Машина швидкої допомоги зупинилася біля п’ятиповерхівки. З неї вийшов молодий фельдшер із медсестрою, і вони зайшли до потрібного під’їзду.
Підійшла жінка, зупинилася, мабуть, здогадуючись, до кого приїхали. Підійшла ще одна:
— Марино, це до кого?
— До Олексійовича. А до кого ж іще? Напевно, щось із серцем. До нього навесні двічі приїжджала швидка допомога.
— Зараз уже осінь на носі, мабуть, у нього навесні й восени загострення, — авторитетно вимовила Ольга.
— То скільки йому вже років?
— Він на чотирнадцять років старший за мене, значить, сімдесят сім. І нікого з родичів тут не залишилося.
— А зовсім недавно онуки не відходили від них з Наталкою, — почала згадувати Марина. — Наталя їх усіх одягала, а Олексій Олексійович з ними уроки повторював.
— Ой, коли це було? Наталії вже немає, хай спочиває з миром, а його син Денис із невісткою давно переїхали до обласного центру. Та й онукам, мабуть, уже за двадцять, напевно, одружилися.
— Коли Денис із молодшим сином приїжджали до нього на сімдесят п’ять років, казали, що Артем одружився.
— Артем — це старший? — уточнила Ольга.
— Так, а молодший — Іван.
— Тож у них різниця у три роки. Мабуть, і Іван уже одружився.
– Ось він із Наталкою намагався зробити все для свого сина та онуків, — продовжувала згадувати Марина. — Коли вони переїжджали туди, до обласного центру, він же віддав їм усі гроші.
– Олексійович завжди вмів заробляти гроші. І на заводі йому добре платили, і на комп’ютері він щось там пише, йому за це теж платять.
– Олю, та справа не в грошах. Ось він буде помирати, а ніхто навіть склянки води не принесе.
– Це точно! — погодилася подруга й вигукнула. — Виходять, підемо запитаємо!
Помчали до фельдшера:
– Що там з Олексійовичем?
– Черговий напад, а до лікарні їхати не хоче. Він засмучується, хвилюється, а позитивних емоцій зовсім немає. Як я зрозумів, він самотній?-запитав він.
– У нього є і син, і онуки, але вони живуть в іншому місті.
– Ось, мабуть, через самотність і проблеми з серцем.
Лікарі пішли.
Олексій Олексійович просто лежав, насолоджуючись полегшенням після нападу, водночас аналізуючи те, що сталося:
«Сам винен, забув випити зранку ліки. Та й трохи засмутився. Лікар правильно каже, треба більше думати про своє здоров’я, а не про чужі проблеми. Начебто й не думаю вже, але ця самотність…
Тільки ноутбук і рятує. Та й там не все гладко: на каналах проблеми, на сайтах суперечки. Скільки разів обіцяв собі не втручатися в ці суперечки.
Може, зателефонувати синові чи онукам? Синові завжди ніколи, він з ранку до вечора на роботі. Онуки — дорослі. У старшого скоро народиться донька, моя правнучка. У нас з Наталею, хай спочиває з миром, завжди були самі хлопчики, а тепер правнучка, і я стану прадідом.
Іван теж недавно одружився, а в мене навіть сил не вистачило, щоб поїхати до нього на весілля. Грошима трохи допоміг. Де вони житимуть? Їхні батьки ще й з Артемом проблему з житлом не вирішили.
До мене вони не приїдуть. Продати свою квартиру? Хто мене до себе візьме? За мою трикімнатну в обласному центрі можна купити лише однокімнатну. Я тільки зайвих проблем усім нароблю.
Уже шість років живу сам, відтоді, як пішла моя Наталя, а так хочеться, щоб поруч був хтось рідний.
Ну що ж, треба потихеньку вставати, а то в мене ще й вхідні двері не зачинені».
Олексій Олексійович приготував собі обід. Після невеликої дрімоти сів за ноутбук. Тепер це його робота.
За місяць виходить більше, ніж пенсія. Йому самому пенсії б вистачило, і на похорон він собі відклав, але ж онукам треба допомогти. Ось тільки сил уже немає цілий день сидіти за ноутбуком.
Просидів до вечора, і тут на телефоні зазвучала мелодія. Дзвонив Іван, молодший і улюблений онук:
— Діду, привіт!
— Привіт, Іване!
— Як здоров’я, дідусю?
— Нормально, а у тебе що? — настала підозріла пауза. — Чому мовчиш?
– Ну, дідусю, нам з Аліною ніде жити. Ми зможемо пожити у тебе?
У старого перехопило подих. Невже улюблений онук буде поруч?
– Дідусю…
– Іване, ну, що ти питаєш? Звичайно, приїжджайте! Нічого великого з собою не везіть. Меблі є, навіть два телевізори.
– Ну, тоді ми післязавтра приїдемо. Мій тесть нас на машині привезе, заразом з новими родичами познайомишся.
– Давай, Іване! Чекаю!
Два дні чекав Олексій Олексійович на улюбленого онука та нових родичів. Коли онук подзвонив і повідомив, що вони під’їжджають, він вийшов до під’їзду й сів на лавку.
І ось під’їхала їхня машина. Першим з неї вискочив онук, взяв за руку свою молоду дружину й підвів її до дідуся:
– Дідусю, це моя дружина Аліна!
– Іване, яка в тебе красива дружина! – легенько обійняв дівчину.
– Сергій Трохимович! Тетяна Федорівна! – вже представив онук свого тестя й тещу.
Дідусь потиснув руку, обійняв:
— Я вас буду називати просто: Сергій і Таня.
— Звіть, звіть, Олексію Олексійовичу! — одразу ж погодилася жінка.
І всі попрямували до квартири.
***
Нові родичі почали оглядати квартиру, де їм доведеться залишити свою доньку, а господар мав вирішити, де хто буде розміщуватися:
— Я залишуся у своїй кімнаті. Вона велика, балкон поки що буде спільним, але я виходитиму туди лише подихати свіжим повітрям, мені вже й з третього поверху спускатися важко. Меблі тут усі є, все, що не потрібно, можете викинути.
Маленька кімната буде вашою спальнею. Ліжко там треба купити нове. Сергій, Іване, давайте зараз і поїдемо, купимо.
— Поїдьте! — погодилася Тетяна. — А ми з Аліною тим часом наведемо порядок.
***
Олексій Олексійович був просто щасливий, у його квартирі кипіло життя. Поки чоловіки їздили за меблями, жінки навели порядок, приготували обід.
Довелося обідати в кімнаті, на кухні всім не вистачило місця. Дідусь уже й не пам’ятав, коли родичі так збиралися за столом.
Після обіду привезли ліжко та шафу, чоловіки самі все зібрали. Жінки на чолі з господарем перебирали речі в шафах.
***
Батьки Аліни пробули два дні й поїхали.
У понеділок почалося нове, незвичне життя. Онук із дружиною зранку пішли шукати роботу.
Олексій Олексійович встав і попрямував на кухню готувати кашу. Зайшов на кухню, а на плиті стояла каструлька з вівсяною кашею й гарячий чайник, а на столі на тарілочці лежало яйце. На обличчі мимоволі промайнула щаслива посмішка.
Незабаром невістка повернулася:
— Олексію Олексійовичу, я влаштовуюся на роботу у вашу поліклініку.
— А ти за освітою хто?
— Медсестра, я закінчила коледж.
— Так це ж добре! — вигукнув літній чоловік. — Будеш за мною, старим, доглядати.
— Олексію Олексійовичу, а нам потрібна прописка.
– Так прописуйтеся! Спочатку розберіться, а потім я з вами піду.
– Дякую, дідусю! – якось несподівано вирвалося, вона посміхнулася й перевела розмову в інше русло. – Піду в магазин!
– Купи мені кефір і ось ці ліки, – він простягнув порожню коробочку.
– У вас тахікардія?
– Так, іноді турбує.
Невістка почала збиратися, а Олексій Олексійович випадково помітив, що вона перераховує дрібні купюри, мабуть, вирішуючи, на що вистачить. Він дістав одну зі своїх карток:
– Аліна, візьми!
– Навіщо?
– Ти тепер будеш господинею, — простягнув картку. — Пароль — день народження твого Івана.
***
Увечері дідусеві зателефонував старший онук і відразу вигукнув:
– Дідусю, у тебе народилася правнучка!
– Ого, у мене правнучка! Все, поїду до вас у гості!
Зібрався й поїхав.
***
Минув рік.
– Вітаю, Олексію Олексійовичу! — хором вигукнули подружки сусідові, що проходив повз їхню лавку.
— Вітаю! — і поспішно пішов далі.
— Мабуть, у магазин пішов, — сказала Марина, дивлячись йому вслід. — Давно не бачили, щоб він у магазин ходив.
— То за нього ходила невістка. Напевно, народила, — кивнула головою її подруга Ольга. — Вона останнім часом ходила з животом.
— Олексійович за останній рік так змінився. Начебто навіть помолодшав, і швидка допомога до нього за останній рік, жодного разу не приїжджала.
– Він навіть сам їздив до своїх у обласний центр, коли у нього народилася правнучка.
– За ним доглядає невістка, вона працює медсестрою в нашій поліклініці у терапевта, — посміхнувшись, додала Марина. — Я ходила на прийом, вона мене впізнала.
– Вона хороша дівчина, завжди вітається.
– Ось, справді, яка страшна річ — ця самотність. Адже Олексійович зовсім один тут був. А зараз?
– Йде, — подруги спрямували погляди на нього, а коли він підійшов, Ольга запитала:
– Олексію Олексійовичу, у тебе що, правнук народився?
– Так, назвали Олексієм, на мою честь, — радісно вигукнув щасливий прадід і, похитавши головою, додав: — Ходімо святкувати!
