Петрівна вже думала, що життя її закінчилося. А й справді, що їй ще залишалося робити на білому світі? Одна у своїй трикімнатній квартирі, ні дітей, ні онуків, навіть тваринки ніякої вона за свої вісімдесят років у своєму будинку не бачила.
Та й ні до чого їй ці котики-собачки, то тільки бруд розносять! Проживши на білому світі вісімдесят років, Петрівна так жодного разу і не була заміжня. Ні, чоловіки в її житті були, та тільки не витримували вони довго круту вдачу Петрівни, тікали, і місяця не минало, що не могло не додавати їй жовчі.
З колишніми подругами вона вже років тридцять, як посварилася, із сусідами не спілкувалася, а коли доводилося спілкуватися, не балувала їх добрим словом, говорила все, що про них думала, не думала про тактовність, тому й сусіди її цуралися.
Та й імені її в під’їзді вже ніхто не пам’ятав, знали тільки, що вона Петрівна із сорок другої квартири та й все. Може, не від простого життя вона такою стала? Мати ростила її одна, важкі, голодні роки дали про себе знати. Мати Петрівни пішла у засвіти, коли їй виповнилося лише сімнадцять.
А далі – одна по життю, без допомоги та без підтримки. Слава Богу, хоч житло від батька залишилося. От і очерствіло серце Петрівни, не було в ньому ні для кого ні місця, ні жалості. Надворі був лютий. З самого ранку все небо було затягнуте темно-сірими, де-не-де з рожевим відливом хмарами.
— Так, сьогодні точно хуртовина буде,— пробурмотіла Петрівна, мигцем глянувши на затягнуте хмарами небо,— точно буде, дивись, які хмари, треба б до хуртовини в магазин сходити, цукор-то закінчився, розтяпа, не побачила,— посварилася вона сама себе і поплелася одягатися.
Вийшовши з під’їзду на замерзлу вулицю, вона зіщулилася, під немудре зимове пальто миттєво проник зрадливо морозний вітер, але робити нічого, цукор сам себе не купить і додому не принесе. Та й так ще дечого з продуктів прикупити треба.
У магазині Петрівна, втім, як і завжди, зчепилася з якоюсь громадянкою, яка, як їй здалося, неакуратно поставила візок із продуктами, перегородивши прохід.
Настрій трохи покращився, від чого Петрівна, крім запланованих продуктів, поклала в кошик трохи шоколадних цукерок, шматочок докторської ковбаси та пластиковий бокс, у якому спокусливо блищали шоколадною глазур’ю чотири заварні тістечка.
Повертаючись, вирішила піти не звичайною дорогою, а через двори, там, їй здалося, не так сильно дуло. Вже почали зриватися перші сніжинки, починалася хуртовина. Стара додала кроку, щоб якнайшвидше опинитися в теплі своєї затишної квартири.
Вона вже уявляла, як питиме ароматний чай з тістечком і дивитися у вікно на сніг, що кружляє, коли на лавці біля під’їзду помітила невелику компанію: жінку, років тридцяти, і маленьку дівчинку, що притискає до себе тремтяче від холоду маленьке цуценя. Жінка явно була чимось дуже засмучена.
– Знайшли час гуляти, ну що за безмозкі матусі пішли? – пробурчала собі під ніс Петрівна, проходячи повз, але так, щоб недбайлива матуся обов’язково почула про себе її думку.
Від цих слів жінка заридала в голос, а за нею голосно заплакала дівчинка. Петрівні і йти своєю дорогою, але щось у цих риданнях змусило її кам’яне серце здригнутися.
— Ну, чого виєш, ніби хтось помер? Жінка заплакала ще голосніше.
Виявилося, що тиждень тому у неї загинув чоловік. Свекруха її ненавиділа дикою ненавистю і терпіла лише заради добрих стосунків із сином. Дитину вона вважала з невідомих причин нагуляною, про що й повідомила невістці відразу після похорону.
І ось сьогодні вона їх просто виставила з будинку, не замислюючись, куди вони підуть, де житимуть, адже грошей після похорон не залишилося, зняти квартиру нема на що. Мама Наталії, так звали молоду жінку, жила далеко, одразу не дістанешся, та й у неї тут робота, у доньки садок, а наступного року вже в школу треба йти, та й могила коханого чоловіка теж тут.
Петрівні, звичайно, було жаль своїх нових знайомих, але в її серці зараз велася нещадна боротьба між її махровим егоїзмом і, практично, новим для неї почуттям – співчуття. У якийсь момент маленьке тремтяче щеня злизало з обличчя дівчинки сльозинку, ніби втішаючи її, і це видовище пробило пролом в егоїзмі бабусі, вона прийняла рішення:
— Так, не ревіть обидві, пішли зараз до мене, потім розберемося, не можна дитині на такому морозі, — сказала Петрівна і тут же пошкодувала про своє поспішне рішення, але десь у глибині душі в неї з’явилося хоч і невелике, але почуття гордості за свій шляхетний вчинок, на який вона сама від себе ну ніяк не чекала.
Цього дня, хоч Петрівна і не подавала виду, її все дратувало: і те, що в її квартирі чужі люди, і це цуценя, що бігає під ногами, тому, показавши Наталці все, що потрібно по господарству, стара залишок дня практично провела у своїй кімнаті.
На ранок Петрівна прокинулася від неймовірно приємного запаху, що витав у квартирі. Згадавши, що в неї гості, засмутилася, дуже це для неї незвичайна ситуація, але робити нічого, все ж таки вона сама їх покликала, тому повинна проявити хоч дещицю гостинності.
— Варваро Петрівно, я млинців напекла, сідайте, будь ласка, снідати, я вже накрила і свіжий чай заварила, — і Петрівна розпливлася в посмішці.
Виявляється, що приємно, коли про тебе піклуються. Та й млинців вона не їла вже не один десяток років — булочка з маслос та з сиром – ось звичайний сніданок Петрівни. Цей день пройшов напрочуд швидко. Після сніданку Наталя поїхала до свекрухи, забрати речі, а потім побігла до магазину купити продуктів.
Поки Наталка займалася справами, Петрівна з Ксенією познайомилися ближче, і стара повинна була зізнатися собі, що дівчинка дуже спокійна, розважлива для своїх років і дуже вихована. Коли приїхали іграшки, Ксенія перезнайомила Петрівну з кожною, а згодом читала їй казки.
Такої уваги до своєї персони Петрівна не відчувала, напевно, років двадцять п’ять, відколи пішла на пенсію і перетворилася практично на самітницю. Навіть щеня не дратувало, просто крутилося поряд з Ксенією а одного разу навіть залізло на коліна до Петрівни, і їй дуже сподобалися нові відчуття.
Життя Петрівни круто змінилося, вона навіть передумала помирати, а навіщо, коли є хтось поруч у сірі будні? Наталя чесно шукала орендоване житло, але її скромні доходи не дозволяли прийняти ті варіанти, які пропонувалися.
Петрівна іноді, лежачи в ліжку, уявляла, що це її справжня родина і мріяла, щоб це не закінчувалося ніколи. Два тижні пролетіли для всіх непомітно. Наталя поступово звикла до літньої та владної жінки, з якою одразу порозумілася. І, бачачи своє не дуже хороше становище, якось наважилася поговорити з нею:
— Варваро Петрівно, мені дуже незручно розпочинати цю розмову, але мені ніяк не вдається зняти житло. Дуже дорого мені виходить. І Вас далі утискати не хочу, а то виходить, що ми окупанти якісь. Може, Ви погодилися б здавати доки не підвернеться відповідний варіант житла, кімнату? Бо безкоштовно у Вас жити мені вже дуже соромно.
Від несподіванки Петрівна присіла на диван, до її горла почала підступати образа і вона вже приготувалася висловити цій жінці все, що вона думає з цього приводу – придумала теж гроші! Але вперше у житті вчасно зупинилася.
Перед її очима промайнуло її минуле, самотнє життя, і контрастом ці два тижні, які вона прожила, оточена увагою та турботою. Ні, минулого життя вона більше не хоче, краще смерть.
– Дитино, ти думаєш, що це я вас врятувала? – запитала Петрівна, задумливо дивлячись в одну точку, – ні це ви мене врятували, та хіба я жила весь цей час, ні, так, просто займала чуже місце на цій землі, а ви з Ксенією і своїм Бульком мені очі розкрили, на те, що таке справжнє життя.
Ви вже не кидайте мене, не знаю, як тепер однією в чотирьох стінах залишатись, які гроші, дитино, живіть і не треба шукати жодного житла. Я знаю, я не цукор, але я вам обіцяю, що стану краще, хоч і стара вже.
Наталка розплакалася, стара її обійняла, притиснула її голову до грудей:
— Ну нічого, нічого, доню, все буде в тебе добре, от побачиш, не треба плакати.
Тут у кімнату влетіла щаслива Ксенія, а за нею з радісним гавкотом Булька:
— Бабуся, бабусю, дивись, я нас намалювала! – і простягла Петрівні альбомний аркуш, на якому наївною дитячою рукою зображені, дуже умовно, дві жінки та дівчинка, що тримаються за руки, та маленький собачка, а внизу підписано: Бабуся, Мама, Я, Булька.
Петрівна взяла тремтячою рукою альбомний аркуш, на який тут же закапали сльози. Це вперше за багато років плакала Варвара Петрівна, і це були сльози радості, полегшення та надії на нове життя…
