До Києва ми переїхали всією сім’єю – я, чоловік та собака. Собаку звуть Дея. Як водиться, щоранку та вечір вигулюю собаку.
Якось відпустила її погуляти без повідця, та й та, мабуть, спокусившись невідомими мені запахами, змилася кудись подалі.!Ходжу. Шукаю. Спочатку спокійненько так:
– Дєя! Дєя! – Потім починаю нервувати, і … картина маслом – уявіть собі тітку: волосся дибки, очі шалені, яка носиться по двору і дико волає: – Дєя! Дєя! Дєя!
Нагадую, справа відбувається у Києві, «Где я?» українською «Де я?». Підходить до мене бомжуватий на вигляд дядечка, несподівано обіймає, гладить по голові і говорить добродушно так:
– Тітко! Заспокойтесь, ви у Києві. -Навіть не уявляю, що подумав про мене цей чоловік… Собаку, до речі, знайшов.
