Тимко перестав бігти до дверей, коли дзвонили. А раніше біг першим, босоніж ,по холодній підлозі з криком «бабуся приїхала!»
Тепер сидів у своїй кімнаті, возив машинку по ковдрі й робив вигляд, що не чує. Я переконувала себе: втомився, капризує, переросте. Зручна брехня, що тут скажеш. Бо справа була зовсім в іншому.
Моя свекруха, Євдокія Петрівна, приїжджала до нас раз на місяць, іноді частіше, і щоразу привозила подарунки. В однакових білих пакетах із ручками.
Тільки всередині було по-різному.
Степану, нашому старшому синові, вона того разу привезла планшет для малювання. Справжній, з підсвічуванням, у красивій коробці. Всередині лежала листівка, підписана великим почерком: «Улюбленому онукові від бабусі».
У пакеті Тимка виявилася пачка дешевих фломастерів. Листівки не було.
Тимко подивився на фломастери, потім на планшет брата. Губи затремтіли, підборіддя затремтіло, але він не заплакав, лише стиснув пакет обома руками й пішов до себе. Підготовча група, останній рік у садочку, але він уже багато чого розуміє.
Євдокія Петрівна посміхнулася:
— Чого носа повісив? Малюй. Фломастери гарні, я спеціально вибирала.
Сергій, мій чоловік, нахмурився, але промовчав. Я налила свекрусі чаю й, намагаючись говорити ввічливо, попросила:
– Євдокія Петрівна, наступного разу приносьте або однакові подарунки, або взагалі ніяких.
Вона подивилася на мене поверх блюдця, примружившись.
– Не тобі вказувати, що мені дарувати онукам.
Увечері Сергій попросив мене не загострювати ситуацію:
– Ну, вона ж мати… Ну, ти розумієш…
Я не стала сперечатися.
Через місяць Євдокія Петрівна знову приїхала до онуків і з порога покликала старшого:
– Степане, одягайся! Бабуся тебе в парк поведе. Морозиво, каруселі, все, як ти любиш.
Тимко визирнув з-за дверей:
– Бабусю, а я?
Євдокія Петрівна поглянула на нього так, як дивляться на чужу дитину в черзі, ніби й не грубо, але без тепла.
– А ти ще маленький. Втомишся, будеш нити, всю прогулянку нам зіпсуєш.
Маленький… Різниця у віці між хлопчиками була невелика, всього-то два роки. А Тимко, значить, маленький…
Тимко пішов до вікна у вітальні. Сів на підвіконня й так сидів, поки Євдокія Петрівна не відвела Степана. Я бачила, як він водив пальцем по склу, щось малював. Потім стер долонею.
Вони повернулися через три години. Обидва задоволені, без подарунків.
Сергій готував обід. Він чув, як Тимко просився, чув, як йому відмовили, але не заступився.
Увечері я зателефонувала свекрусі:
— Або гуляєте з обома, або ні з ким. Це не підлягає обговоренню.
Євдокія Петрівна довго мовчала, потім холодно промовила:
— Добре, Риммо. Як скажеш.
Через кілька днів я розговорилася з сусідкою.
— Чула, свекруха знову вигулювала тільки старшого? — поцікавилася Фаїна.
Я кивнула.
– У мене було те саме, – посміхнулася вона. – Моя свекруха теж одного любила, другого терпіла. Знаєш, чим це закінчилося? Діти виросли, але жоден з них до неї не їздить. Ні улюбленець, ні другий.
Улюбленець образився, що його зробили інструментом впливу, а другий – що його не помічали.
Я не стала відповідати, але замислилася. Ввечері довго сиділа в дитячій, дивилася, як Тимко спить, згорнувшись калачиком, підклавши руку під щоку. Степан поруч, розкинувся, ковдру скинув. Вони, до речі, дружили й ніколи не змагалися. Бо ми з чоловіком обох любили однаково.
Через тиждень зателефонувала Євдокія Петрівна й запросила нас на свій день народження.
— Приїжджайте всі, — уточнила вона.
І мені стало не по собі від цього уточнення, бо вона ніби підкреслила: приїжджайте ви, ну й Тимка, так вже й бути, беріть. Неприємно, що тут скажеш.
На день народження Євдокії Петрівни приїхали не тільки ми, а й інші родичі, прийшли її сусіди, друзі. Діти сиділи за одним столом з нами.
Сіли, випили за іменинницю. А потім, після вручення подарунків, Євдокія Петрівна вийшла з кімнати й повернулася з двома пакетами.
— Степане, дитинко, це тобі, — вона вручила Степану перший пакет і погладила його по голові.
Степан відкрив його, там лежав конструктор. Зверху лежала листівка, як завжди: «Улюбленому онукові від бабусі». Степан аж підстрибнув на стільці й притиснув коробку до себе обома руками.
– А це Тимофію, – свекруха простягнула другий пакет.
Тимко відкрив його. Розмальовка. І коробка олівців у картонній обгортці. Тимко подивився на розмальовку, потім на конструктор брата. Потім на бабусю. Його підборіддя скривилося, і цього разу він не втримався. Заплакав тихо, без крику, лише плечі затремтіли.
Євдокія Петрівна розвела руками:
– Ну і що? Чого ревіти? Ви його розпестили, Риммо. Хлопчик має бути чоловіком, а він у вас як дівчинка.
Хтось із гостей кивнув. Одна із сусідок свекрухи поглянула на Тимка з жалем.
Звісно, я мала щось сказати одразу. Але я дивилася не на свекруху, я дивилася на Степана. Мій старший син зробив те, на що не вистачило розуму жодному дорослому за цим столом.
Він підсунув коробку до Тимка й поклав руку братові на плече.
— Тим, давай це буде наше з тобою. Тут багато деталей, нам обом вистачить.
Тимко перестав плакати, підвів очі на брата, витер ніс рукавом. Євдокія Петрівна здригнулася:
– Степане, це ж твоє, не треба…
Я встала. Не знаю, як це виглядало з боку. Напевно, дивно. Я взяла конструктор. Поклала назад у пакет, взяла розмальовку, олівці, поклала туди ж. Дістала з пакета Степана листівку «Улюбленому онукові від бабусі», розправила її й поклала зверху.
Поставила пакет перед Євдокією Петрівною.
– Поки не навчитеся любити обох, подарунки не треба дарувати жодному з них.
Євдокія Петрівна розгублено закліпала очима. Я взяла Тимка за руку, Степана за плече.
— Збирайтеся, хлопчики. Ми їдемо додому.
Ми зібралися й вийшли у двір, нас ніхто не зупиняв. Лише коли ми неквапливо попрямували до машини, з під’їзду вибіг Сергій.
— Зачекайте! — крикнув він.
Ми зупинилися. Чоловік поспішно підійшов до нас і подивився на мене.
Я чекала, що він зараз скаже «повернися», «вибачся», «адже вона ж мати». Він нічого не сказав, просто пішов до машини, відчинив її й сів за кермо.
Євдокія Петрівна дзвонила Сергію щонеділі, плакала, скаржилася, передавала через нього подарунки. Тепер однакові, справді однакові, два набори фарб, два конструктори, дві книжки. Я їх не брала.
– Нехай спочатку приїде і скаже Тимці, що любить його. Не через тебе. Сама. Йому в очі.
Сергій їздив до матері сам, без дітей. Рідше, ніж раніше. Іноді я ловила його погляд — спокійний, дорослий, без колишньої метушні.
Євдокія Петрівна не приїхала, не вибачилася. Якось через Сергія передала мені, що я «поставила її в жахливе становище перед гостями», що вона «має право любити кого хоче».
Звісно, має. Так само, як і я маю право захистити свою дитину від нічим не обґрунтованої «нелюбові».
Хлопчики дружать і про той інцидент не згадують. Конструктор складають вдвох. А я дивлюся на те, як хлопці грають, і думаю: чи варто було?
