Два дні Полінка просиділа в неопалюваному будинку. Мати пішла в середу вдень і наказала дочці не виходити на вулицю.
Коли Полінка лягала спати, пічка була ще теплою, а на ранок будинок вже вистиг.
Матері не було, дівчинка вибралася з-під ковдри, сунула ноги в валянки і побігла на кухню. Тут нічого не змінилося.
На столі стояла каструля. У ній – Полінка пам’ятала – лежали чотири картоплини, зварені в мундирі. Дві дівчинка з’їла вчора перед сном. На підлозі стояло майже повне відро води.
Полінка почистила дві картоплини і поснідала, вмочуючи їх у сіль і запиваючи водою. З-під підлоги тягнуло холодом, і дівчинка знову забралася в ліжко.
Вона лежала під ковдрою і прислухалася до звуків, що долинали з вулиці. Полінка чекала, коли грюкне хвіртка і прийде мати. Вона затопить піч, і в будинку стане тепло. Мама зварить картоплю і висипле її на стіл, а Полінка буде катати її гарячу, щоб вона швидше охолола.
Минулого разу мама принесла два пиріжки з капустою, і Полінка з’їла їх, запиваючи гарячим чаєм. Зараз немає ні пиріжків, ні чаю, а головне – за вікнами вже темніє, а мама все ще не прийшла.
Поки зовсім не стемніло, дівчинка пробралася на кухню і доїла картоплю, що залишилася, зачерпнула кухоль води і поставила на стілець поруч з ліжком. Потім вона загорнулася в стару толстовку матері, натягнула на голову капюшон і знову забралася під ковдру.
За вікнами було темно, в будинку холодно. Полінка, маленька дівчинка шести років, лежала в ліжку під старою стьобаною ковдрою, намагаючись зігрітися, і чекала, коли повернеться мати.
Вранці нічого не змінилося, хіба що в будинку було ще холодніше і їсти не було чого.
Полінка притягла з коридору п’ять полін – їй довелося для цього сходити туди двічі. Потім дівчинка підтягла до печі табуретку, встала на неї і кочергою відкрила заслінку. Правда, вийшло це не з першого разу, і на дівчинку посипалися зверху пластівці сажі і якась труха.
Полінка не раз бачила, як мати розпалює піч, і вона намагалася робити все точно так само. Спочатку поклала в піч два поліна, потім відірвала від старої газети кілька аркушів, зім’яла і встромила їх між полінами, а зверху поклала суху бересту, а на неї ще поліно.
Потім підпалила папір і бересту. А коли поліна запалали, засунула в піч ще два і закрила дверцята.
Після цього Полінка вимила з десяток сирих картоплин, поклала їх у чавун, залила водою і, вставши на табуретку, засунула його під піч.
Дівчинка втомилася, поки все це робила, але їй здалося, що в кімнаті стало тепліше. Тепер треба було чекати, поки піч як слід зігріє будинок і звариться картопля.
Колись у Полінки був тато, але вона його не пам’ятала. Він зібрав свої речі і поїхав до міста, тому що мама часто йшла в гості до своїх подруг і, як казала бабуся, «заливала очі».
Поки була жива бабуся, Полінці жилося добре. У будинку завжди було чисто, тепло і пахло пирогами. Бабуся часто пекла пироги з капустою, з яйцем, з ягодами.
А ще вона готувала в чавунці смачну пшоняну кашу – ставила перед Полінкою тарілку і поруч – кухоль топленого молока.
Тоді в будинку був телевізор. І Полінка дивилася мультфільми, а бабуся – кіно, яке називалося дивним словом – «серіали».
Без бабусі стало зовсім погано. Мама йшла вдень і поверталася вночі, коли Полінка вже спала. Вдома часто не було їжі, і дівчинка задовольнялася вареною картоплею і хлібом.
Минулої весни мама не посадила город, тому цього року навіть картоплі було мало. Куди подівся телевізор, Полінка не знала. Так надовго, як цього разу, мама ще не йшла.
У будинку стало тепло, картопля зварилася. Полінка знайшла в шафі на кухні пляшку з соняшниковою олією. Олії було мало – всього столова ложка, але гаряча картопля з олією – набагато смачніша, ніж холодна без нічого.
Заваривши в чашці малиновий лист, Полінка напилася гарячого чаю, і їй стало жарко. Вона зняла толстовку, лягла на ліжко і заснула.
Дівчинка прокинулася від шуму. У кімнаті розмовляли сусіди – баба Марія і дід Єгор і ще якийсь незнайомий чоловік.
– Захарівно, – звернувся незнайомець до баби Марії, – ти тоді на пару днів візьми дівчинку до себе, батькові я подзвонив – він у неділю приїде. Зараз з району прибудуть слідчий і лікар. Я їх тут почекаю.
Баба Марія пошукала, у що одягнути Полінку, нічого не знайшовши, одягла на неї ту саму толстовку, а зверху замотала старою бабусиною хусткою.
Коли вони вийшли в передпокій, Полінка побачила, що біля сараю лежить щось, прикрите двома мішками. З-під одного стирчала нога, взута в материнський черевик.
Баба Марія привела Полінку до себе в будинок і веліла чоловікові затопити лазню. Вона вимила дівчинку, гарненько попарила її віником, загорнула у великий рушник, посадила і веліла чекати. Через кілька хвилин повернулася з чистим одягом.
Полінка сиділа за столом у байковій піжамі, вовняних шкарпетках. На голові у неї була пов’язана біла в блакитну цятку хустка.
Перед дівчинкою стояла тарілка з борщем.
У кімнату увійшла жінка, подивилася на Полінку, важко зітхнула.
– Ось, Марія Захарівно, – простягнула вона бабі Марії великий пакет, – деякі речі для дівчинки. Мої вже виросли. Тут і курточка зимова є. Яке горе.
– Дякую, Катя, – відповіла їй баба Марія і повернулася до Полінки, – поїла? Ходімо, я тобі в тій кімнаті мультфільми ввімкну.
Цього дня і наступного до Марії Захарівни приходили ще кілька жінок. З уривків розмов Полінка зрозуміла, що маму знайшли замерзлою в кучугурі зовсім випадково. А ще – хтось подзвонив її татові, і він скоро приїде.
Полінка шкодувала маму і сумувала за нею. Вночі вона тихо, щоб ніхто не чув, плакала, вкрившись з головою ковдрою.
Приїхав батько. Полінка з цікавістю дивилася на високого темноволосого чоловіка, якого вона зовсім не пам’ятала. Вона трохи боялася його і тому трималася осторонь.
Він теж дивився на дівчинку, вивчаючи її, і тільки один раз, під час знайомства, якось незручно погладив її по голові.
Батько не міг надовго затриматися, тому вони поїхали наступного дня. Перед від’їздом він закрив віконниці, дошками хрест-навхрест забив вікна і двері і попросив сусідів доглядати за будинком.
Баба Марія на прощання сказала Полінці:
– У батька є дружина – Валентина. Вона буде тобі матір’ю. Ти її в усьому слухайся. По дому допомагай. Тоді вона тебе любитиме. Крім батька, у тебе нікого немає, і іншого дому, крім батьківського, теж немає.
Але Валентина Полінку так і не полюбила. Своїх дітей у жінки не було, і вона, напевно, не знала, як це – любити дітей.
Але дівчинку Валентина не ображала. Стежила за тим, щоб Полінка завжди була акуратно одягнена, правда, нові речі купувала дуже рідко, задовольняючись тим, що віддавали їй для дівчинки колеги і знайомі.
Відразу, як тільки батько привіз Полінку, Валентина «потурбувалася» і влаштувала дівчинку в садок. Вранці відводила, ввечері після роботи забирала. Вдома відразу починала займатися вечерею або іншими господарськими справами, а Полінка сиділа у своїй кімнаті і дивилася у вікно або малювала.
Батько теж не часто розмовляв з дочкою, вважав, що все, що потрібно, він для неї робить: сита, одягнена, взута – що ще?
Коли Полінка пішла до школи, вона теж не завдавала ніяких клопотів ні батькові, ні Валентині. Навчалася нормально.
Вона була першою на уроках праці, особливо коли дівчатка щось шили, в’язали або вишивали. Навіть вчителька дивувалася, як вправно у Полінки все виходить. Ольга Юріївна тільки покаже новий шов або візерунок, Поліна за нею повторює, ніби вже давно все вміє і знає.
Так і жила Поліна в родині батька: років з десяти сама прибирала квартиру, могла перепрасувати гору білизни, а з тринадцяти років готувала на всю родину. З Валентиною вони спілкувалися тільки з господарських питань, але Поліні, здавалося, більше й не треба було.
Батько був задоволений, що вдома було спокійно, ніяких криз підліткового віку, якими лякали його колеги, які мали дочок. А мовчазність і нетовариськість дочки він вважав рисою її характеру.
Після дев’ятого класу Поліна сказала, що хоче вступити до коледжу і вивчитися на закрійника і кравця. Батько сходив з нею до коледжу, вони подали документи, і з вересня Поліна почала вчитися.
Вона так само виконувала багато роботи по дому, але тепер ще стала шити. У Валентини була стара швейна машинка, Поліна налагодила її, і тепер не було проблем, якщо треба було підрізати рушники, пошити нові штори або виконати ремонт одягу. Дівчина все це робила сама.
До неї почали звертатися сусіди – кому штани вкоротити, кому постільну білизну нестандартного розміру пошити. Брала вона недорого, але гроші ці не витрачала – збирала.
Три роки пролетіли непомітно. Закінчилося навчання, Поліні виповнилося вісімнадцять років.
Несподівано для батька дівчина заявила, що хоче повернутися в рідне село.
– Хіба тобі погано тут? Чому ти їдеш? – запитав батько.
– Ви виростили мене, і я вам дуже вдячна. Але далі я сама.
Свій будинок Поліна ледве знайшла. Її село, на відміну від багатьох інших росло – поруч кілька років тому проклали нову дорогу, з’явилися нові мешканці, побудували нові будинки.
Будинок, який раніше здавався Поліні величезним, тепер виглядав як непримітна хатинка на тлі двоповерхових котеджів, що виросли. Правда, кілька сусідніх будинків залишилися колишніми. Ось з одного боку будинок баби Марії, а з іншого – діда Єгора. Цікаво, чи вони живі?
Поліна відкрила хвіртку – та скрипіла так само, як у той час, коли маленька Полінка, прислухаючись до цього скрипу, чекала на матір.
Дівчина піднялася на ґанок. «Без інструментів у будинок не потрапити», – подумала вона.
Залишивши речі на ґанку, вона пішла до будинку баби Марії. Поліна увійшла в хвіртку і побачила літню жінку, яка полола клумбу з квітами.
Жінка випросталася і пильно подивилася на дівчину:
– Вітаю !
– Вітаю, – відповіла вона. – Ви хто? Обличчя ніби знайоме…
– Марія Захарівна, це ж я, Полінка.
– Справді, Полінка! А як на матір схожа! – вигукнула баба Марія. – Приїхала!
– Приїхала, та тільки в будинок потрапити не можу. Чи немає у вас якогось цвяходера або ще чогось, щоб дошки відірвати? – запитала Поліна.
– Зараз, зачекай! – сказала вона і крикнула в бік будинку: «Захар! Іди-но сюди!»
На ґанок вийшов хлопець років двадцяти.
– Онуче! Візьми якийсь інструмент, допоможи сусідці відкрити будинок.
Через годину всі вікна і двері були відкриті, і Поліна увійшла в будинок, в якому не була дванадцять років. Ось тут, в коридорі, лежала мати, коли вона востаннє бачила її, точніше її ноги, взуті в коричневі черевики зі збитими носами.
Ось на ліжку стьобана ковдра, під якою вона намагалася зігрітися. Відро, чавун, каструля. Поліна ніби знову повернулася.
Вона згадала наказ баби Марії: «Поводься добре, і тебе будуть любити. Ніякого іншого будинку, крім батьківського, у тебе немає».
«Як же немає? Ось він, старий, з похиленим ґанком, але такий рідний! – подумала Поліна. – Тут я буду щаслива!»
Майже тиждень вона мила, чистила, прала, фарбувала. Знайшла пічника в сусідньому селі – він прочистив трубу і налагодив піч, а Поліна її побілила. Викинула купу старого мотлоху з комори і з горища, повісила нові фіранки.
Захар допоміг їй полагодити ґанок і завалений в декількох місцях паркан.
І весь цей час до її будинку приходили жителі села – ті, що пам’ятали її і її матір, дивувалися, що вона з міста вирішила переїхати сюди.
Батько, напевно, не впізнав би свою мовчазну, нетовариську дочку – з обличчя Поліни не сходила посмішка. Вона була балакуча і доброзичлива.
Місцевий тракторист зорав їй город, і хоча було вже пізно, але Поліна під керівництвом Марії Захарівни змогла дещо посадити і привести в порядок ягідні кущі.
– Нічого, цього року ти з розсадою запізнилася, а наступного посадиш все, що потрібно, – говорила баба Марія.
Закінчивши з будинком, Поліна влаштувалася на роботу – поки що не за фахом. У селі не було ательє, де вона могла б працювати, і швейної машинки у неї не було. Тому вона пішла працювати на пошту. І не за склом сидіти, а розвозити пошту по трьох сусідніх селах.
Видали їй казенний велосипед, і поїхала Поліна крутити педалі: до одного села – два кілометри, до іншого – три.
З першої зарплати купила собі швейну машинку, з другої – оверлок. Почала шити – спочатку для дому, потім і замовники знайшлися. Трохи, звичайно, село – не місто, але потроху і в сусідніх селах про неї дізналися. Почали люди приходити.
А через пару років пошту розвозив вже інший листоноша – Поліні городу і заробітку на шитті цілком вистачало. Тим більше що на велосипеді їй вже було важко їздити – вони з Захаром, за якого Поліна вийшла заміж, чекали на первістка.
З батьком і Валентиною Поліна спілкувалася, вони на весілля приїжджали, кликали молодих до міста. Але ті відмовилися:
– Мій дім тут, – сказала Поліна.
Спеціально для сайту Stories
