– Вона навіть йому не рідна, уявляєш, Олю? Притягне і посадить на мою шию.
– Так, а чому ти йому не скажеш?
– Ти думаєш, я не говорила? Уперся, як бик.
Поліна п’ють чай із подругою на кухні, вона їй скаржиться на чоловіка, який вирішив привезти до них бабусю після операції.
– А в неї що? Немає нікого?
– Є начебто, рідні онуки… Не знаю, я йому сказала, не одумається я… я піду.
– Полю, ти що? Де такого чоловіка, як Костя знайдеш? Сиди вже, з дитиною все-таки взяв, Лізку, як свою виховує, а Ліза в тебе з характером, та ще й з яким.
– Пфф, що це значить, узяв із дитиною, це ми його у свою сім’ю прийняли, якщо що.
Подруга хитає головою.
– Полю, не поводься як… залишишся ж сама. І, це ти в нього живеш, а не він у тебе.
– Ну і що?
– Ну гаразд, я бачу, що тобі не доведеш нічого, вирішувати тобі, звісно, але подумай, Поліно, гарненько подумай.
Увечері в Поліни і Кості відбулася важка розмова, він повідомив, що бабуся до і після операції поживе в них якийсь час.
Поліна була категорично проти і сказала про це чоловікові, а він… Він розсердився і сказав, що бабуся житиме з ними і крапка.
Тоді жінка пригрозила піти.
Він спокійно відповів, що не проти. Це дуже образило Поліну, вона проплакала всю ніч, думала, що Костя схаменеться, а він… взяв подушку і ковдру і пішов спати на балкон, вранці мовчки зібрався на роботу, перед виходом попередив, щоб приготувала кімнату для бабусі.
– А Ліза?
– Ліза поспить у великій кімнаті.
Поліна вона сказала, що ноги їх не буде тут, поки ця мерзенна бабця… Договорити Поліна не встигла, як отримала дзвінкого… від чоловіка.
– Не смій, чуєш? Не смій так говорити на мою бабусю.
Ніколи навіть не було натяку, що Костя схожий на аб’юзера. Поліна навіть заплакати не змогла відразу, не було боляче, було прикро. Вона побігла в кімнату і почала збирати речі, ах так, він зробив вибір.
– Лізо, Лізо, – закричала Поліна, – швидко збирай речі, ми їдемо.
– Куди, – ліниво поцікавилася донька.
– До бабусі, збирайся, до школи сьогодні можеш не ходити.
– Ми що? Йдемо від дядька Кості?
– Подивимося.
– Це ти через ту бабусю, яка в нас поживе? Загалом, я незгодна.
– Я теж збирайся швидше. Я подивлюся, як він тут буде.
– Ні, ти не зрозуміла, я не згодна їхати в цю божевільню. Там дядько Петро зі своєю оравою вічно отирається, а ще й ми, ну вже ні, я буду тут, а ти їдь.
– З глузду з’їхала, швидко я сказала.
– Ні. Мене ніхто не виганяв, як і тебе. Їдь, я приготую бабусі свою кімнату, я чула дядько Костя тебе просив…Поживу місяць у вітальні, нічого не станеться.
– Лізо… ти не розумієш? Він… він образив мене…
– Мамо… я не піду нікуди, я пам’ятаю, як ми з тобою жили, коли втекли від батька, а може батько не просто так тебе ображав? Ти напевно теж його пиляла? А ти? Ти, як смієш говорити на бабусю свого чоловіка – стара?
– Вона йому взагалі ніхто, не розумієш, чи що?
– Я теж…
– Що ти теж?
– Ніхто… А він мене любить, як доньку, і взагалі я більше не називатиму його дядьком Костею.
– У сенсі? Як це?А як…?
– Татом, зрозуміла, він мені як батько, навіть краще. Усе, я спати, мені до третього уроку…
Ось і сидить Поліна з подругою на кухні, ось і скаржиться їй…
Нікуди вона не пішла, звісно.
З чоловіком не розмовляла, той теж не прагнув почати розмову, а наступного вечора привіз бабусю. Старенька така класична, у білій хусточці, сухенька, з паличкою. З розмовами не лізла, тихенько пройшла в кімнату і сиділа там.
Поліна демонстративно не розмовляла з Костею. Пішла в кімнату, лягла на ліжко.
Чекала, коли він запитає в неї, що на вечерю, а вона йому все висловить і про те, що образив, і взагалі про все.
Поліна розплакалася, так шкода себе стало, розплакалася ще більше, коли почула заливистий сміх доньки, вони… вечеряли, без неї.
Спати Костя ліг на балконі, Поліна відчула себе в якомусь вакуумі. Вони там живуть своїм життям, справляються без неї, донька…зрадниця, стала на бік інших людей.
Поліна знову плакала, встала з опухлим обличчям.
Вранці чоловік відвіз стару кудись…
– Бабуся Галя прикольна, – сказала вранці донька, – шкода, що в мене не було ніколи такої бабусі, ну нічого, тепер буде, виходить… виходить вона мені прабабуся, так?
Круто, ну якщо, звичайно, нас не виженуть, а все до того й іде, шкода… Мені подобалося тут, жити подобалося, що в мене спокійне життя, що є своя кімната, що не треба лягати спати вдягнутою, бо може прийти батько напідпитку й почати викидати нас із хати… взимку.
Мені подобалося все, мамо…
Навіть те, що в мене, як у нормальної людини, в гості приїхала бабуся… Шкода, що мені хоча б не шістнадцять, я б попросила дядька Костю… тата… не виганяти мене… Я не хочу їхати до бабусі, а більше нам нікуди…
Твоя мама завжди всім незадоволена, вона завжди кричить, я думала, ти в мене не така… А ти ще гірша.
Гаразд, не чекай мене рано, ми до бабусі Галі поїдемо після тренування, тато мене забере, хоч наостанок відчую, як це жити з нормальним батьком, від якого не треба ховатися під ліжком.
Ось така вона, Ліза.
Ось що мала на увазі Ольга, коли говорила про характер Лізи. По суті – це Ліза спонукала Поліну на те, щоб піти, втекти від чоловіка, адже для всіх вони були дружною сім’єю, ніхто не знав, що відбувається за зачиненими дверима їхньої великої квартири, коли чоловік розслабляється після важкого робочого дня.
Це Ліза вмовила матір втекти, вони жили спочатку в глухому селі, приблизно з півроку, поки чоловік не заспокоїться, а потім у батьків Поліни.
Мати з батьком вічно з’ясовували стосунки, брат з усією оравою дітей постійно приходить у гості, каже, що має право, він там прописаний… Загалом це було жахливо.
Поліна вийшла на роботу і орендувала кімнату в комуналці, щоб хоч висипатися елементарно і мати з дочкою щось своє.
Чоловік швидко подав на розлучення, мабуть, у нього давно була інша, бо він якось швидко одружився. Про колишню сім’ю не згадує, аліменти переказує регулярно, з дочкою не бачиться.
Він їх ніби викреслив зі свого життя.
А так красиво все починалося, так залицявся, принц…Дівчата заздрили, треба ж, Полінка такого чоловіка відхопила.
Поки не з’явилася на світ Ліза було все нормально, а потім ні…Причіпки, докори, все гірше й гірше.
Поліна зрозуміла вже коли з Костею жила, він просто зустрів іншу, кохану, а цієї ненависної не знав як позбутися, більше не було пояснень такій різкій зміні поведінки, коли принц перетворюється на чудовисько.
Потім, вона познайомилася з Костею, Поліна довго сумнівалася. Але нарешті здалася, під натиском хлопця, і все було добре, доки він не привіз стару.
Нормальний, ні?
Змусити її доглядати за чужою бабцею. Поліна знову розплакалася, доньку теж можна зрозуміти, уперше за багато часу в неї нібито сім’я…
Але, це теж не діло, маніпулювати дитиною…
Ні, треба йти, це точно, нехай поживе один і подумає, чи варте воно того…
Поліна їхала з такими думками з роботи.
Удома не було нікого, було порожньо і якось відчайдушно холодно…
Вони приїхали веселі, щось жваво обговорюючи, ввалилися у квартиру. Поліна сиділа тихо, як мишка, без світла.
– Татку, а правда бабуся розповідала, що ти такий бешкетник був?
– Правда… донечко…
– А ми поїдемо до бабусі, будь ласка, звичайно… якщо ми не… якщо ти нас не виженеш… Привіт, мамо…
Веселощі швидко випарувалися. Ліза прошмигнула в кімнату. Костя мовчки пройшов на кухню, не запалюючи світла, сів біля Поліни. Помовчали, потім він заговорив.
– Мати розійшлися з батьком, коли я був маленький, вона з неблагополучної сім’ї, її ніхто не навчив, як це… жити сім’єю. Батько ж, навпаки, з дуже хорошої сім’ї, я думаю, коли мати вкотре пішла зі мною від нього, він зітхнув із полегшенням.
Він ніколи не цікавився моїм життям, постарався забути, платив якісь крихітні аліменти і все. У мене змінилося кілька вітчимів, поки мати не вийшла заміж за батька.
Він прикольний був, мій батько, ну вітчим, звісно ж…я кликав і кличу його батьком.
Бабуся одна його виховувала, був розпещений, потрапив у погану компанію…Вона все сподівалася, що одумається, що заведе сім’ю.
Був одружений по-молодості, там двоє дітей, але ні діти, ні дружина з ним не спілкувалися, та й із бабусею теж.
Він… загалом, по дурості по якихось дрібницях, то бійку влаштували і він поліз розбороняти, то в магазин залізли, нічого не взяли…
Сидів він, кілька разів, ну ось так вийшло.
Загалом, ось таке в нього було життя, а потім маму мою зустрів, зі мною одинадцятирічним і… таким, що стає на той самий шлях.
І, знаєш, він за голову взявся, я потягнувся до нього всією душею, він підхід до мене знайшов, може, себе бачив у мені, пам’ятав, як без батька ріс, а може, за своїми дітьми сумував, він мені батьком став, таким, якого в мене не було.
Три роки мама з ним прожила. Бабуся раділа.
Ну, комусь так все, граючись дістається, починають нове життя, живуть до старості, а він ось ні, не вилікувати його вже було.
Мама з бабусею, що тільки не робили, все одно пішов, наказав мені за бабусею дивитися і людиною стати… Велів вирости і в житті себе знайти…
Мама з нами ще півроку пожила, потім закордон подалася, я з бабусею залишився.
Мати потім приїхала, чоловіка хорошого знайшла, живуть же, донині, за мною приїхала, а я від бабусі нікуди, батько ж просив…
Мати плакала, благала, казала, що я буду спілкуватися з бабусею…А я з бабусею залишився, вона мене виростила і в люди вивела.
Рідні онуки не знаються, вони з’явилися, коли тато пішов, думали, що спадщина там, усі справи, а яка спадщина? У бабусі тільки будинок, ось не буде її, їм і дістанеться…
Хоча… вона сказала, що все моє, та мені навіщо?
Вона мене не кинула, а я… я такий узяв би і… йди бабуся, куди хочеш, так?
Поліна мовчала.
-Ось такі справи, Поліночко… Хочеш піти, йди, звісно… Бабусю не кину, розумієш?
Вони довго сиділи у тиші, про щось думаючи кожен.
– Батьки, а ми їсти сьогодні будемо? – Лунає голос Лізи, – ми ж ніби як… сім’я, поки що…
Уранці Поліна, весело наспівуючи, збирала сніданок.
– Костю, а бабусі може треба щось? А ви коли до неї поїдете? А можна з вами?
***
Галина Павлівна сидить на кухні онука, в оточенні його родини.
– Бабусю, а може тобі взагалі до нас переселитися?
– Ні, Лізочко, вже ви до мене приїжджайте, у мене там роздолля… Поліночка, дякую тобі…
– За що ж? Бабусю?
Поліні соромно за свою поведінку, вона не знає куди подітися від цього почуття.
– За те, що Костю любиш і поважаєш, він у мене такий… хороший.
У мене, думає Поліна, он як… чужа людина по суті… А вона, доросла жінка, а повелася, як… як… як… її, мати Поліни, а ще казала, що не буде такою, як мати… істеричкою, як незручно…
– Ви точно зможете там, сама?
– Та хіба ж я одна, дитинко, там сусідки в мене, курочки, качки, собака та кіт. А ви приїжджайте до мене, не забувайте…
– Бабусю, татко обіцяв, що на все літо до тебе приїду.
– Ось і добре, дитинко…
Поліна отримала урок, вона зовсім стала іншою.
Ліза?
А, що Ліза… Думає, як би в батьків випросити собаку… Тато начебто згоден, треба маму вмовити…
Спеціально для сайту Stories
