– Мамо, можна ми у тебе поживемо? Ми з чоловіком посварилися…
На порозі квартири стояла молодша дочка Женя з валізою в руці, а іншою міцно притискала до себе 4-річну дочку Ліночку. На її нахмуреному обличчі читалися рішучість і виклик долі.
– Ну ось і слава Богу, – зраділа Марина Вадимівна, ширше відкриваючи двері і пропускаючи вперед дочку і онуку. – Я ж тобі казала, ти з ним горя повну ложку вип’єш…
– Мамо, не починай, – закотила очі Женька, – і так нерви на межі.
– Все, мовчу, мовчу…
Мати підхопила валізу і віднесла в їхню кімнату, де все чекало на їхнє повернення. І заметушилася на кухні, подумки святкуючи свою перемогу.
Марина Вадимівна сама виростила двох дочок. Від першого чоловіка втекла сама, бо він почав вживати, другого вигнала з дому, бо працювати, як їй здавалося, він не хотів, додому приносив жалюгідні крихти, а проїдав за трьох. І з тих пір зовсім зневірилася, що бувають справжні чоловіки. Вона і дочок так виховувала:
– Вчіться добре, потрібно отримати гідну професію, тому що сподіватися потрібно тільки на себе. А чоловіки? Вони всі слабаки, тільки й годяться на те, щоб дитину зробити… Допомоги від них ніякої.
Ось з такою нехитрою і ущербною установкою вона випустила дочок у життя. Старша Софія навіть і пробувати не стала сімейне життя – народила поза шлюбом вже пізню дитину і поїхала з ним за тисячі кілометрів, кар’єру зробила, квартиру купила, все у неї начебто добре.
Але до матері рідко приїжджає, так само рідко дзвонить, все їй ніколи…
Зате молодша Женька раптом закохалася без пам’яті в однокурсника і вийшла за нього заміж, доводячи мамі, що є винятки з правил. І ось – будь ласка, мати, виявляється, права.
Марина Вадимівна з тріумфальною посмішкою, наспівуючи улюблену мелодію, поставила в мікрохвильовку голубці. Скучили без маминої їжі!
З самого початку вона вмовила Женю жити з родиною в батьківському домі.
– Навіщо вам орендувати квартиру, платити такі гроші, – вмовляла вона, – коли у мене трикімнатна простора квартира?
– І правда, Андрію, давай поживемо поки тут, а потім накопичимо грошей на початковий внесок, візьмемо іпотеку? – просила чоловіка Женька.
Трохи повагавшись, Андрій погодився, хоча незабаром про це сильно пошкодував. Теща втручалася безцеремонно в усі справи і проблеми молодої сім’ї, ніби намагаючись довести неспроможність і нікчемність молодого чоловіка.
А потім, здивовано знизуючи плечима, говорила Женьці:
– А я тебе попереджала, всі вони такі. Слабаки…
Але Женька сперечалася, чинила опір, лаялася з матір’ю, доводячи їй, що її чоловік не такий, що він кращий за інших.
Потім все частіше Андрій став заставати молоду дружину в сльозах, вони все частіше сварилися, зачиняючись у кімнаті.
А одного разу, різко відкривши двері, він ледь не забив нібито проходячу повз тещу. Вона з вереском відскочила, обізвавши зятя «дурнем».
І нерви його не витримали – буквально наступного дня він орендував для сім’ї однокімнатну квартиру, хоч і довелося їм затягнути паски тугіше.
Теща приходила туди тільки в робочий час зятя, щоб не стикатися з ним. І все продовжувала капати дочці – навіщо їй такий чоловік, якщо не може забезпечити сім’ю. Вчила її, як правильно протестувати:
– А ти йому не готуй, якщо не хоче мити посуд. Підлогу він теж повинен мити, чому все ти?
– Але, мамо, я ж все-таки вдома сиджу, – намагалася бути об’єктивною дочка, – а він працює в дві зміни, щоб нас утримувати, втомлюється…
І ось, її мрія все-таки збулася. Обидві її дівчинки тепер поруч з нею, і швидше за все тут і залишаться, якщо продовжувати правильну політику.
День минув добре, але ближче до вечора онука раптом закапризувала, попросила додому.
– А що сталося з моїм Ангелочком? – тут же засюсюкала бабуся, – хто образив мою дівчинку?
– Поїдемо додому, хочу до тата, – заревіла на весь голос Ліна. – Хочу його млинців.
– Він що, млинці вміє готувати? – недовірливо запитала бабуся.
– Вміє, – кивнула головою Женька, – а я так і не навчилася. У нього взагалі кулінарні таланти відкрилися, як тільки ми від тебе з’їхали, готує, як божевільний…
– Дійсно, божевільний, – незадоволено стиснула губи теща.
– Мамо, ти ж сама казала, що чоловік у всьому повинен допомагати, – збентежено пробурмотіла дочка.
– Мало, що я казала, – незадоволено пробурмотіла бабуся і пішла на кухню готувати млинці. Всі її плани руйнувалися прямо на очах.
– Мамо, поїхали додому, – продовжувала нити дочка, – хочу до тата…
– Ну давай поживемо тут хоча б трохи, – вмовляла її Женя, – давай я тобі казку розповім.
– Про Робін Гуда?
– Ні, давай про принцесу.
– Ні-і, – закричала Ліна, – про Робін Гуда.
Бабусині млинці вона тут же з досадою виплюнула:
– Несмачні у тебе млинці. Хочу татові…
– Ось що, донько, збирайтеся ви додому, – раптом рішуче і ображено заявила бабуся. – Раз у вас тато світло у віконці, до нього і рухайтеся.
– Мамо, ти що? – здивувалася дочка, – ти нас виганяєш?
– А нема чого мені тут нерви мотати, я бачу, ніхто мене не любить, не цінує… У тата все краще виходить, – передражнила вона з якоюсь дитячою запальністю. – Ось і їдьте до нього.
Через півгодини, зібравши всі речі і посадивши дівчаток у таксі, Марина Вадимівна з полегшенням зітхнула:
– Ну і добре, ну і слава Богу…
І було незрозуміло: чи то вона благословляє своїх дітей, чи то заспокоює саму себе…
Спеціально для сайту Stories
