Моя мати була невдахою. Злою і ображеною на життя. І все б нічого, але свою злість з приводу невдач вона зганяла на мені.
Кричала кожен божий день за кожну дурницю. За пляму на одязі. За три просипані крупинки солі під час обіду.
А ось за порвані на вулиці штани мати діставала ремень… Я розумів, що мати озлоблена і нещасна. Терпів, шмигаючи носом. Мені було в той важкий період від п’яти до восьми років, я в будь-якому випадку не зміг би їй відповісти. Та й як?
– Мамо, а де мій тато? – питав я іноді.
– Навіщо тобі тато? Я тебе що, не годую-не одягаю?Ґарую, як проклята, ледве кінці з кінцями зводимо, а ти… – зло відповідала мати.
Ну, так. А я сіль просипаю, речі рву і брудню. Відповіді на своє питання я так і не отримав. Хто був моїм батьком?
Матері не щастило в особистому житті так само, як і в усьому іншому. Думаю, чималу роль тут відігравав її жахливий характер.
Наприклад, у тому, що матір раз у раз виганяли з роботи. Хто буде терпіти на роботі жінку з таким жахливим характером.
А потім з’явився він. Геннадій. Гена. Що він знайшов у моїй матері – незрозуміло? На мою думку, він просто теж був не особливо щасливий у справах і навіть не мав власного житла в нашому місті.
А у матері була своя квартира – дісталася від бабусі. Мати в той час якось трималася за місце кухарки в заводській їдальні, а Гена працював у складальному цеху.
Через тиждень після знайомства він уже жив у нас.
– Привіт, чоловіче! – потиснув він мені руку своєю здоровою лапою. – Як тебе звати?
– Сашко. – сором’язливо сказав я.
– Ну, і молодець, Саша! Не бійся. Я – Гена. У якому ти класі?
– У другому.
– Добре вчишся?
– Він добре вчиться. Краще б матері допомагав. – втрутилася мама.
– Вчися, синку. – тихо порадив Гена. – У житті знадобиться.
І оглянув стіни в нашій обшарпаній двокімнатній квартирі.
Саме тому я і вчився. Я так жити не хотів.
Якось, насипаючи насіння з пакета собі в тарілку, я просипав добру жменю на підлогу.
– Тюхтій! – закричала мати. – Я тільки підлоги помила. Нічого не робиш, так хоч не пакости.
І відвела мені “смачний” потиличник. Гена, який пив чай, сидячи за столом, і підскочив від несподіванки ще тоді, коли мати закричала, стукнув кулаком по столу.
– Галя!
– Що? – притихлим голосом запитала мати.
– Нічого. Дай мені пряник, будь ласка.
Після цього ніхто не промовив ні звуку, поки я не вийшов з кухні. Вийшов я не відразу – спочатку зібрав з підлоги все насіння в тиші.
А коли вже був у своїй кімнаті, почув, що Гена голосно лається. Мені стало дико цікаво. Я, ризикуючи бути спійманим, пішов підслуховувати.
– … щоб більше я такого ніколи не бачив! Як ти можеш? Та за що?
– Я втомлююся. – виправдовувалася мати. – Робота, дім. А він не поважає мою працю.
– По-перше, він – дитина! А по-друге, ти навчила його поважати твою працю? Ти взагалі приділяєш йому час? Чимсь займаєшся з ним?
Мати мовчала.
– І як часто у вас це… відбувається?
– Та що ти, Геночка, що ти! Ну яке часто? Ну відвела хлопцеві потиличника, з ким не буває?
– Зі мною не буває. Я не чіпаю тих, хто не може мені відповісти. Це низько.
Мені хотілося вбігти в кухню і сказати, що вона бреше! Що ображає вона мене часто! За все. А насправді за те, що не виходить у неї.
Мої промахи лише привід. Але Гена так розчулив мене своїм заступництвом, що я не міг ні бігти, ні говорити – сльози комком стояли у мене в горлі.
– Галю, якщо таке ще раз трапиться, я піду. Я не буду жити з тобою, з такою…
Мати клятвено запевнила Гену, що більше ніколи. Що вражає, вона дотримала свого слова. А Гена з того часу сам почав приділяти мені час.
Цікавився моїм навчанням, радів відмінним оцінкам. Брав мене з собою на риболовлю – це був його улюблений відпочинок. Затіявши ремонт, Гена підійшов до мене:
– Сашко, будеш допомагати? Або зайнятий навчанням?
Я з радістю погодився допомагати. І дуже старався все робити правильно. А Геннадій хвалив мене без кінця. Мені здається, що набагато більше хвалив, ніж я того заслуговував.
Коли ми закінчили кухню і милувалися справою своїх рук, я несподівано для самого себе запитав:
– Ти надовго з нами?
– Як піде. – знизав плечима Гена.
– Ясно. – з нескінченною гіркотою зітхнув я.
А Гена схаменувся, присів навпочіпки і заглянув мені в очі:
– Я постараюся. Чесно.
– А я можу називати тебе татом?
– Якщо захочеш – звичайно! Звичайно так, синку!
Я називав його татом. Спочатку невпевнено і тихо. Потім голосно і часто. Я полюбив Гену всією душею і ночами молився, щоб він затримався з нами довше.
Мабуть, хтось там нагорі почув мої молитви. Мати чекала на дитину, і вони з Геною одружилися. Я тоді страшенно злякався, що отримавши власну дитину, Гена не буде так любити мене.
Одного разу вони прийшли з поліклініки – у мами вже був великий живіт – і вітчим радісно оголосив:
– А у нас буде дівчинка! Я такий щасливий. Тепер повний комплект.
А мати ласкаво погладила мене по голові. Вона змінилася по відношенню до мене, коли знайшла жіноче щастя і зрозуміла, що щастя буде довгим.
Гена не тільки став хорошим вітчимом, але і повернув мені матір.
Народилася Варя. І Гена дуже любив свою дочку, але до мене продовжував ставитися так само, як раніше.
Варька була цікавою. Аґукала чогось там, посміхалася беззубим ротом і не вміла керувати своїми руками і ногами.
Сестра росла здоровою і красивою. Я захищав її і оберігав. Іноді думав, що було б з матір’ю і зі мною, якби не з’явився в нашому житті такий ось Геннадій. Морок! Думати було страшно.
Варі було дев’ять, коли я поїхав вчитися до столиці. Школу я закінчив із золотою медаллю. Варя, яка ставилася до навчання з лінню, часто вислуховувала від батька:
– Бери приклад із Сашка! Хлопець знає, чого хоче. Намагається. А ти б все в телефоні сиділа.
Варя показувала Гені язика, а потім обіймала за шию, і він танув.
На пероні мати вчепилася в мене.
– Мамо, та ти чого? Я ж приїжджатиму!
– Вибач мене, синку. Вибач мене! Вибач за все! – і ревіла.
Гена обійняв нас усіх, а Варька кудись там приліпилася, хоча до цього фотографувалася на тлі поїзда. Наостанок, я сказав мамі на вухо, що вона найкраща мама на світі, і поїхав до столиці.
Там я вступив до університету і знайшов підробіток. Грошей не вистачало, але я збирав на подарунки своїм. Особливо чомусь хотілося порадувати Гену.
Здавши зимову сесію, я поїхав додому на канікули. Подарував Варі гарний чохол на телефон, матері срібні сережки, а Гені– круті снасті для риболовлі. Вітчим розплакався.
– Дякую чоловіче.
Увечері ми сиділи за столом, мати на честь мого приїзду приготувала різноманітні страви. Гена покликав мене до кухні і тихо сказав.
– Сашко, ось яка справа… з’явився твій рідний батько. Розумію, через стільки років. Але він поки в місті, залишив телефон. Мати була проти, але я взяв. Подумав, раптом ти захочеш…
Я ошелешено мовчав хвилину. У голові виникли не найрадісніші флешбеки.
– Мамо, а де мій тато?
І материнський істеричний крик у відповідь. Гена чекав, уважно дивлячись на мене. В очах чомусь читалася тривога, в руці затиснутий аркуш паперу з телефоном. Я взяв папірець, розірвав і кинув у сміттєве відро.
– Тату, ти з глузду з’їхав? Який такий ще рідний батько? Ти мій батько. Ніяких інших батьків мені не треба.
Він знову заплакав, і ми міцно обійнялися. Старіє батько… стає сентиментальним.
Спеціально для сайту Stories
