На день народження Олена зробила зачіску та макіяж: хотіла виглядати незрівнянно. Вона здогадувалася, що цього знаменного дня Роман подарує їй щось особливе. Жінка побачила оксамитову коробочку в його сумці, коли забирала з неї контейнер з-під обіду. І звичайно, вона не змогла не зазирнути усередину.
Там лежала каблучка. Та не проста, а з діамантом (це вона розглянула на бирці ).
“Невже, цей день настане сьогодні?” — від щастя молода жінка мало не розплакалася. Ще їй було 30, і мама твердила, що годинник тікає, а натовпу з наречених на горизонті не було.
Романа вона зустріла у парку. Він гуляв із собакою і сів на ту саму лавочку, що й Олена.
Нові знайомі розмовляли, обмінялися телефонами, і Роман став зустрічатися з Оленою.
Все було непогано: він працював у сфері ІТ, зірок з неба не діставав, але на життя вистачало. Єдине, що бентежило Олену — те, що він уже був одружений.
– Я розлучився рік тому. Ми прожили лише три місяці, — повідомив Роман.
– А чому розлучилися?
– Зрозуміли, що різні.
– А що тебе не влаштовувало у колишній дружині? — обережно спитала Олена.
– Ми з нею протилежності. Тому нам було важко ужитися. Я люблю поспати, вона жайворонок. Я люблю фаст-фуд, вона високу кухню. Я слухаю хіп-хоп, вона класику і так далі. Втім, краще давай про тебе.
– Я сова. І теж за фастфуд, — засміялася Олена.
– О, то ми з тобою підходимо один одному.
– Ти закриваєш зубну пасту? – Уточнила вона сміючись.
– Так! Але є один нюанс, я розкидаю шкарпетки.
– Чудово! Я також.
Парочка швидко зрозуміла, що вони ідеально підходять один одному. Вирішили з’їхатися.
– Перебирайся до мене, — сказала Олена, дізнавшись, що Рома живе з матір’ю.
– Ну якось цене по-чоловічому…
– Нічого. Потім купимо спільне житло… — мріяла вона. — А спочатку так поживемо.
Роман не довго думав, погодився.
Перша зустріч із майбутньою свекрухою пройшла цілком нормально.
– У вас гарна квартирка, Оленко. А ви не бажаєте її обміняти?
– Навіщо?
– Щоб було дві кімнати, хай менше, але дві. Вам з Ромою буде краще, якщо кожен матиме свій кут.
– Ми наче не завинили, навіщо нам по кутках сидіти?
– Ой, яка ви! — засміялася Ганна Василівна. — І справді, що сидіти по кутках?
Розмова була зам’ята. Олена квартиру продавати не планувала, їм було достатньо одної кімнати з просторою кухнею.
Саме на цій кухні Олена і збирала стіл на честь свого 31 дня народження.
Готувати вона не любила, але постаралася для гостей. Мала прийти мати, свекруха та подруга. Наречений уже прийшов із роботи і приніс букет.
У призначений час гості розсілися за столом, і свекруха підняла келих.
– За нашу Оленку. Видно, що намагаєшся, але поки що мало досвіду. Ось тобі подарунок: книга по домоводству, — вона простягла “скарб”, що, ймовірно, зберігається в неї в глибині шафи не один десяток років. – Дуже корисна. Я по ній сама вчилася, як за чоловіком доглядати. Тут і про сорочки є, і про те, як правильно готувати салати і як правильно сервірувати стіл.
– Ой, дякую. Я саме це й хотіла, — Олена вдала, що їй приємно отримати цей подарунок, і поклала його на стіл.
– Отож, люба, в цей салат не треба класти солоні огірки… — майбутня свекруха причепилась до салату і вирішила помусолити цю тему.
– Знаєте, я знайшла сотні рецептів та обрала один. Начебто непогано вийшло, — виправдалася Олена.
– Так, все смачно, Олено, – підтримала подруга.
– Ну, я хіба кажу, що не смачно? Але можна було смачніше. Пам’ятаєш, Ромо, який стіл Наташа накрила? Тоді на другий день вашого весілля.
Рома підняв брови. Спогади, пов’язані з колишньою дружиною, не найкраще, що потрібно ворушити в день народження майбутньої дружини.
– Там все було чинно, овочі нарізані , по лінійці. Я, звичайно, не звинувачую і не порівнюю, адже ти ж не професійний кухар, як Наташа.
– Так, нове завжди краще за старе, — підняла келих мама Олени, згладжуючи незручність.
Того вечора тему колишньої дружини більше не піднімали.
І ось настав момент довгоочікуваного подарунка від Романа. Рома з задоволеним виглядом поліз у кишеню і вийняв звідти сертифікат у салон краси.
– О… — не стримала зітхання розчарування Олена. Але тут же взяла себе в руки і почала чекати, що це ще не всі сюрпризи. Та не дочекалася. Вечір добіг кінця, гості розійшлися, а пропозиції так і не надійшло. У результаті Олена так рознервувалась, що запитала прямо.
– Для кого та каблучка, Романе?!
– Яка? – насупився той.
– В тебе інша жінка?
– Що за маячня? Ні, звісно.
– Я бачила у твоїй сумці обручку. У оксамитовій червоній коробці.
– А… — Рома стукнув себе по лобі. — Це…
– І для кого вона?
– Це мамі подарунок. Я купив заздалегідь, там знижки зараз… у магазині. Ну, я й узяв. У неї ювілей за півтора місяці.
– Ясно … – Олена засмутилася.
– А ти що… вирішила, що тобі? – Роман підняв брови. — У мами ювілей, я як син маю подарувати добрий подарунок. Дорогий…
– Так, звичайно. Мені лише 31 рік. А не 50, – тихо сказала Олена і пішла до спальні.
Роман здогадався, у чому причина образи Олени. Тому, щоб не засмучувати її, сказав навздогін:
– Ми з тобою поїдемо до ювелірного і купимо тобі каблучку… Якщо треба.
– Правда?! — Олена ніби не почула кінець фрази.
– Так…
– Тоді поїхали. Я хочу сьогодні.
Часу було вже дев’ять вечора, залишалася година до закриття торгових центрів. Коли вони влетіли до крамниці, було без двадцяти десять. Продавець і не сподівалася щось продати.
– Нам потрібна каблучка! — з ходу гукнула Олена.
Роман тицьнув пальцем у аналогічне, що й для мами, тільки з фіанітом і набагато дешевше, але Олені було не до суперечок.
– Вам який розмір треба? — спитала продавчиня. Роман дивився на Олену, а та простягла безіменний палець.
– Сюди мені.
Так Рома зрозумів, що весілля не уникнути. Втім, він і сам подумував, що стосунки рано чи пізно до цього прийдуть, тож не став знову засмучувати Олену. І купив їй ту каблучку, яка якраз підійшла за розміром на її безіменний, а йому виявилося по кишені.
– Мамо, Ромко подарував мені обручку! — того ж вечора розповіла мамі Олена.
Потім зателефонувала подрузі та похвалилася каблучкою. Після порції привітань вона виклала в соцмережу фото обручки, щоб від неї нарешті відстали на роботі.
Їй цього було цілком достатньо. Вона навіть не насідала на Рому із запитаннями “А коли весілля?”. Вони продовжили жити разом, час від часу приймаючи в гостях свекруху та тещу.
Ганна Василівна, побачивши обручку, похитала головою.
– Якщо ти хочеш стати доброю дружиною, то маєш навчитися нормально готувати. Що у вас у холодильнику? Піца?
– Ми прийшли з роботи пізно, тому не було сил готувати, — виправдалася Олена.
– Ось у Наташі завжди був час на обід та вечерю.
– Наталя — кухар. Було б дивно.
– Проте у Роми були ідеальні сорочки, а це що? — свекруха показала на щось не зрозуміле для неї.
– Це відпарювач, Ганно Василівно. Я відпарюю одяг після прання.
– Треба ж праскою!
– Добре, я неодмінно прислухаюся до вас. Іншим разом.
Ця відповідь образила Ганну Василівну. І вона сказала синові:
– Купи своїй дамі праску. Або можеш мені приносити білизну. Я все зроблю по-людськи.
Рома без задньої думки віддав матері сорочки. Йому не хотілося купувати праску.
А Олена, дізнавшись, що чоловік потай віддав сорочки матері, влаштувала скандал.
– Ти їй ще спідню білизну свою віддай, хай прополоще!
– А в чому проблема? Вона моя мати.
– Вона не повинна лізти в наш побут!
– Тоді роби все сама.
– Я роблю, та її не влаштовує! Вона повадилася мені ставити за приклад твою Наташу!
– Наталка була непоганою господинею, в неї є чому повчитися.
– У такому разі вали до Наталки! Я тебе не тримаю! — крикнула Олена, про що одразу пошкодувала. Їй не хотілося через таку дурість, як сорочки чоловіка, втрачати Ромку.
А Романові зовсім не хотілося втрачати Олену. Вона була для нього дуже зручним варіантом: квартира, якась їжа, і вона йому дуже подобалася як жінка. Тому він одразу почав вибачатися.
– Олено, вибач. Я думаю, що нам треба якнайшвидше одружитися. А з мамою я поговорю.
Вони помирились. Але невдовзі все повернулося. Ганна Василівна приходила у гості нечасто. Але завжди знаходила до чого причепитися і як порівняти Олену з колишньою невісткою. Мабуть, розмова Роми з нею не допомогла. І тоді в Олени з’явився план. Вона знайшла в інтернеті Наташу та написала їй простий лист.
“Привіт. Хочу навчитися крутим рецептам від тебе. Навчиш?”
“Привіт. Приходь у мою кондитерську сьогодні. Побалакаємо”, — відповіла Наталка.
І Олена прийшла.
Вона не стала відразу розкривати карти, а Наташа вдала, що не впізнала в новій “подружці” наречену колишнього чоловіка.
– Я саме запускаю свій кулінарний блог. Хочу вчити дівчаток готувати, – сказала Наталка. Будеш піддослідною. Грошей не візьму, зніматимемо відеоконтент і публікуватимемо в соцмережах. Це буде замість оплати. Твоя допомога та робота в блозі.
– Із задоволенням. Я згодна.
Наталя та Олена непогано порозумілися.
– Навіщо тобі кулінарія?
– Хочу довести свекрусі, що вмію щось… Вона дістала, якщо чесно.
– Так? А що?
– Порівнює мене… з… — Олена мало не ляпнула “з тобою”, але вчасно зупинилася. — Із колишньою дружиною нареченого.
– Ось як? Мене моя колишня свекруха теж порівнювала.
– З ким? – ахнула Олена.
– З ким тільки не порівнювала. І з колишньою дівчиною Ромки, яка приходила з тортиком завжди. І з нею самою, бо я неправильно запікаю рибу. І з сусідкою, яка ніколи не смажить на кокосовому маслі! Ганна Василівна така. Ми через неї і розлучилися.
– А Рома казав, що ви різні. — пробурмотіла Олена.
– Так. Але протилежності притягуються.
– Точно.
– Відштовхує їх лише те, що проти. Наприклад, свекруха.
Жінки подивилися одна на одну.
– І що робити?
– Вибирати. Любиш його – терпи. Не любиш – йди до весілля.
– Мабуть, мені треба подумати. – сказала Олена.
Поки вона думала, Роман сказав, що Ганна Василівна хоче святкувати свій ювілей удома.
– Ти допоможеш мамі у тому, щоб накрити стіл? Я їй сказав, що ти ходиш на курси кулінарії, вона не повірила.
Олена не відповіла. Вона написала Наталці, і та подала їй ідею. Увечері Олена зателефонувала свекрусі та сказала, що візьме на себе приготування вечері до свята.
– Так? Ну якщо зможеш усе сама, то я не заперечуватиму. Бо в мене щось руки зовсім не слухаються. А ти молода, здорова. Готуй, загалом. Я тобі надішлю список страв та кількість гостей. Святкуватимемо у вас, щоб не тягати їжу з дому в дім.
– Ага. — Олена кивнула.
Того ж дня вони з Наталкою здорово попрацювали.
– Ось цей торт візьми в упаковці, а цей, скажи, що сама приготувала, — сказала Наталка, простягаючи два пакети.
– Дякую, Наталю. Ти чудова подруга.
Вони обійнялися.
Наташу, ясна річ, ніхто не запросив. І все-таки вона була на зв’язку. Олена спеціально зняла кілька фразочок Ганни Василівни про те, як добре готувала колишня дружина Роми, на відміну від нинішньої. Свекруха взагалі поводилася так, ніби Олена була їй поперек горла, звинувачуючи у всіх гріхах:
– Не зважай, сестричка, це наша Олена хліб не навчилася різати. Ось Наташа була…
– Вона не тільки була, вона є і буде, – поправила Олена. – А хліб не я різала. Купила вже нарізаний.
– Гроші витратила на дурниці! Чого не купила звичайний? Лінь різати?
– Так, Ганно Василівно, ліньки.
– Бачиш, як розмовляє? Молода, нахабна як танк. Змія, а не дівчисько! – свекруха говорила тихо, але Олена чула її і розуміла, що зробила все правильно.
За столом були родичі Ганни Василівни. 10 людей, і кожен сказав про те, що стіл накритий добре та все смачно, але іменинниця шукала, до чого причепитися і навіть витягла з якогось салату волосся!
– Ну й ну… Наталка такого не допустила б! – сказала вона.
– Ганно, ти все минулу невістку згадуєш? — спитала сестра.
– Так, шкода, що розлучилися.
– Мамо! — Рома зрозумів, що розмова зайшла не туди. За столом запанувала тиша.
– Що мамо? Я говорю чесно. Олена, звичайно, непогана, але до Наталки їй далеко. Ось якби вона готувала м’ясо, то воно було б м’яким, а не як підошва.
– Може, тоді скуштуєте торт? Я старалася… — Олена принесла коробку із “домашнім” тортом.
– Ну, давай. Подивимося… — Ганна Василівна відрізала шматок і скривилася. — Ти, мабуть, хочеш, щоб у мене цукор стрибнув! Куди стільки варення? Ні, я це їсти не буду. Синку, там покупний торт є. Неси.
Рома слухняно приніс такий самий торт, тільки упакований у пластиковий контейнер. А Ганна Василівна, в запалі роздратування , навіть не зрозуміла, що ріже такий самий торт.
– Оце, я розумію. В міру солодкий. На, спробуй, — вона простягла сестрі ложку. Але навіть сестра подивилася на Ганну Василівну здивовано.
– Ганно, торти один в один …
– Як це?! — скрикнула ювілярка.
– А так. Цей торт куплений у кондитерській Наталії. І цей куплений там же. І пекла обидва торти вона. — сказала Олена, дивлячись на Ганну Василівну.
Та явно була шокована.
– Не вірите? Ось наклейка на коробці. І на контейнері. І так, курси з кулінарії я проходила у Наташі, щоб вас порадувати. А вона, щоб вас порадувати, записала вам привітання, — Олена включила телефон із відеозверненням до колишньої свекрухи від Наташі.
– Ганно Василівно, люба! Як приємно чути про мене такі слова, адже раніше від вас я чула лише гадості. Ось тільки ви як були непослідовні, так і залишилися, адже якщо вам подобалося моє куховарство, чому ви його не нахвалювали раніше? Чи принципи не давали? Так ось сьогодні стіл приготовлений особисто мною. Так що лаяти Олену за несмачну їжу ви права не маєте. Вона нічого не готувала. Тож з днем народження. Бажаю вам поменше отрути. Від неї, кажуть, життя стає коротшим. — Наталка помахала рукою та відключилася.
Олена поплескала і зняла фартух. А свекруха зблідла.
– Там що, в торті, отрута?
– Ні, ми з Наташею хоч і змії, але не настільки отруйні, — засміялася Олена. І ось вам ще один подарунок: — вона зняла обручку і віддала нареченому.
– Це що, Олено?
– Мамі подаруй. Вона заслужила одразу дві.
Рома стиснув зуби.
– То що весілля не буде? – Розсердилася свекруха.
Вона начебто вже настроїлася на те, що перевиховуватиме нову синову дружину. Їй дуже подобалося те, як реагувала Олена на її зауваження, поки та не почала давати відсіч.
– Ні. Весілля не буде. – Сказала Олена і пішла.
Вона втратила нареченого, але натомість у неї з’явилося нове хобі та нова подруга. Вони зняли спільний блог “Свекрусі не сподобається”, і він залетів у топ! А Ганна Василівна так і залишилася з Ромою, син при мамі — ось що означає жіноче щастя.
