Тетяна кілька разів натисла на кнопку дзвінка, але тітка так і не відчинила. Дівчина вже збиралася йти, але про всяк випадок штовхнула рукою двері, і та раптом піддалися і почала повільно відчинятися.
– Тітко Віра! – Гукнула злякано Тетяна і кинулася всередину квартири.
Проскочила передпокій, опинилася у вітальні і одразу побачила улюблену тітку, яка лежала на дивані із заплющеними очима.
– Тітко Віра! – Ще раз закричала вона і почала штовхати жінку.
Та злякано розплющила очі.
– Ти чого б’єшся, Тетяно?
Дівчина завмерла і сіла на диван поруч із тіткою.
– Ну, ти даєш, тітко Віро… А я вже подумала, що з тобою щось трапилося…
– Це ти – даєш! – Невдоволено залаялася тітка. – Вриваєшся, і трусиш мене сплячу, як грушу.
– А чому в тебе двері відчинені?! Я подумала, що хтось тебе – того! Пограбували, і залишили вмирати!
– Мене? Та кому я потрібна така?
– Тітко, Віро, годі вже! Ти вже рік як міська, тому настав час відвикати від своїх сільських звичок! Ти чому двері залишила незачиненими?
– Так я ж на тебе чекаю.
– Як же ти чекаєш, якщо ти спиш?
– Ну то й що? Я пообідала, і мене чогось зморило. Ну, я й лягла. А потім подумала, ти прийдеш, дзвонитимеш, а я знову дзвінка не почую. Ось і відімкнула замок.
– Ну ти даєш… Невже ти, правда, дзвінка не чуєш, коли спиш?
– Не чую. Я ж поряд із залізничним переїздом прожила стільки років, тому коли я сплю, мені будь-які шуми до лампочки.
– А може, тоді, тобі замість дзвінка сирену поставити? – на серйозно запитала Тетяна. – У мене є знайомий хлопець, який може у цій справі допомогти. Він своєму батькові на дачі таку сигналізацію поставив, виє як повітряна тривога!
Тітка у відповідь тільки зареготала.
– Тетяно, ти з глузду з’їхала? Уявляєш, що буде, якщо така сирена в під’їзді вити почне? Люди вночі почнуть із балконів скакати у чому мати народила.
– Ти даремно смієшся, тітко Віро, – хмикнула дівчина. – У місті з відчиненими дверима жити не можна. Тут такі особистості іноді гуляють.
– Та знаю, – весело махнула рукою тітка. — Нещодавно вдерся до мене один варнак і одразу почав роздягатися. Мабуть квартири переплутав.
– Та ти що? – Злякалася дівчина. – І як ти впоралася з ним?
– Та просто, – тітка знову засміялася. – Чоловік не знав, що я багато років монтером колій пропрацювала, і шпали повертала як сірники. Загалом, витрусила я його з квартири та так, що він навіть не встиг зрозуміти, що помилився адресою.
– Ось! – повчальним тоном заговорила племінниця. – А ти все-одно двері тримаєш відчиненими. А якщо такий п’яниця увійде, коли ти спиш?
– Не ввійде, – весело відповіла тітка. – У мене тепер захисник з’явився. Я ж після того випадку в своє селище з’їздила, домового зі старого будинку забрала.
– Що? – Тетяна невпевнено посміхнулася. – Тьотю Віро, який ще домовик? Як у казці, чи що?
– У якій ще казці? У моєму передпокої він тепер живе.
– Хто живе?
– Сашко. Стоїть на варті будинку, і сторонніх до будинку не пускає.
– Так мене ж він пустив.
– А я його попередила. Сказала: “Сашко, друже, попрацюй трохи. Будинок охороняй, дурнів не пускай, а з’явиться гад – дай йому під зад”. Ось і все. Він тепер до завтрашнього ранку всіх гостей перевірятиме на паршивість.
– Як вахтер у гуртожитку? – хитро запитала племінниця, так само недовірливо посміхаючись. – І де він сховався, твій домовик?
– Кажу ж – у передпокої.
– Так у тебе передпокій порожній.
– Як порожній? А віник у кутку бачила?
– Ну, бачила.
– Ось за віником він і причаївся.
– І на нього можна подивитися?
– Подивитися можна, та побачити не можна.
– Ой, тітко Віро, ну й брехуха ти. Невже я повірю, що у квартирі за віником може хтось жити.
– Не віриш, і правильно, – хитро посміхнулася тітка. – Ти молода дівчина, тобі в це вірити ще рано. Гаразд, все, вставай з дивана, пішли на кухню пити чай. Заодно й розкажеш, чого від мене хотіла.
– Так! Точно! – схаменулась дівчина, квапливо встала з дивана, пішла на кухню до вікна і подивилася вниз. – А то я з твоїм домовиком зовсім забула про головне, адже я не одна прийшла, а з молодим чоловіком.
– Та ти що? Де він?
– Внизу чекає. Я йому набрехала, що ти захворіла, і треба тебе відвідати. Хочу, щоб ти на нього подивилася. Приклеївся до мене як банний лист. На вигляд наче симпатичний, але якийсь він дуже незрозумілий, а ти мені казала, що ти людей бачиш наскрізь. Подивишся?
– Якщо він незрозумілий, то навіщо ти з ним зв’язалася? – вже серйозно заговорила тітка. – Незрозумілих треба одразу гнати від себе лопатою.
– Так немає в мене лопати, – зареготала дівчина. – Я ж не на селі живу, а в місті. Ну що, я покличу його, хай з нами поп’є чайку?
– Ну, клич. Ти двері не зачинила, коли ввійшла?
– Ні.
– От і добре. Крикни з вікна, нехай заходить без дзвінка.
– Чому без дзвінка?
– Щоб домового не розбудити, – хмикнула тітка. – Він же там, мабуть, задрімав.
– Гаразд, – засміялася дівчина.
Висунулась із вікна і закричала вниз.
– Гено, піднімайся сюди! Квартира 33, двері відчинені!
Поки тітка ставила чайник на плиту, а на стіл солодощі, Тетяна весь час слухала. Незабаром у двері хтось боязко постукав, а потім і натис дзвінок.
– Відкрито, – знову крикнула Тетяна у бік передпокою, потім не витримала, і пішла зустрічати гостя. І тут же закричала: – Тітко Віро, а що в тебе із замком?
– І що з ним? – У передпокої з’явилася господиня.
– Двері, виявляється, зачинені на замок. І я не можу його відчинити. Вертушок не крутиться. Заклинило чи що.
– Так ти, начебто, не зачиняла двері на замок.
– Ну. А вона зачинена. Чому?
– А хто його знає? – спокійно знизала плечима тітка. – Мабуть, домовик зачинив.
– Тьотю Вір, годі жартувати! – обурилася племінниця. – Людина ж за дверима чекає.
– Ну і нехай чекає, – знову знизала плечима господиня, спокійно розвернулася і пішла на кухню. – Я боюся, що поки він там стоїть, двері взагалі ніколи не відчиняться.
– Та чому це? – Закричала їй услід Тетяна.
Потім вона припала і двері і заторохтіла:
– Гено, тут із замком щось трапилося. Не відкривається і все. Ти йди, на мене не чекай. Ми зараз поки що із замком возитимемося, часу багато може пройти.
– Гаразд, завтра побачимось, – почулося з-за дверей. – Я пішов.
– Тітко Віро, що із замком робитимемо? – стривожено спитала Тетяна, з’явившись на кухні.
– А що з ним робити? – Тітка сьорбнула з чашки чай. – Сідай до столу, чого застигла?
– Тьотю, ти що, знущаєшся? Мені ж скоро йти.
– Так і підеш.
– А замок?
– Що замок?
– Тітко Віра, я тебе не розумію. Слюсаря викликай.
– Сашко! Двері відчини, друже! – закричала тітка до передпокою. – А то Тетяна зараз на мені очима дірку пропалить. Іди, подивися, відкрив? – сказала вона хитро племінниці.
Та постояла, подивилася з недовірою на тітку, потім невпевнено пішла до передпокою. Через кілька секунд повернулася, ошелешена сіла на стілець і пробурмотіла:
– Так замок відкритий. Чого це зараз було, тітко Віро?
– Чого було, чого було…, – хазяйка посміхнулася.
– Наказано ж було в хату дурнів не пускати. От і не впустили.
– Ти хочеш сказати, Геннадій дурень?
– А розумний хіба пішов би одразу, дізнавшись, що дівчина не може із замком впоратися і двері відчинити? Він би, мабуть, вигадав, як їй допомогти.
– Ой, тітко Віро, у мене навіть мурашки по руках побігли, – зашепотіла Тетяна.
– І цей твій Сашко… Прямо, як у казці…
– Життя, це і є казка, – тітка задумливо зітхнула. – Ох, ну і дурненька ти в мене ще, Тетянко….
