– Ти тому і товста! – кричав чоловік. – Ну скільки можна їсти, Олена!
Велика крапля скотилася по підборіддю. Звичайно, він був правий – Олена визнавала, що у неї розлад, навіть до лікаря ходила, але зробити з цим нічого не могла.
Замкнуте коло – вона трималася, не їла, сідала на дієту, потім зривалася і все спочатку.
– Ні, ти це спеціально! Не хочеш народжувати дитину, ось і все! Я давно тебе розкусив! Лікар тобі сказав – треба худнути!
Дитину вони намагалися завести п’ять років. Перший рік після весілля ще не думали про це, а потім Руслан почав тиснути – давай народжувати, чого чекати! Але Олена вчилася, закінчувала кулінарний коледж, і мама їй сказала, щоб навіть не думала без освіти народжувати – чоловік потім кине з дитиною, і куди ти підеш?
Олена була слухняною дочкою, і тільки коли отримала диплом, влаштувалася на роботу, відпрацювала стільки, скільки було потрібно для декретної відпустки, ось тоді і почала планувати.
Але на той час вага у неї вже була така, що звичайні магазини можна і не відвідувати – стрункі продавчині дивилися на неї поблажливо і говорили, що для неї у них нічого немає.
І ось п’ять років вона об’їдається, лає себе, сідає на дієту, робить тест, засмучується через негативний результат, пече торт і з’їдає його за один раз.
Ось і сьогодні – Руслан прийшов з роботи і виявив, що від вчорашнього медовика залишився тільки один шматок. Він був правий, звичайно.
– Ось тепер іди і бігай, – наказав він, дивлячись на екран мобільного телефону. – І раніше, ніж через годину, не повертайся!
Під незадоволеним поглядом чоловіка Олена натягнула чорні штани (хотіла купити яскраві легінси, але мама сказала, що вони будуть повнити) і спеціальні бігові кросівки.
Бігати вона теж намагалася з перемінним успіхом, як і худнути, і, якби не чоловік, вона б давно кинула цю справу – перехожі так на неї дивилися, ніби натякали, що з її габаритами бігати марно, а йти в зал, де одні худнуть красуні, вона взагалі була не в змозі.
Маршрути для своїх пробіжок Олена вибирала такі, щоб якомога менше зустрічати там інших людей.
Ось і сьогодні вона побігла в занедбаний парк, в якому тільки собачники гуляли, та й ті віддавали перевагу іншому, більш приємному неподалік.
Накрапав дощ, і цього разу народу зовсім не було, так що настрій у Олени трохи піднявся. Єдине, про що вона шкодувала, так це те, що забула вдома навушники – бігати з музикою було набагато приємніше, ніж без неї.
І саме завдяки цьому вона почула дивний звук, схожий на плач. Зупинилася, озирнулася навколо. Під розбитою дерев’яною лавкою сидів пес з повідцем, що волочився по землі, піджимаючи закривавлену лапку. Виглядав він дивно: лисий, в дутому жовтому комбінезоні, язик стирчить набік.
– Бідне маля, що з тобою?
Олена присіла навпочіпки поруч з собакою, обережно простягнула руку. Вона все життя мріяла про вихованця, але мама казала, що від собак тільки шум і бруд, а Руслан обіцяв подарувати їй цуценя, як тільки вона народить йому дитину.
Собака жалібно заскиглив, і Олена вправно підхопила його на руки, не помічаючи, що забруднила одяг кров’ю.
– Як же ти так лапку пошкодив? І де твоя господиня? Втік?
Олена озирнулася по сторонах – зовсім нікого не було видно, але собака був доглянутий, хоч і страшненький, таку не могли кинути.
– Ну що, пішли шукати, – бадьоро сказала вона, в той час як собака продовжував жалісно скиглити.
Олена подумала, що, найімовірніше, його загубили біля супермаркету – той був неподалік, і зазвичай собак прив’язували до огорожі. Туди вона й попрямувала. Зайшла всередину і запитала охоронця:
– Вибачте, ніхто собаку не губив?
Охоронець подивився на неї здивовано, можна навіть сказати злякано, і Олена вирішила, що це через кров на олімпійці.
– Лапку поранив, – спробувала пояснити вона, вказуючи на собаку. – Чи то хтось його покусав, чи то сам подряпався.
Але охоронець дивився не на собаку.
– Олена? – хрипло запитав він.
Тільки тоді вона уважно подивилася на його обличчя і теж відразу впізнала.
– Боря…
Борис був її першим коханням. Вони дружили з дев’ятого класу, щоправда, мама була проти, бо батько Бориса сидів, а яблуко від яблуні, як то кажуть…
Коли Боря пішов в армію, він сам сказав Олені, що чекати його не треба – на той час мама вже не соромилася у виразах, коли зустрічала його, і Боря то ображався, то сам говорив, що він Олені не пара і нічого не зможе їй дати.
Поки він був в армії, Олена і вийшла заміж. А він їй листівку вітальну надіслав, мабуть, хтось все-таки доповів йому.
– Ти як?
– Добре, а ти?
– І я добре. Ось, працюю тут.
– А я торти печу.
– Я знаю.
– Звідки?
Борис почервонів.
– Та я в інастаграмі тебе бачив.
Олена не встигла про це нічого подумати, бо в цей момент до них підбігла дівчина.
– Гаррі, ось ти де, я вже цілу годину тебе шукаю!
Пес жалібно загавкав, і Олена віддала його господині.
– Ось, в парку знайшла – під лавочкою сховався.
– Я бачив, як його бродячий пес погнав! – вступив у розмову Боря. – Правда, я думав, що це кішка. Ну а що – він дрібний такий. У мене теж собака є, хоч і дворняжка, але величезний! І такий розумний.
Дівчина розсипалася в подяках за порятунок її Гаррі.
– Ось моя візитівка, – вона сунула їй кольорову картку. – Приходьте до мене на малювання, абсолютно безкоштовно.
На картці було написано: арт-терапія для дітей і дорослих.
Малювати Олена любила завжди, але в художню школу мама її не пустила – нема чого дорогоцінний час на мазню витрачати. Правда, Олена тепер на тортах своїх відривалася.
– Дякую, – сказала вона. – Я прийду.
З Борисом попрощалися ніяково – вона бачила, що він хоче щось у неї запитати, але розуміла, що говорити їм в принципі нема про що. Ех, не треба було слухати маму, треба було дочекатися Борю – нікого вона так не любила, як його.
– Молодець, багато сьогодні пробігала, – похвалив її чоловік.
Олена чекала, що він запитає, чому у неї кофта в крові, але, здається, Руслан цього навіть не помітив.
Наступного дня, відчуваючи, як серце калатає від приємного передчуття, Олена зателефонувала за номером на картці і дізналася, коли можна буде прийти. Прийти можна було того ж дня.
І Олена пішла.
– Як Гаррі себе почуває? – запитала вона у дівчини, яку звали Наталя.
– Ой, так переживає, уві сні аж плакав, бідний малюк! Більше ні за що його одного не залишу, навіть якщо охоронець мене виганяти буде!
– А він виганяє? – здивувалася Олена.
– Цей вчорашній ні. А ось інший так, виганяє, – поскаржилася Наталя.
Заняття у Наталі їй так сподобалися, що вона навіть захотіла заплатити, але та відмовилася.
– Ні-ні! Я ж повинна якось віддячити за порятунок Гаррі!
Увечері Олена із завмиранням серця показала Руслану свій малюнок.
– Ти сьогодні бігала? – запитав чоловік, проігнорувавши малюнок.
– Не було часу, – зніяковіла Олена.
– Малювати було час, – невдоволено зауважив Руслан.
Незрозуміло чому, але саме в цей момент щось зламалося в душі Олени. Вона ще якийсь час постояла перед ним з малюнком, а потім розвернулася і пішла.
На те, щоб відкласти грошей на перший час, у Олени пішло три місяці. Для цього на роботу вона ходила пішки, їла одну гречку і нічого не купувала, крім альбому з фарбами.
– Яка молодець, як схудла! – хвалив її Руслан.
А Олена не знала, як йому сказати, що схудла вона випадково. Зрештою, він не винен, і, можливо, навіть правий – вона не хоче народжувати дитину від нього.
Сказати все ж довелося. Що вона подає на розлучення і вже орендувала кімнату, куди переїжджає. Як Руслан був злий! Він кричав на Олену, обзивав найбруднішими лайками, ще й мамі Олени зателефонував. Але Олена була непохитна і вперше в житті не послухалася маму.
Дзинь – прийшло повідомлення. Дзинь – і ще одне.
Олена взяла в руки телефон. Одна нова заявка в друзі. І одне нове повідомлення.
«Можна запросити тебе на каву?»
На аватарці Боря був з величезним кудлатим собакою, мабуть, з тим, про якого розповідав.
Олена посміхнулася і написала: «Так».
Спеціально для сайту Stories
