На своє 16-річчя мій племінник заявив, що він ніколи не одружиться. Бо нема чого. Бо від дівчат все зло і неприємності у світі і витрачати своє молоде життя на примхливих фіфочок він не має наміру. Може бути до старості, років у 30 ще й можна подумати, але ніяк не в молодості. І без цього життя прекрасне і дивовижне.
Ми з ним уклали парі, що одружиться Віталік після армії. Ми живемо в селі і тут так заведено – всі в армію ходять. Проводили ми його в армію, мама поплакала, як водиться. Час швидко пролетів і через рік він вже повернувся до нас. Дзвінок. Привіт-привіт, як справи, всі живі-здорові, син повернувся… І одразу ж новина про його одруження.
Те що моя сестра, неймовірної витримки, не щедра на якісь емоції, покликала через тридев’ять земель вирішувати матеріальні питання змусило мене задуматися хвилин на п’ять. Через десять я вже шукала квитки. Без зайвих питань, бо якщо такі жінки, як Олена, починають плакати, то значить і справді все погано.
Квиток знайшовся досить швидко і ранковий небесний кінь доставив мене на батьківщину предків, наступного дня до обіду. Такої спритності від мене ніхто не чекав, я похапцем теж нікому не подзвонила, тому мене ніхто не зустрічав. Попутка швидко домчала мене до місця призначення. На рисях проскакую повз пекарню, храм, вриваюся в будинок. Тиша… Нікого.
Сестра у школі, племінник теж на роботі. Не роздягаючись, падаю в крісло, витягаю ноги… Тиша… За вікном колишуться сосни, гори у снігу підпирають яскраве сонячне небо. Тиша… Раптом до кімнати зайшла жінка років сорока п’яти. Пухко-простоквашна, обличчя-сковородка метра на півтора, чіпкі дрібні оченята зло поблискують.
Сваха, мабуть, завітала, проноситься в мене в голові, окупували вже будинок, родички. Я привіталася, назвалася, але у відповідь я лише почула докори, бо не попередила. І тут виявилося, що оця пані насправді наречена мого племінника. Тут я розумію, що ще секунда і точно, як сестра почну завивати тихим щенячим плачем. Господи! За що?
Як так вийшло, що перший красень на селі, сум усіх місцевих дівчат, обрав це відро з опарою? А відро роздухарилося, і ногами своїми на мене настає. Воно все відповіді вимагає, як я така собі посміла в будинок з’явитися без її благословення. Грюкають вхідні двері і в будинок, якось не по хазяйськи, бочком, входить сестра.
Побачивши моє обличчя, кинулася мене заспокоювати, бо ще б секунда і залишився б мій племінник без нареченої. Я сиджу, онімівши. Що відбувається тут? Сестриця моя, грізний шкільний завуч, косоногою пташкою скаче біля цього гренадера в плюшевому халаті і намагається виправдати мій приїзд до її будинку.
Погляд мій переміщається на живіт «дружини» і в мозок починають проникати певні думки. Опа! Гренадер-то, мабуть, уже того, при надії. Судячи з розмірів плюшевого живота, місяців шість-сім. Боже мій, та коли встигли? Віталька ж місяць, як з армії повернувся… А може вона до нього на побачення їздила?.. Та що йому там, брому в кашу недосипали, чи що?
Тим часом тітка-«дружина Віталіка» відтіснила мою сестрицю в коридор і, судячи з шумового супроводу, катувала її там за допомогою кочерги. Налякала я, мабуть, опару-то плюшеву чимось, бач, як її крутить. Виходжу в коридор, витягаю з-під кочерги сестру, роблю гранично миролюбне обличчя у бік плюшевого чудовиська та пропоную попити чаю.
«Невістка» тут же обрубує мене тим, що чаю немає, і віддаляється в опочивальню. Я з сестрою пішла прогулятися. Плетемося на гору, світла білого не бачимо. Я від агресії навіть говорити не можу, але все ж таки вичавила з себе питання, звідки це чудо вилізло. Виявилося, що мій племінник з армії разом із нею приїхав. Вона його зустріла, вже з валізою.
Сестра до зустрічі все приготувала, друзі його всі зібралися, дівчата… Його ж усім селом чекали, коли повернеться, раділи. Тут же будинок прикрасили, як на гарне весілля, музиків покликали. Моя сестра два мішки пельменів наліпила, свиню купила на шашлики, солінь накрутила, бо племінник любить. Заходять. Він з порогу: “Мамо, познайомся, це Іра.”
Сестра неї як глянула, і зайшлося. Потім згадала, як свекруха її не любила все життя, взяла себе в руки, думає з обличчя не воду пити, може вона людина душевна, непогана. Рот свій на замок закрила, поплакала в коморі п’ять хвилин, а куди подітися? Виріс синок, сам вибрав, нікого не спитав, та й вона нікого не питала, коли за Славку зібралася.
Заходить до хати, а там нікого – ні хлопців, ні дівчат. Сидять удвох за столом Віталька з Ірою та й годі. Усіх як вітром здуло. Запитує, а де, мовляв гості? Іра й відповідає: “Все, закінчилися гості, Віталік тепер людина сімейна, не до гостей, нема чого, мовляв робити, підлогу топтати!» Сестра махнула на них рукою і до фельдшера з пельменями і свинею пішла.
От і почалося веселе життя. Як хто з однокласниць, навіть заміжніх зателефонує, скандал. Я почала розпитувати, що вона про невістку знає, хто батьки-родичі, а виявилося, що нічого вона про неї не знає. В цей момент сестра почала тремтіти і плакати. Я обійняла її і через п’ять хвилин виявила себе не менш тремтячою і плачучою.
Трястись і плакати на скелі мені зовсім не сподобалося. Зустрічі з родичами я волію проводити за накритим столом, але ніяк не на кам’яній кручі, що продувається ста злими вітрами. І пішли ми як Йони в китове черево. Через силу, але з надією на швидке визволення. Стемніло і по дорозі додому ми пару разів добре впали на землю, послизнувшись на коренях і камінні.
Заходимо, в будинок, що встиг за три години стати чужим. Невістка наша вже сидить за столом, зосереджено знищує булку гарячого хліба, запиває з банки молоком. Я до неї звертаюся, що непогано було б і гостю пригостити, але у відповідь лише почула, що хто запросив, той нехай і пригощає. Тут я вже зовсім серйозно про чаклунські штучки подумала.
Характер у Олени такий, що скажені собаки на інший бік дороги перебігають під час зустрічі, а тут… Чудеса з дикого лісу. Поки вечерю готували, племінничок з роботи завітав. Я його з порога розвертаю, негодованого, нареченою не обласканого, виводжу у двір. Одразу питаю, що це таке. Мовчить, грає жовнами.
Виявилося, що він цій Ірині пообіцяв колись одружитися, але подробиці не розкривав. Як розколоти чоловіка, нехай він навіть і Орфей, який страждає по Евридиці? Рецепт простий – дати чарку. Я не знаю більш дієвого рецепту, тому мудрити не стала. Я з сестрицею накидала на стіл найжирніших домашніх закусок, наварили пельменів, кинулися в погрібок за грибками-огірками.
Перехрестилися, прочитали три рази «Отче наш», «Нехай воскресне Бог» і інтелігентно постукали у двері опочивальні, де підозріло тихо сиділи молоді. За дверима шепочуться Хвилини через дві на кухню заходить скуйовджений племінник. Ми ж за стіл кличемо, але він щось топчеться. Потім крізь зуби процідив, що у нареченою голова болить.
Я ж пригрозила, що ображуся, тітка як не як приїхала. Віталька злодійкувато озирається на двері, махає рукою, сідає за стіл, наливає собі, швидко випиває. У дверному отворі люто коливається плюшевий халат. Я не витримала і покликала невістку. Ну, а що губи дути? Краще ж разом просидіти, по-домашньому. На обличчі-сковорідці з’являються і зникають пагорби. Думає.
Через кілька хвилин твердою ходою прямує до столу, сідає. Швидко наливаю всім присутнім, цокаємося, закушуємо. Я намагаюся вести розмову от і питаю, скільки з невістці років, а вона огризається. Замість неї племінник відповідає. Виявилося, що нашій шановній пані 23, а не 45 як мені здалося на перший погляд. І тут мені цю Ірку по-людськи стало шкода.
Це ж яке життя людина мала, що в квітучі 23 вона виглядає на найстрашніші з усіх можливих 45? Я в розумі починаю прикидати, як ми її схуднемо, пострижемо, брови нові справимо і може нічого, якось виправиться? Дивлюся і в сестри під лобовою кісткою та сама думка ворушиться. Ми напідпитку — жалісливі, це сімейне.
З обличчя переміщаю погляд на пуза нареченої, що випирає, плескаю ще одну чарочку і питаю, який вже в неї термін. У відповідь чую, що другий. Давлюсь грибом. До лиця тут-таки приклеюється вираз чотирьох єврейських мам. Дивлюся на сестру, вона чи не розчула, чи не зрозуміла, у неї обличчя як обличчя. І тут Ірку понесло.
Грюкаючи одним кулачищем по столу, другим закидаючи собі в рот поперемінно чарку-пельмені молодиця почала говорити про сімейні цінності і про те, як вона навчить нас ці цінності любити. Я щиро насолоджувалась цим потоком свідомості. Там все було і просто, і складно, одночасно. Якщо коротко, то все зводилося до того, що чоловік має віддати їй все, що має.
Покласти на вівтар кохання будинок, машину, ощадкнижку батьків. Чоловік не повинен мати друзів, подруг, родичів. Виняток — його мати, вона має няньчити онуків і віддавати свою зарплату та пенсію на їх утримання. Жодних гостей, і ні до кого в гості. Нема чого вештатися. Далека рідня має право лише надсилати перекази та посилки, а не бовтатися тут задурно.
Знайшли курорт. Приїхали – платіть за тарифом. І взагалі всі платіть, тому що вона вся така прекрасна до нас прийшла. Жінка працювати не повинна. Крапка. Тому що вона віддала найкращий рік життя, чекаючи на вашого сина-племінника з армії. І я розумію раптом, що відро з опарою не жартує і не знущається. Воно цілком серйозно в цю свою доктрину вірує.
Дивлюся на Олену, яку двадцять із лишком років гнобила свекруха, а тут ще зовсім не примарна перспектива, що й невістка почне гнобити не менше. Дивлюся на зовсім пригніченого цим квашеним велоцераптором Віталіка і починаю тихо звіріти, але сиджу мовчки, злобою наливаюсь. Підливаю тільки всім, аби руки були зайняті, щоб сканадалом все не закінчилося.
Фіона маймінська, бач, у будинку без дзеркал, але з телевізором виховувалась… Зрозуміло. Єдине, що викликало повагу, так це абсолютно незамутнена Іркіна впевненість у тому, що вона всього цього гідна! Напоїла я всіх до подиву, розвела дам по будуарам, а племінника, за кадик відтягла в лазню. От тоді він і розповів мені всю правду.
Вони познайомилися через інтернет, у неї фотка була дуже прикольна. Потім в особисті вона йому ще фото надіслала. Він побачив і закохався, вона на них була дуже гарна. Почали спілкуватися майже щодня. Потім вона зникла, майже два місяці, він хвилювався дуже, писав їй щодня, вона не відповідала. А потім відповіла, що хворіла, лежала у лікарні, не могла відповідати.
Ну і все, він їй писав – вона йому фотки присилала, гарні. Вже перед дембелем спитав її, чи приїде вона його зустрічати. Вона тоді відмовилася, бо після хвороби сильно змінилася. А він їй сказав, що йому все одно, кохає її і вони разом все вирішать. Та тільки мій племінник її не кохав, але й кинути її вже не міг.
Вранці, ще восьми не було, я повисла на телефоні і до полудня з’ясувала, що «тяжко-хвора» Ірина 28 років від народження насправді має в анамнезі дві судимості за крадіжку та шахрайство. Розмова наша з Іриною була короткою. В нас не столиця, звісно, але й тут крокодилячим сльозам не вірять. Допомогла я їй упакувати плюшевий халат у пакетик і посадила на автобус до з побажаннями ніколи мені не попадатися на очі.
Після від’їзду Ірини було виявлено зникнення золотого ланцюжка та пари каблучок. На радощах ми вирішили, що зустрічатися, навіть у залі суду з «невісткою» ми більше не хочемо. Морок спав, а щоб остаточно зняти приворот ми назвали повний будинок гостей та так гуляли, що разів десять бігали до магазину, доїли пельмені і рибу…
