюха Обухова. Льошкіна сестра двоюрідна. Льошка-то сам де? Спить ще, чи що?
– Катерина? – ще більше здивувалася Валя. – А ти що нам у таку рань дзвониш? Щось сталося? Хтось захворів чи що?
– Ні, все нормально в нас, слава Богу! І ми всі здорові! – веселим і життєрадісним голосом пробасила Катерина.
– А що тоді?
– Слухай, як чудово, що ви вже не спите! І ми тут уже близько.
– Де – тут? – чомусь захвилювалася Валентина.
– Ось! Гарне запитання. І головне, правильне! Зараз ми під’їжджаємо до вашого міста! Уже в’їхали. Ви раді?
– Е… У сенсі? Зараз, о шостій ранку? Вам же їхати від вашого села години дві, не менше? – запитала вона перше, що спало на думку. Валентина ще не вірила в те, що чує.
– Так! Так ми о четвертій ранку виїхали. Нам, сільським, не звикати рано вставати! – радісно кричала в трубку Катерина.
– Так…
Валентина поки не знала, як реагувати на цей факт.
– Васько, не жени ти так! Бачиш, знак висить! – відволіклася на чоловіка Катерина. А потім продовжила розмову з Валею.
– Так ми спеціально раніше виїхали, щоб усе встигнути. У нас справ багато на сьогодні заплановано. Але спочатку до вас. Як годиться, з ріднею побачитися, поспілкуватися! Це вже як водиться.
– А ми їдемо зараз, – нарешті взяла себе в руки очманіла від таких новин Валя.
– Як це – їдете? Куди? Сьогодні ж вихідний! Ну ти, Валентина, жартівниця. Ти кинь там цю дурницю! Нарешті ми до вас вибралися, і що? Невже не зустрінете? Стіл давай готуй, накривай. Ми, звісно, з Ваською зранку снідали, але за дві години шляху добряче зголодніли.
– Катерино, ти мене не чуєш, чи що? Ми їдемо з Олексієм. Ось просто зараз! У нас свої плани. І ми через вас їх скасовувати не маємо наміру, – різко відповіла Валентина.
– Як це – не маємо наміру? Так ми ж вас попереджаємо, ось дзвонимо, щоб чекали. Як же так можна? Куди ви зібралися, ти мені скажи? Що може бути важливішим за зустріч із рідними людьми? – обурилася Катерина.
– Куди ми зібралися, тебе не стосується! А рідним людям потрібно заздалегідь інших про такі речі попереджати. Це ви там у себе в селі звикли в будь-яку пору дня і ночі вдиратися один до одного в гості. А тут так не прийнято.
– Повчи мене давай ще! Ну-ка, дай слухавку Олексію. Може, у нього совісті побільше буде, – різко сказала Катерина, яка зовсім не хотіла відмовлятися від своєї ідеї їх відвідати.
– От сама йому й дзвони, – Валя відключилася.
Настрій був такий, наче гидоти якоїсь наїлася. Це ж треба так поводитися по-хамськи. Ось люди!
– Візьми слухавку! – крикнула Валя Олексію, коли задзвонив його телефон. – Тільки врахуй, що це не Городови.
– А хто це? – відволікся чоловік від своїх справ. Олексій зараз переносив до дверей усе, що вони збиралися взяти на природу. Краще приготуватися заздалегідь, щоб нічого не забути. У всьому він любив порядок і розміреність.
– Твоя сестра Катька Обухова зі своїм чоловіком до нас із хвилини на хвилину приїдуть.
– Що? – здивувався Олексій. – Чого це вони?
Телефон продовжував наполегливо дзвонити. Це ж треба – які настирливі люди!
– Алло, алло! Хто? Катерина? Привіт-привіт? Що хотіла? Тільки говори швидко, нам ніколи. Ми практично вже виходимо з дому. Так, ти правильно зрозуміла – ми йдемо, а якщо точніше, то їдемо.
– Вам що – шкода для нас чаю і бутербродів? Ви що ж такі негостинні-то, я не зрозумію. Льошко, але ти ж таким не був раніше! І батьки в тебе люди добрі, і завжди всіх зустрінуть і привітають. Ти-то що їх ганьбиш? – не вгамовувалася Катерина.
– Це все? Тоді до побачення! – Олексій відключився і кілька секунд задумливо мовчав, дивлячись на слухавку…
– Слухай, а навіщо їй так закортіло до нас приїхати? Чому вона так наполегливо рветься туди, куди її не тільки не запрошують, а й не пускають? – запитав чоловік у Валентини.
– Та це тепер твої батьки розповіли їй, що ми в нову велику квартиру нещодавно переїхали. А їй не терпиться все тут подивитися, а потім там у себе побачене обговорити і посмакувати з іншою ріднею. І адресу нову дізналися, ну ти подивися!
– Ось же дозвільні які! Де ж це Городови запропастилися? Уже на десять хвилин спізнюються, – обурився Олексій, дивлячись на годинник.
– Я зараз зателефоную Світлані, запитаю, що там у них, – відповіла Валентина.
– Давай. Нехай поквапляться. А то не встигнеш озирнутися, і вся траса буде перевантажена.
– Алло, Свєтік, ну ви де? Так, привіт, привіт. Де? Вдома? А чому?
– Що там у них?
– Вони затримуються. Кран зірвало у ванній. Зараз воду перекриють, наслідки потопу усунуть і приїдуть, – розповіла чоловікові Валентина.
– Ну ось! Ніколи не виходить так, як хочеш. Вічно якісь неузгодженості, – засмучено промовив Олексій. – Ну, чай мені, чи що, налий. Чого просто так сидіти.
Через десять хвилин пролунав дзвінок у двері квартири, що вельми здивувало подружжя, оскільки в під’їзді стояв домофон.
– Хто це? – одночасно запитали вони одне в одного.
– Може, хтось із сусідів? Хоча, так рано… – сказала Валя, підходячи до дверей.
Але коли глянула у вічко, то одразу ж відскочила назад.
– Льошо, Льошо, іди сюди, – пошепки покликала вона чоловіка, як шпигунка ховаючись від того, хто був за дверима.
– Хто там? – пробасив він.
– Так, тихіше ти! Це Катерина з Ваською. Уже приїхали. І коли тільки встигли? От настирливі які – хоч кажи їм, хоч не кажи – все без толку, – так само пошепки продовжувала Валя.
– Та чого ти шифруєшся, як маленька? Дурість якась, їй-Богу! А вони в під’їзд-то яким чином потрапили? – дивувався чоловік.
– Та ці хоч куди пролізуть, настирливі.
– Відчиняйте, ми бачили вашу машину у дворі, – кричала Катька.
– Господи, вони зараз весь під’їзд розбудять. Доведеться відчинити, – невдоволено сказала Валя.
– О, привітики! Раді родичам? А погрожували, що їдете. А я Васьці кажу, давай під’їдемо – перевіримо. Так і є – вдома.
– Привіт, Катерино! – вийшов у передпокій Олексій. – Ми справді їдемо. Друзів ось дочекаємося, і в дорогу. А ви що в місто завітали – за покупками?
– Та ми б і залишилися у вас дня на два-три, тільки ви вперто не хочете гостей вітати. Відмахуєтеся від нас, – нахабно продовжувала Катерина. – Ну і за покупками, звісно. Що там у нас у селі купити можна?
– Ні, ні, ми не можемо гостей зустрічати, – повторив Олексій.
– Ну, чаєм, чи що, напоїть тоді. Ми ж усе одно вже увійшли. Чи вам і чаю шкода? – із зухвалою посмішкою запитала Валентина.
– Так, я б чого-небудь з’їв, – вставив слово Василь.
– Так, послухайте мене! Чаю нам не шкода, і хліба з ковбасою теж. І ми зазвичай дуже радо зустрічаємо гостей, хоч ви і намагаєтеся нас звинуватити у відсутності гостинності і навіть совісті. Але сьогодні не той випадок. Вам чітко дали зрозуміти – ми їдемо! Просто зараз!
Валентина не впізнавала сама себе. Вона зараз розмовляла з ріднею чоловіка тоном, якого взагалі ніколи не допускала в розмові з людьми. Але тут на неї щось найшло.
– Валю, ну може, налити чай, поки Городови їдуть? – уже почав здаватися Олексій.
– Ні! Ми й так уже спізнюємося з виїздом на тридцять хвилин. Не вистачало ще засісти й чаювати до обіду. Тоді й сенсу їхати вже не буде! Ні і ні!
– Ось, Валька, я завжди знала, що ти жадібна! Не пощастило тобі, Льошко, з дружиною. Не пощастило. Ходімо, Васю, в їдальні чай поп’ємо, раз у нас рідня така. Усім у селі розповім, як ви рідних людей вигнали. З порога будинку прогнали! – не вгамовувалася Катерина.
Пролунав дзвінок, приїхали Городови.
– Виходьте, ми біля під’їзду.
– Ну, нарешті! А то ми думали, що все – кірдик нашій поїздці, – радісно видав Олексій.
– А ти, ще раз підеш проти мене – отримаєш по повній! – лаялася в дорозі на чоловіка Валентина.
– Сказано – ні, значить, ні. І не треба ось ці твої “а може” вимовляти. Нехай наступного разу попереджають заздалегідь про свій приїзд. І нічого перед ними підлабузнюватися – вони не безпорадні, і поїсти знайдуть де, і відпочити теж.
– Добре, Валю. Права ти, звісно, права. Зараз би за стіл їх посадили, години дві сиділи б, слухали всі новини сільські. А потім із ними потрібно було б по магазинах проїхатися, допомогти з покупками. А там уже й вечеря.
– Ось, сам усе розумієш, а робиш навпаки. Із нахабними людьми тільки їхніми ж методами й боротися.
А Катерина з чоловіком, повернувшись у село, усім зустрічним і поперечним розповіли, які черстві і бездушні Льошка з Валькою. З ріднею зовсім спілкуватися не хочуть. Давно ж відомо – чим багатші люди, тим вище ніс задирають. Оце так рідня! Та хіба це рідня?
