Справа була восени. Я їхала з гостей додому електричкою. Погода була тепла, багато дерев ще не скинули свої шикарні крони, але в повітрі вже відчувалося наближення холодів. Та й темніло рано.
В електричці було чимало народу, отже, навіть попри темряву за вікном, було нестрашно. Моїми супутниками по сидінню були дві бабусі-городниці. Через пару зупинок підсів ще хлопець.
Я загалом би і не звернула на нього уваги, якби він не підказав мені слово в кросворді. Так ми з ним “прогадали” якийсь час. Потім він спитав, де я виходжу.
Мовляв, якщо йому далі їхати, чи можу я журнал йому залишити. Я назвала станцію. Він зрадів. Каже: “О, та я теж там!” Загалом доїхали до потрібної зупинки. Вийшли. Ідемо, спілкуємося.
Тут дивлюсь, а на платформі мене чоловік зустрічає. Я так здивувалася і говорю новому знайомому: “Ой, треба ж, яка я сьогодні щаслива. Чоловік ніколи зустрічати не приходив. А сьогодні зустрічає!”.
На що мій попутник якось невдоволено процідив: “Так, справді. Щаслива”. Розпрощалися ми з ним швидко, а з чоловіком пішли додому. Так би й забулася та зустріч, якби через тиждень у новинах не сказали, що поліція спіймала злочинця, який грабував жінок.
Виявився цим злочинцем той самий хлопець з електрички… До речі, мій чоловік розповів, що прийшов додому раніше. Поїв, відпочив. Вирішив подивитися телевізор в очікуванні мене.
Включив телевізор, а там герой серіалу каже: “Треба дружину зустріти”. І далі за сценарієм. Але його чомусь саме ця перша фраза зачепила. Справді, треба мене зустріти.
Зібрався і пішов, хоч якось у нас у сім’ї це було не прийнято. Якраз я зійшла з поїзда не одна, а в компанії якогось каламутного типа. Який після зустрічі з ним досить швидко зник у темряві.
Через тиждень він впізнав того хлопця по фото в новинах, а мою історію він вже знав. Так ми остаточно переконалися, що в цьому світі ми не самі. Бо лише проведіння могло змусити мого чоловіка мене зустрітити.
