Олександр Миколайович прожив у притулку для літніх людей або будинку престарілих уже кілька років.
Кілька — тому що точну кількість він не пам’ятав і не рахував. Та й навіщо. Він точно знав, що залишиться тут до кінця життя. Сам прийшов сюди, коли зрозумів, що хворий.
Точно знав — адже сам був лікарем. Скільки людей він бачив із такою хворобою, не думав, що це торкнеться його самого.
Іноді Олександр Миколайович прокидався бадьорим і повним сил. У такі дні він збирався на роботу, переконував працівників пансіонату, що його пацієнти чекають на нього. Називав прізвища хворих, згадував діагнози та лікування. Ті сміялися з нього.
А потім наставав час розплати й важкої депресії. Олександр Миколайович згадував, хто він, навіщо тут і чому вже ніколи не буде так, як раніше. Страшне слово «деменція».
Анна Степанівна збиралася в «будинок для літніх людей» з неохотою.
— Мамо, це всього на пару місяців. Ми закінчимо з переїздом і відразу тебе заберемо. Навіть не пару, за місяць встигнемо. Кімнату для тебе підготуємо. Та й дорого нам цей пансіонат обходиться. Довго ми його не витримаємо. — Заспокоювала її Юля.
Анна Степанівна не вірила в солодкі слова доньки. Та й як тут повірити, коли батьків раз у раз відвозять, наче непотрібний мотлох, у такі ось притулки. Кидають і навіть забувають навідуватися.
А адже зовсім недавно без мами не могли. Щотижня приїжджали до неї в село, онуків на все літо привозили. Звідти брали вже общипаних курочок, нарізану й висушену локшину, яйця, овочі та ягоди.
А потім переконали її, стару й самотню жінку, що їм важко їздити в село, допомагати матері. А вона, дурна, продала будинок і переїхала до них у квартиру. Ось тепер і пожинає плоди своєї дурості.
Перший день перебування Анни Степанівни в її новому помешканні здався їй нескінченним. Вона сиділа й дивилася у вікно, навіть на обід не вийшла.
А ось на вечерю довелося спуститися. Зайшла одна з симпатичних і молоденьких працівниць і не пішла, поки не переконалася, що Анна Степанівна не тільки зайшла до їдальні, а й приступила до трапези.
Їсти не хотілося, ложка колупала в’язку кашу. І раптом за сусіднім столиком вона помітила знайому постать.
— Олександре Миколайовичу, Ви тепер тут працюєте?
— Анна Степанівна, — питанням на питання відповів лікар.— А Ви як тут опинилися?
— Ой, не питайте.
Вони розмовляли протягом усієї вечері. Анна Степанівна навіть не помітила, як її тарілка спорожніла. Після вечері вони гуляли до пізнього вечора. Розлучилися лише на час сну, а вранці Олександр Миколайович тихо постукав у двері, запрошуючи подругу на ранкову прогулянку.
На обід наступного дня приїхала стурбована Юля.
— Збирайся, мамо, я так не можу. До біса цей переїзд. Будемо разом облаштовуватися. Ми тобі надувний матрац купили.
— Ні, не поїду.
— Як? Мамо, не ображайся. Поїдемо.
— Так я не ображаюся. Пам’ятаєш Олександра Миколайовича?
— Того, що тебе врятував?
— Так, так. Той самий лікар. Так ось, він тут. Сам прийшов, коли зрозумів, що у нього деменція. Виявляється, у нього немає ні сім’ї, ні дітей. Я не можу його тут одного залишити.
Анна Степанівна не наважувалася запитати Олександра про його самотність. Він сам почав розповідати:
– Ще в інституті у мене була дівчина, ми збиралися одружитися. А тоді була хвиля еміграції до Ізраїлю. Ось її батьки й забрали її. Вона не закінчила інститут. Ми тоді листувалися. А потім вона вийшла заміж.
Та й батьки її не дозволили б нам пов’язати життя. Вони шукали свого. Я тоді довго не міг оговтатися, переживав.
Потім теж зустрічався з дівчатами, але до весілля не доходило. Вони мене залишали. Адже я фанат своєї справи. А сім’ї потрібна увага.
Якщо у мене складний випадок, я ні їсти, ні спати не можу. Думаю, записую свої думки. Спочатку хоч додому на ніч ходив, а потім і зовсім тижнями жив у ординаторській. Ні про що не можу думати.
А якщо трапилася якась помилка, раптом не зміг врятувати людину, то аналізую все, кожну хвилину, кожен крок. Щоб наступного разу не повторити.
Хвороби бувають різні, кожен організм на них по-різному реагує. У мене в голові зібрані всі ці випадки. А тепер ще й на папері. Згадую, записую. Тож можна сказати, що на роботі я був одружений, а мої діти — це теж робота.
– Зате скільки людей Вам вдячні за порятунок.
– Е-ех, а скільки проклинають, — з гіркотою промовив Олександр Миколайович. — Одне можу сказати: я завжди робив усе, щоб врятувати людину.
Все частіше до Анни Степанівни приходила думка: адже дочка та зять дороблять ремонт у новому будинку, і їй доведеться поїхати.
Вони й зараз би її забрали, та тільки вона не погоджується. І залишиться одна чудова людина, яка колись врятувала її від с.ерті, якби не зважилася на цю божевільну, як на ті часи, операцію.
Тоді він запитав її: «Я знаю, як це робити. Але Ви будете першою. Такої операції ще не було. І результат я передбачити не можу. Ви зможете прожити ще пару тижнів, а може місяць. Або можете поме.ти завтра в операційній».
І вона зважилася. І живе вже не тиждень-два, а майже двадцять років. Зараз такі операції роблять без жодного ризику, навчилися. А вона була першою, немов піддослідний кролик. Нікому не розповіла про свою розмову з Олександром Миколайовичем. Правда з’ясувалася пізніше.
Виявляється, він міг втратити не тільки роботу, а й свободу. Не злякався. Без узгоджень взяв відповідальність на себе. І вона тепер живе завдяки його сміливості.
— Я не поїду. Не можу його одного залишити, — наполягала Анна Степанівна, коли Юля вкотре приїхала за нею.
— Та не треба тобі його кидати. Що ж ми не розуміємо? Візьмемо й Олександра Миколайовича. Ми для нього невелику спальню підготували. Така людина не повинна на самоті закінчувати своє життя.
— Не поїду, — впевнено відмовився Олександр Миколайович. — Я хворий, мені потрібен догляд. Далі буде тільки гірше. Я знаю, що це таке. Я сам лікар.
— А що буде гірше? — не розуміючи, запитала Анна Степанівна, — ну, забуваєте, і що з того? Ми Вас одного не залишимо. Я поки що ще в силі, доглядати можу, якщо що.
— Ще б пак. Я сам за собою можу.
— Тим краще, — не здавалася вона, — будемо доглядати один за одним.
— Ага, такий тягар для вашої доньки.
– Ніякого тягаря, — образилася Юля, — це ж моя мама. І їй не буде нудно, коли ми на роботі.
– Погодься, Олександре, дуже потрібно про когось піклуватися — і нам про дітей, і дітям про нас. А на вихідних приїжджатимуть онуки й правнуки. Ми ще знадобимося.
– Ну, добре, — зрештою погодився Олександр Миколайович, — тільки дайте мені слово, що якщо раптом мені стане гірше, ви повернете мене.
– Ну, вже ні, — сказав Ігор, чоловік Юлії, — якщо ми вас звідси заберемо, то назавжди. Наймемо доглядальницю, якщо самі не впораємося.
Велика машина не змогла вмістити всі подарунки, які на прощання подарували Олександру Миколайовичу мешканці та працівники будинку для літніх людей.
Вони їхали на задньому сидінні машини, і кожен думав про своє. Олександр Миколайович — про те, що якось незручно вийшло, але з іншого боку, він завжди мріяв про сім’ю.
Анна Степанівна — про те, що їй було страшно залишатися самій у великому будинку. Адже дочка й зять цілий день на роботі, а онуки приїжджатимуть лише у вихідні. І що добре, що тепер вона не одна.
А Юля — про те, що з’явилася можливість віддячити добрій людині, яка колись врятувала її маму.
Ігор думав про те, що добре, коли всі вдома. І його дружина не буде докоряти йому за те, що він довго возиться з ремонтом. Він посміхнувся, згадуючи запах оладок, які щоранку готувала його теща.
