Мам пішла раптово.
Він, Вітька, навіть не зрозумів як. Тільки була весела, заціловувала Вітьку, гралася з ним, а тут раз… схудла, лиса, посміхається тихо величезними своїми очима, наказує Вітьці жити добре, по-людськи, і вмить мами не стало.
– Сирітка, – шепочуться бабусі, – що з ним буде тепер? Клавдія-то теж уже в роках, де вже їй із хлопчиськом упоратися?
Охо-хо, гріхи наші тяжкі, молода Катерина яка була, а ось дивись, нікого не щадить хвороба ця проклята.
Бабусі почали плакати, а Вітька нічого не міг зрозуміти, він витріщався на стіл, де у великій, довгастій шухляді, оббитій червоним і чорним матеріалом, з папірцем на лобі, лежить хтось, дуже сильно схожий на маму.
-Іди, іди, малюк, попрощайся з матір’ю-то, ох сирітка.
-Чого це він сирітка, – каже скрипучим голосом бабуся Клава, – у нього рідний батько є.
Бабусі замовкли, звичайно, очі в підлогу, бабу Клаву боялися, за її круту вдачу Бояринею називали позаочі, а може й не за вдачу взагалі, може за прізвищем, Бояринченко вона була.
Але те що побоювалися бабусю, то точно.
Звичайно, як і інші хлопчики і дівчатка, у Вітьки теж був батько, та тільки не бачив він його ніколи.Мама розповідала, що приїжджав, коли Вітька маленький був, а більше його й не було.
Потім вони поїхали далеко за село, на місце спочину. Тоді як побачив Вітька яму розриту, так і почало до нього доходити, що там мама його, в скриньці тій, і що зараз її в землю закопають, як заволає тоді Вітько, як кинеться до мами.
-Мама, мама, – кричить, – на кого ти мене залишила? На кого покинула? Як жити я буду?
-Немов дорослий голосить, – пліткують бабусі, – ой, маленький, життя без мамки не мед, то без батька можна прожити, а от без матері.
Як дев’ять днів справили бабуся кудись зібралася.
З вечора Вітьці наказала, що каша буде в казанку, в печі стояти, на обід і вечерю картоплі нехай Вітька поїсть із кислим молоком, а там уже й бабуся приїде.
Затопила зранку піч, веліла в обід, як згаснуть усі до єдиного вуглинки, закрити в’юшку, якщо холодно буде, то на піч залізти та кожухом дідівським закутатися, бабуся до ночі все одно повернеться.
-Не боїшся? А то може до Анатоліївни тебе відвести, га?
Бабуся знала, що Вітька не любить і боїться Анатоліївну, вона змушує вчити його дивні вірші, які називає молитвами, і цілувати темні дошки з намальованими там людьми, ні, Вітька вдома з Мурзиком посидить краще.
До того ж бабуся сказала, що до вечора повернеться.
Ще за тиждень, чистому, вмитому, підстриженому Вітьці, який тихо сидить на стільці посередині хати, бабуся давала накази.
-Ти, Вітюшка, головне не бійся. Мачусі спуску не давай, так мовляв, і так, я до батька рідного приїхав, а не до тебе, і ти мені не указ.
Я Вітюшка сама з мачухою росла, знаю як це.
Що тільки не було, і з-за столу мене викидала, і по руках давала, коли по зайвий шматок хліба тягнулася, і батьку скаржилася, лінива я, тільки жеру та й сплю.
Ох важко було, бігла заміж, аби втекти з того пекла. Ти на всяк випадок, хліб, сухарі суши, я тобі дам, ти в наволоку клади та ховай. Щоб голодним не сидіти, ох милий були б сили в бабусі, не віддала б нізащо.
Плаче бабуся, течуть сльози по коричневих, зморшкуватих щоках її, труситься всім худеньким, бабиним тілом, притискає до себе Вітьку, що плаче.
-Бабусю, не віддавай мене мачусі, я не хочууууу. Я слухати тебе буду, я дрова заготовляти в лісі з дідом Михайлом буду, я вчитися в школі на одні п’ятірки буду, бабусю, уууу, – захлинається сльозами хлопчик, – бабусю…
-Маленькій мій, та не віддадуть тебе мені, стара я, я не бабуся тобі, Вітюша, а прабабуся. Я, мамку твою, Катерину виростила, тебе винянчила, золотко ти моє, онучечко ти мій.
А потім приїхала велика світла машина і забрали Вітюшку в місто.
Ох, і важко йому було.
Батько, не дивлячись в очі Вітюшці, сказав, що тепер буде Віктор, так і сказав, Віктор, жити з ними. З батьком Вітюшкіним, Володимиром Івановичем і його дружиною, Марією Миколаївною.
Цілий тиждень Вітюшка боявся з кімнати вийти, плакав тихесенько, та у вікно дивився, все чекав що бабуся раптом за ним приїде.
Покличуть їсти його, а він хитає головою, не хочу мовляв. А вночі пробереться на кухню, хліба стягне, та води.
Поїсть хлібця трохи, а решту на сухарики, на батарею покладе гарячу, вони й висохнуть за ніч, а вранці в наволоку, що бабуся дала, покладе й під матрац сховає.
Мачуха знайшла, батькові показала, той так суворо на Вітюшку дивився, Вітюшці так соромно було.
-Вікторе, хіба ми тебе не годуємо, ти брате, що це таке вигадав? Сідай з усіма за стіл, їж скільки хочеш.
Почав Вітюшка з усіма до столу виходити, та тільки сухарі сушити не перестав, став ховати просто краще.
Вітюшка плакати перестав, але все так само цурався, боявся, що зараз мачуха свій характер і покаже, як дасть Вітюшці по руках, або за волосся з-за столу витягне і викине на вулицю, на мороз.
Тітка Оля щось шепотіла Марії Миколаївні, на кшталт навіщо взяли Вітюшку, а дядько Степан весело підморгнув і подарував пістолет, і книжку з картинками.
Настало літо, Вітюшка тихенько на подвір’я став виходити, там із хлопцями познайомився.
З мачухою ніяк не контактував, тільки вона запитає щось, Вітюшка весь стиснеться, голову в плечі втягне і мовчить.
А тут ще Васька, друг новий, сказав, що мачуха у Вітюшки змія, бо тата з сім’ї забрала, він Васька точно знає, у нього теж змія – мачуха тата з сім’ї забрала.
Так він, Васька, за намовлянням мамки, коли татко його забирає, він тихенько пакостить мачусі.
То туфлі їй подряпав виделкою, то порвав спідницю, то в суп оцет налив, вона кричить, татові скаржиться, а Васька очима плескає і плаче, що це не він, що вона спеціально. У тата з мачухою скандал, а їм із мамкою радісно, так і треба цій змії.
– Повернувся татко, довели ми його з мамкою,- каже весело Васька.
– Куди повернувся, – не зрозумів Вітюшка.
– Додому повернувся, до нас із мамою, – каже Васька. – Тільки знову пішов, ну як пішов, мамка вигнала його. Вживати почав, гуляти. Мамка і вигнала.
Прийшов Вітюшка додому, взяв і цвяхом на вулиці знайденим, подряпав усі туфлі цієї… мачухи… Сховав цвях у кишеню, а туфлі в шафу поставив.
Увечері пішов митися, зняв штанці, а цвях випав і покотився, задзвенів по кахельній підлозі. Мачуха підняла його, подивилася.
-Вікторе, – запитала тихо, – він потрібен тобі?
Вітюшка голову в плечі втиснув і мовчить, так йому соромно стало раптом.
А потім мачуха туфлі ці взути захотіла, а вони…
-Що це, Маріє? Начебто цвяхом подряпані? – запитав батько.
Втягнув Вітюшка голову в плечі, ось зараз почнеться, думає. І навіщо він цього дурного Ваську послухав…Адже вона жодного разу поганого слова йому не сказала, і з-за столу не виганяє, їжу все підкладає…
-А я тобі казала, Володя, що там цвях у шафі стирчить, давно казала, ти все ніяк не прибирав його, ось і результат…
-Де цей цвях? Зараз я його витягну.
Побіг батько до шафи.
-Ха, прокинувся, його вже давно… Вітя витягнув.
-Віктор? – здивувався батько.
-Так, Віктор! Наш Віктор!
А Вітюшці раптом так сумно й соромно стало, що побіг він у свою кімнату, забився в кут на ліжку й дав волю сльозам. Знову до столу не вийшов, так соромно, гірко й сумно хлопчикові ніколи не було.
А на другий день виявляється у Вітюшки був день народження, прокинувся він, а на столі подарунки стоять, як мама робила.
Це був сон, зрозумів Вітюшка…
-Мамо, матуся…
До кімнати заглянула мачуха.
-Вітенько, з днем народження, хлопчику мій.
-Дякую, – тихо сказав Вітя і сів у ліжку, опустивши голову.
Подарувала мачуха Вітюшці багато корисних речей до школи: і цукерки в коробці, і сорочку гарну, і светр, що сама зв’язала.
На день народження батько машинку велику подарував і портфель, що ранець називається, тітка Оля зайця подарувала плюшевого, кеди, як у дорослого, і шапку, дядько Степан подарував автомат іграшковий, на батарейках, натискаєш на курок, а на кінці лампочка червона горить і звук такий, тра-та-та-та-та, ще пенал подарував спеціальний, для їжі, батько сказав, що в школі потрібен буде.
Восени Вітюшці йти в перший клас.
А ще… Ось це подарунок, так подарунок, до Вітюшки приїжджала бабуся його улюблена, бабуся Клава.
Шкарпетки йому привезла, рукавиці й шарф колючий, сама зв’язала. Усе запитувала Вітюшку, чи лагідний батько з ним? Чи не чіпає мачуха.
Вітюшка головою махає, ні мовляв, усе добре.
А незабаром поїхали вони з татом і мачухою, до бабусі в село, не стало бабусі. Батько з мачухою ховали її, крім Вітюшки нікого й не було в бабусі.
-Будинок продавати будете, чи як, – цікавляться бабусі.
-Ні, – каже батько, – це спадок Віктора, виросте і вирішить, що з цим добром робити, а поки що будемо приїжджати як на дачу, дитині повітря потрібне.
Ходили батько з Вітюшкою і до мами.
-Ось Катюшо, Вітя зі мною, не переживай там… і пробач мене, мила. Ось так вийшло, Вікторе, що не зміг я тебе ростити, поки малим був…
-Тому що до неї пішов? – тихо запитав Вітюшка.
-Ні, – батько похитав головою і подивився задумливо на Вітюшку, – виростеш, зрозумієш.
Мовчки їхав Вітюшка додому, дивився у вікно і витирав сльози, не стало бабусі, залишився він один на всьому білому світі.
Васька розповів Вітюшці, що мамка нового чоловіка знайшла, він на мамку кричить, Ваську ображає. Татко знову з тією зійшовся, тепер його Ваську до себе не бере вже, так у парку погуляють і все…
Прийшов Вітюшка додому, а мачуха сидить на стільці, бліда така. Він руки помив і на кухню пройшов, сів тихесенько і сидить, а вона сиділа, сиділа і падати раптом почала.
Ох, і налякався Вітюшка, думав що все… Як закричить, як упаде перед нею на коліна, тягне з боку в бік і плаче:
-Мамо, матусю, – кричить, – прокидайся, прокидайся, не йди, матусю.
На його крик сусідка прибігла, добре, що двері були не зачинені, швидку викликали і відвезли мачуху Вітюшкіну.
Батько прибіг з роботи, схопив Вітюшку в оберемок, а той кричить, плаче, захлинається
-Тату, тату, вона піде, мама піде, як та, моя рідна мама, як бабуся, її в землю закопають.
Ледве заспокоїв батько Вітюшку, а вранці поїхали в лікарню.
-Мамо…мамо…
-Я тут синку, – не розплющуючи очей, каже мама Марія.
-Ти не підеш на небо?
-Ні звісно, ти ж у мене ще такий маленький.
-Не кидай нас, матусю, будь ласка.
Пішов восени Вітюшка в перший клас, тримаючи за руку маму й тата, щасливий.
Вночі наснилися йому мама Катя і бабуся.
І тільки коли підріс Вітюшка, то зрозумів, що Оля і Степан, не тітка і дядько, а брат і сестра його, рідні по татові.
Навіть питати не став у тата й мами як так вийшло.
Вирішив що ні до чого минуле ворушити.Спеціально для сайту Stories
