Спадщина – завжди добре. Це і позитивні емоції: адже про тебе не забули! І, звісно ж, матеріальна частина – ніхто не буде стверджувати, що йому вистачить виключно позитивних емоцій.
А Тетяні Соколенко привалила спадщина. Не сказати, що зовсім несподівано: все було очікувано. Адже всі ми під Богом ходимо.
Тож на все в жінки вже були певні плани.І ось пішла з життя улюблена бабуся Тетяни, а її будинок перейшов у спадок до Тетяни – єдиної онуки.
Свій будинок у передмісті – просто чудово! Там можна відпочивати влітку, постійно влаштовувати посиденьки з шашликами, паритися в лазні та робити ще дуже багато приємного й цікавого.
А ще – це, звісно ж, пам’ять! Про бабусю з дідом і таке щасливе дитинство!
Зайдеш до хати, вдихнеш запах дерева і здається, що ти знову – маленька дівчинка в кольоровому сарафані. І зараз бабуся поставить тобі на стіл тарілку зі стиглою полуницею…
А як, напевно, здорово жити постійно в цьому чудовому будинку! От би кинути це обридле задушливе місто і махнути на природу!
І там, серед тиші, вдихати свіже повітря і насолоджуватися спокоєм. Тим паче, що ще за життя дід облаштував будинок: там були душ і туалет.
– Ну який же там спокій, Тетяно? – намагався достукатися до дружини Петро. – Ти просто ніколи не жила в передмісті.
– От і давай спробуємо! – радісно посміхаючись, пропонувала Тетяна.
– Це ж не котедж з усіма зручностями, а старий, дерев’яний будинок, – резонно протестував Петро. – До того ж, доволі занедбаний. У якому довгий час жила одна бабуся. Тож, спочатку потрібно привести його до ладу. А потім розмовляти про переїзд
– От переїдемо і почнемо все приводити до ладу! – не поступалася дружина. – Якщо почати жити в будинку, всі неполадки усунемо набагато швидше! Там же так добре! Чисте повітря, ліс, річка! – Тетяна із захопленням дивилася на чоловіка.
– Я, взагалі-то, Танюшо – міський житель! І зовсім не розумію принад життя в селі! – намагався пояснити Петро.
– Нічого – я тебе всього навчу! – пообіцяла дружина.
І в цих словах чоловікові відчулася прихована погроза, щось на кшталт “Нічого, я ще тобі покажу!”.
Можливо, Таня мала рацію: ось переїдуть, і волею-неволею доведеться швидше ворушитися! Але чоловік був більш урівноваженим, порівняно із захопленою дружиною.
І дивився на життя не через рожеві окуляри: ах, яка чудова літня злива! А більш реалістично і прагматично: знову дах протік! Коротше, подружжя світло в кінці тунелю бачило зовсім по-різному.
Але Тетяна, яка перебуває в полоні райдужних дитячих спогадів, тиснула:
– Давай, давай переїдемо! Ну що ти? Діти вже виросли. Працювати зараз можна віддалено – так ми, власне, і робимо: і інтернет там є,чому б і ні?
І тоді Петро, частково погодився з дружиною.
Частково тому, що вирішив провести відпустку з дружиною в цьому самому будинку: подивитися, що і як, прикинути вартість робіт і оцінити масштаби катастрофи.
Щойно вони з’явилися на ділянці, зайшла сусідка баба Маша. Вони з бабусею росли разом, були подругами і майже одночасно поховали своїх чоловіків.
– От і добре, діточки, що приїхали! – підсумувала літня жінка. – Жити на своїй землі – дуже добре! Звикайте потихеньку!
– Та нам ще, начебто, рано! – пожартував Петро.
Але виявилося, що баба Маша зайшла зовсім не для того, щоб виявити свою радість і засвідчити повагу: тут було присутнє те, що прийнято називати шкурним інтересом.
– Петро, не допоможеш мені дров наколоти? А то племінник подарував машину дров, а вони – не колоті: так-то дешевше!
У сусідки була ще й піч, якою вона іноді, навіть улітку, користувалася: люблю, знаєте, на вогонь дивитися! І в хаті стає так затишно!
Ну, що – із сусідами треба дружити! До того ж, близький сусід кращий за далекого родича.
Тому Петро вирішив одразу піти наколоти дров – ні, не всю машину, а так, щоб сусідці вистачило на перший час: нехай собі дивиться на вогник…
До того ж, Тетяна подавала йому знаки і штовхала в бік, що означало: не здумай відмовлятися – сусіди, все-таки!
– Ти йди, а я поки приготую вечерю, – вони з’явилися в селі ближче до вечора.
І ось на третьому поліні, коли чоловік укотре замахнувся, щоб вправним рухом розколоти його на кілька частин, у нього щось заклинило в спині.
Грижа поперекового відділу! Як він міг про неї забути? Петро скрикнув, впустив сокиру і схопився за спину.
Прибігла “група підтримки” в особі двох тіток – сусідки і дружини. І відвела стогнучого Петра в будинок.
Він, звісно, припускав щось подібне. Але не так відразу і не так сильно. І, адже, нічого з ліків під рукою не виявилося: тут вони явно не додумали.
А в будинку всі ліки були прострочені. Спасибі, баба Маша принесла пігулку знеболювального. А потім Танька збігала в аптеку.
Ну, що – прийміть вітання: відпустка почалася!
Після трьох днів, завдяки інтенсивній терапії – розтирання, пігулки і навіть ін’єкції: спасибі Таньці! – чоловік став потихеньку вставати. І дещо, не поспішаючи, робити по господарству.
Дружина поралася в хаті, а він намагався ліквідувати огріхи з ґанком на вулиці.
Погода стояла чудова, і повільно столярничати на свіжому повітрі було в задоволення.
А потім знову матеріалізувалася баба Маша:
– Синку, щось із бензопилою – поглянь! І знову Танька штовхнула його ліктем убік: мовляв, починай дружити!
І в чоловіка нічого на стукнуло поцікавитися, а навіщо вісімдесятирічній старенькій бабі бензопила? Чого вона їй зібралася “бензопиляти”? Причому, терміново?
Тому добрий сусід пішов лагодити цю саму пилу: руки в нього росли, звідки треба. І йдучи у напрямку до бензопили, він задумався і випадково впав у компостну яму: у баби Маші був город, який вимагав постійних добрив.
Яма була зверху закрита шматком клейонки і виглядала абсолютно нешкідливо. Ну, він і наступив…
У результаті, Петро, вдарившись об жорсткий край, отримав тріщину великогомілкової кістки.
Все обмежилося накладанням іммобілізаційного бандажа на гомілкостоп і коліно. Але ходити виходило тільки з милицею, позиченою в тієї ж баби Маші.
Тому Петро вибув з ладу на два тижні. Щоправда, йому вдалося взяти лікарняний: добре, хоч відпустка триватиме!
– Хоча, як – вибув: руки-то в тебе – вільні! – підсумувала Тетяна. – І швидко знайшла йому заняття: запаювати, навіщось, старі відра і каструлі.
І Петро Юрійович, у якого з цього приводу була інша думка – викинути, і все діла! – сперечатися не став.
А затишно влаштувавшись на вже полагодженому ґанку і поклавши ногу на стару табуреточку, паяв, вдихаючи смачний каніфолевий дим.
Хтось скаже: Ну, який же ти неуважний, Петро! Під ноги-то дивитися треба. Чи – не судилося?
Але хтось, більш поінформований і просунутий, побачить у цьому щось інше: це ж тобі всесвіт знаки посилає, щоб ти змотував вудки з цього абсолютно не придатного для тебе місця!
А то й сам Боженька дає зрозуміти: біжи, людина ,поки тебе зовсім не накрило!
Уже двічі … в одну воронку потрапила. Дивись, третій раз може виявитися останнім!
Але матеріаліст і атеїст Петро не звернув на знаки всесвіту і самого Всевишнього жодної уваги. І – абсолютно даремно.
Бо невдовзі, після смачної вечері смаженими грибами – Танюша сама збирала! – відчув себе погано.
З чоловіком почало відбуватися страшне. Стан був таким, що його довелося госпіталізувати в інфекційне відділення.
Де Петро провів тиждень: спасибі, що серед хороших, напевно, попався тільки один отруйний гриб. Тож, отруєння було легкого ступеня тяжкості.
– Ви вже, дивіться краще! – порадив йому лікар під час виписки. – Щось мені обличчя Ваше знайоме! Не вперше тут?
“І навіть не вдруге!” – подумав Петро. Але вже тепер-то він буде уважнішим!
Вдома його чекав сюрприз: під час обіду радісна Тетяна поставила на стіл сковороду з грибами!
– Ці вже точно, хороші – баба Маша підказала! Разом сьогодні ходили! Тож, усе свіженьке – їж, не сумнівайся!
І тоді Петро, не мудруючи лукаво втік на електричці.А машину чоловік залишив дружині: куди вона в селі без машини? Таня теж непогано водила.
Остовпіла від таких “незрозумілостей” дружина – все відбувалося швидко і мовчки – залишилася перебувати в цілковитому подиві: що це з ним? Адже в них усе було добре!
Та й до життя на “спадковій площі” чоловік уже став звикати!
Тож, Тетяна щиро дивувалася: що не так? Дивовижне повітря, гриби, ягоди, риболовля – ходи й відпочівай! Ну, так: прихопило тебе трохи! Так, адже, не шістнадцять уже ! Не молоденький! Але все ж обійшлося!
А Петро їхав додому, і в стукоті коліс йому ввижалося одне слово – розлучення: розлучення-розлучення…
Адже за цей короткий час відпустки він не тільки не відпочив, а й вимотав собі всі нерви. А про здоров’я й говорити годі.
Напевно, справді, доведеться розлучатися: різні вони виявилися з Танькою люди!
Чи не розлучатися – до чого в їхньому віці метушня й зайві рухи тіла? А просто, довго і щасливо, жити, але в різних місцях.
І іноді, за бажання, ходити одне до одного в гості.Спеціально для сайту Stories
А тут ще й баба Маша з абсолютно незрозумілими проханнями. Та й Танька хороша зі своїм вічним “із сусідами треба дружити!”
От ти й дружи: адже дрова можуть колоти й жінки – він по телевізору бачив! А то виходить, що дружба – якась одностороння: вони чай п’ють, а він корячиться.
А він теж буде дружити. Тільки з Вітькою – їхнім сусідом по сходовому майданчику.
Так, до речі, сьогодні ввечері вони разом, під чіпси, дивитимуться півфінал із футболу: уже визначилися всі пари! Ось це – його!
Це вам не дрова колоти. А вже з компостною ямою, взагалі, жодного порівняння.
Добре, коли в тебе все добре! І при цій думці Петро мрійливо посміхнувся.Спеціально для сайту Stories
