Петро Петрович нерозуміючим поглядом втупився у двері. Що він тут робить? Оце так, задумався він, і ноги самі принесли його до порогу старої квартири, де вони з дружиною прожили разом майже двадцять п’ять років.
Зараз він стояв, здивовано розглядаючи двері, що з’явилися прямо перед його носом. Звичайні, втім, таких у під’їзді багато.
Оббиті дерматином і перетягнуті на ромби мідними заклепками. Лише одна з заклепок була сріблястою, Петро Петрович пам’ятав, як років п’ятнадцять тому, коли оригінальна з комплекту кудись загубилася, і частина дерматину повисла непривабливим горбом, він власноруч відновив оббивку.
І тепер на цьому місці, серед розсипу золотистих сестер, срібною зірочкою виблискувала одна, що не входила до комплекту. Петро стояв, дивився на цю сріблясту крапку і не поспішав йти…
* * *
Зміни в житті Петра Петровича сталися рік тому і саме тоді, коли він був до них повністю готовий. Його гнітила робота, спокійна і стабільна, душила сімейна обстановка, схожа на в’язке тепле болото, в якому він тонув, в якому йому бракувало яскравих фарб, емоцій. Бракувало самого життя.
Він, як потопаючий, шукав хоч маленьку гілочку, за яку зміг би вхопитися і вибратися на свободу, туди, де яскраві фарби і веселі галасливі люди, туди, де свято і немає сірих буднів, туди, де він став би відчувати себе живим і потрібним самому собі.
І цією гілочкою для нього стала його секретарка Аллочка.
Молода і красива, вона увірвалася в життя Петра Петровича гучною музикою, ароматом дорогого парфуму і смаком ігристого на губах.
Чоловік закохався. Він згадував своє давнє кохання до тоді ще майбутньої дружини, і ті ніжні та боязкі стосунки на тлі вибуху емоцій, які дарувала йому його Алочка, здавалися блідими, наче напівзабутий сон…
Дружина, ніби відчувши серцем, що насуваються суворі зміни, що в їхнє сімейне життя втрутився хтось третій, стала тихою і мовчазною.
Вона часто запитливо дивилася в очі Петра Петровича, ніби шукаючи і не знаходячи в них відповіді на найважливіше для жінок питання всіх часів…
Роман розвивався бурхливо і стрімко, чоловік відчував себе молодим, потрібним, коханим… Він із радістю поринув у нові любовні стосунки, віддаючи їм весь свій час і гроші, що в нього були.
Але й тоді Петро ще не був готовий піти з родини, — звичка тягнула його до знайомого м’якого ліжка, змушувала після устриць із ресторану шукати в холодильнику вночі такі звичні й смачні котлети дружини.
Скільки все це тривало б — невідомо. Але Аллочка втомилася ходити в коханках і приїхала до них додому, щоб поговорити з дружиною і забрати Петра Петровича з собою.
Вдома були дружина і син-студент. Вони мовчки вислухали впевнену промову Аллочки, і, поки дружина намагалася прийти до тями з валідолом у руках, син швиденько кинув речі батька у велику валізу і мовчки виставив обох закоханих за двері…
І в Петра Петровича почалося нове життя. Воно несло його бурхливим потоком, не даючи зупинитися й перевести подих.
Нескінченні зустрічі, ресторани, покази, бутики пролітали повз ошелешеного чоловіка одним яскравим галасливим потоком. Важко сказати, в який саме момент він почав втомлюватися від такого життя.
Ще складніше було йому самому зізнатися собі в тому, що шалений темп їхніх особистих стосунків йому вже просто не під силу.
І тоді Петро Петрович вирішив взяти перепочинок. У буквальному сенсі цього слова — він засів удома в зручному кріслі й озирнувся, намагаючись нарешті усвідомити себе в цьому новому для нього світі.
Спочатку те, що він побачив, його трохи здивувало, а поступово стало сильно дратувати. Аллочка, будучи ідеальною прекрасною райською пташкою, абсолютно не була пристосована до простого реального життя. Ні вести господарство, ні готувати вона не вміла.
Але це було б ще півбіди, — з Аллочкою абсолютно не було про що поговорити. Дівчина була вражаюче й безнадійно дурна.
Весь її світ складався з шурхотливих банкнот, яскравих фантиків та шанувальників в інтернеті. Спочатку Петро Петрович намагався вкласти в цю гарненьку голівку хоча б краплину корисної та розумної інформації, але швидко усвідомив, що найменший розумовий процес викликає в Аллочки пекельні муки. І чоловік здався.
Він уже не намагався виправити свою кохану, терпляче пив вечорами огидно несмачний чай, з чайного пакетика, і згадував свою колишню дружину…
Ось та чудово вміла заварювати чай, Петро Петрович і зараз, заплющивши очі, з легкістю відчував той чудовий аромат і трав’яний смак гарячого напою.
А які борщі вона варила… А її котлети по-київськи? Що й казати, його колишня дружина була ідеальною господинею. Мимоволі згадувалися й їхні спільні вечори, коли вони, обійнявшись, могли мирно годинами сперечатися про нову прочитану книгу чи фільм…
Петро Петрович якось намагався повернутися додому. Ні, не зовсім, а… просто так. Він і сам не зміг би собі пояснити, навіщо прийшов у свою стару квартиру того пізнього вечора.
Йому не відчинили, і, стоячи в холодному під’їзді, він чув жалісливий жіночий плач за дверима. Тоді він розвернувся і пішов, довго сидів у дворі, дивлячись на вікна квартири, що колись були рідними. Дивився, поки в них не згасло світло…
Час минав, а прірва між поколіннями, яка зазвичай починає розділяти такі пари, все зростала й зростала.
Все більше дратувала Петра Петровича його дурненька коханка, все більше дратувала Аллочку безформність літнього чоловіка. Вони перестали кудись разом виходити, вечори стали проводити окремо…
І ось в якийсь момент Петро Петрович, сам не пам’ятаючи як, опинився перед дверима своєї колишньої квартири.
* * *
Він стояв і дивився на цей сріблястий цвяшок, криво прибитий його невмілими руками, і не знав, як поводитися далі.
Повернутися і піти? Але куди, до кого? Він відчував, що давно став байдужим для молодої жінки, заради якої колись проміняв сім’ю. Залишитися? Але хіба його тут приймуть? Хіба пробачать, не проженуть?
Крива головка заклепки чомусь не давала спокою чоловікові. Петро Петрович простягнув руку й доторкнувся до холодного металу кінчиком пальця.
Двері несподівано легко піддалися й відчинилися. На чоловіка повіяло знайомим густим запахом рідного дому. Він заплющив очі й гучно вдихнув його на повні груди, а коли розплющив очі… на порозі кухні стояла дружина, навколо її очей зібралися дрібні зморшки, — вона посміхалася.
«Я вдома!» — подумав Петро Петрович, зробив крок уперед і зачинив за собою двері.
І тільки тепер, стоячи посеред кухні, він раптом ясно зрозумів: повернутися — це ще не означає, що можна все повернути. Але, можливо, це єдине місце, де йому ще дадуть шанс почати спочатку.
Спеціально для сайту Stories
