Ірина стояла біля вікна, спостерігаючи, як вітер ганяє листя по двору. За годину почнеться чергова недільна навала родичів чоловіка, і її затишна квартира перетвориться на прохідний двір.
Жінка важко зітхнула, машинально поправляючи складки на новій скатертині – п’ятій за цей рік. Попередні безнадійно зіпсували племінниці чоловіка, залишаючи на білосніжній тканині плями від чаю і помади.
– Іришо, ти не бачила мою парадну краватку? – пролунав голос чоловіка зі спальні.
– У шафі, верхня полиця, – звично відповіла вона, не обертаючись.
Віктор, її чоловік ось уже двадцять років, ніколи не міг знайти свої речі без її допомоги. Як і не помічав, якою ціною дістаються дружині ці щотижневі застілля.
Дзвінок у двері пролунав раніше звичайного. На порозі, як завжди без попередження, стояла Ольга – молодша сестра Віктора, з двома доньками-підлітками.
– Ірино, привіт! – безцеремонно протиснулася вона в передпокій. – Ми раніше сьогодні, мама просила допомогти з пирогами. Ти ж не проти?
Не чекаючи відповіді, Ольга пройшла на кухню, на ходу знімаючи пальто і кидаючи його на комод. Племінниці, хихикаючи, побігли у вітальню, де вже ввімкнули телевізор на повну гучність.
– Тітонько Іро, а у вас вай-фай пароль не змінився? – крикнула одна з них.
Ірина мовчки дістала з шафи фартух. Її кухня, її фортеця, де кожна річ лежала на своєму місці, готувалася до чергового вторгнення. Ольга вже господарювала біля плити, гримлячи каструлями і сковорідками.
– Слухай, а чому в тебе сіль не в сільничці, а в пакетику? – з награним здивуванням запитала вона. – Мама завжди каже, що в хорошої господині все має бути правильно розставлено.
Ірина стиснула губи. Ці постійні натяки на її нібито невміння вести господарство вона чула вже рік. Відтоді, як вони переїхали в цю нову простору квартиру, свекруха вирішила, що тепер невістка зобов’язана щонеділі приймати всю сім’ю.
Не встигла Ірина відповісти, як у двері знову подзвонили.
На порозі виникла Тамара Павлівна – її свекруха, велична і важка, з незмінною авоською, набитою контейнерами.
– Вітю! – прогриміла вона, ігноруючи невістку. – Синку, де ти? Я тобі твій улюблений холодець принесла!
Віктор вискочив зі спальні, на ходу поправляючи краватку:
– Мамо, привіт! Що ж ти так рано?
– А що, не можна? – свекруха пройшла на кухню. – Ірино, у тебе що, знову плита брудна? Скільки разів казати – після кожного готування потрібно протирати!
Ірина відчула, як зрадницьки затремтіли руки. Плита була ідеально чистою – вона драїла її щовечора до блиску. Але сперечатися було марно.
– І штори ці твої… – продовжувала Тамара Павлівна, критично оглядаючи кухню. – Казала ж тобі – повісь бордові, як у мене. Ці світлі всі в плямах.
“У плямах вони від ваших нескінченних застіль”, – подумала Ірина, але промовчала.
Із вітальні пролунав гуркіт – схоже, племінниці щось упустили.
– Ой, тітко Ірино, тут ваза трохи… – почала одна з дівчаток.
– Не трохи, а розбилася! – перебила друга зі сміхом. – Та сама, синя…
Це була улюблена ваза Ірини – подарунок її покійної мами. Вона прикрила очі, дорахувала до десяти. У горлі стояв клубок.
– Ірко, ти чого застигла? – Ольга штовхнула її стегном, пробираючись до холодильника. – Давай, допомагай! Мамо, а я правильно роблю, що тісто таке круте замісила?
Тамара Павлівна поважно кивнула:
– Правильно, донечко. Ось ти – справжня господиня, не те що деякі…
Вечір набирав обертів.
Підтягнулися інші родичі: дядько Коля з дружиною, двоюрідна сестра чоловіка з чоловіком. Квартира гула як розтривожений вулик.
– А давайте меблі пересунемо! – раптом запропонувала Ольга, оглядаючи вітальню. – Диван краще поставити до вікна, так затишніше буде.
– Чудова ідея! – підтримала Тамара Павлівна. – Ірино, що застигла? Допомагай рухати!
Ірина похолоділа. Цей диван вони з Віктором вибирали разом, довго вирішуючи, де йому краще стояти. Саме тут, біля стіни, було її улюблене місце для читання.
– Може, не варто… – почала вона.
– Та що ти розумієшся на інтер’єрах! – відмахнулася свекруха. – Вітя, іди сюди, допоможи дівчаткам!
Чоловік слухняно встав із крісла і почав рухати меблі. Ірина дивилася, як руйнується звичний уклад її будинку, і почувалася абсолютно безсилою.
– Тітонько Іро, а можна ми у вашій спальні поваляємося? – пискнули племінниці. – Там телевізор більший, і ліжко зручне.
Не дочекавшись відповіді, дівчатка помчали в спальню. За хвилину звідти долинув сміх і звуки пересунутих речей.
– Мамо, дивись, яка смішна фотка тітки Іри! – пролунав голос однієї з племінниць. – Це вона в молодості така була?
Ірина сіпнулася – вони копалися в її особистому альбомі, який вона зберігала в тумбочці біля ліжка. Там були її найдорожчі спогади: фотографії батьків, перша зустріч із Віктором, їхнє весілля.
– Ірино! – гучний голос свекрухи повернув її до реальності. – Що це за салат ти подала? Чому майонез такий кислий? Ти що, економиш на продуктах?
– Майонез свіжий, Тамаро Павлівно, – тихо відповіла Ірина, відчуваючи, як зрадницьки тремтить голос. – Я сьогодні вранці купила.
– Не звертай уваги, мамо, – втрутилася Ольга, – я зараз свій фірмовий салат зроблю. Вже я-то знаю, як правильно готувати.
Ірина відійшла до вікна, намагаючись впоратися зі сльозами, що підступали. За останній рік вона перетворилася на тінь у власному будинку. Її думка нікого не цікавила, її речі пересували і псували, її простір порушували без найменшого сорому.
– Синку, – пролунав голос свекрухи з кухні, – а що це Ірина твоя така похмура ходить? Може, вона хвора? Ось у моєї сусідки невістка теж весь час незадоволена була, а потім з’ясувалося – тиск…
– Мамо, припини, – уперше за вечір подав голос Віктор, але якось невпевнено.
– А що я такого сказала? – обурилася Тамара Павлівна. – Я ж за неї переживаю! Он, подивися, навіть борщ у неї якийсь… Як помиї, чесне слово!
Племінниці захихотіли, а Ольга голосно фиркнула:
– Так, готувати наша Ірина ніколи не вміла. Пам’ятаєш, Вітю, як на твій день народження торт пересолила?
Це була неправда. Той торт усі хвалили, а пересоленим виявився саме салат Ольги, але зараз це вже не мало значення. Ірина відчула, як щось усередині неї переломилося.
– А взагалі, – продовжувала Тамара Павлівна, – я завжди говорила: погана з неї господиня. Ось у мій час…
І тут сталося несподіване.
Ірина різко розвернулася, випросталася на весь зріст і голосно вимовила:
– Досить.
У кімнаті повисла оглушлива тиша. Усі завмерли, здивовано дивлячись на зазвичай мовчазну господиню дому. Навіть племінниці перестали хихикати.
– Що ти сказала? – першою схаменулася Тамара Павлівна.
– Я сказала – досить, – голос Ірини звучав несподівано твердо. – Досить принижень у моєму власному домі. Досить критики, насмішок і вторгнень у моє життя.
– Ірка, ти що це… – почала було Ольга, але Ірина перебила її:
– Ні, тепер ви послухайте мене. Цілий рік я терпіла. Терпіла, як ви приходите без запрошення, як критикуєте кожен мій крок, як ваші діти, – вона подивилася на племінниць, – перетворюють мій будинок на прохідний двір.
Я мовчала, коли ви пересували мої меблі, псували речі, лізли в особисті альбоми…Віктор повільно піднявся зі свого місця, дивлячись на дружину так, немов бачив її вперше.
– Знаєте, що найприкріше? – продовжувала Ірина. – Не ваше хамство. А те, що ви навіть не помічаєте, як боляче робите іншій людині. Для вас це все – норма. Але відсьогодні – все. Це мій дім. МІЙ. І тут діятимуть мої правила.
– Та як ти смієш… – задихнулася від обурення свекруха.
– Смію, Тамаро Павлівно. Саме що смію. Хочете приходити в гості? Будь ласка. Але – на запрошення. Хочете спілкуватися? Давайте. Але з повагою. А якщо ні – двері там, – Ірина вказала на вихід.
– Вітя! – вигукнула Тамара Павлівна, хапаючись за серце. – Ти чуєш, що твоя дружина каже? Це ж… це ж бунт!
Усі погляди спрямувалися на Віктора. Він стояв, переводячи погляд із дружини на матір, і на його обличчі відбивалася внутрішня боротьба. Уперше за двадцять років шлюбу йому довелося робити такий вибір.
– Мамо, – нарешті вимовив він, і його голос зміцнів із кожним словом, – Ірина має рацію.
– Що?! – Ольга підскочила зі стільця. – Ти з глузду з’їхав?
– Ні, – Віктор підійшов до дружини і став поруч із нею. – Я якраз нарешті прийшов до тями. Ми всі… я… ми були неправі. Це наш з Іриною дім. І я тільки зараз зрозумів, якого болю завдавав власній дружині своєю малодушністю.
Племінниці притихли, з’їжившись на дивані. Тамара Павлівна зблідла:
– Значить, так? Рідну матір – за поріг? За все, що я для тебе зробила?
– Мамо, перестань, – твердо сказав Віктор. – Ніхто нікого не жене. Ірина все правильно сказала – будемо спілкуватися, але по-людськи. З повагою одне до одного.
– Ах так! – Тамара Павлівна рішуче попрямувала в передпокій. – Ходімо, Олю! Нехай ця… ця… залишається одна у своєму будинку! Подивимося, як вона без нас упорається!
– І правильно! – підтримала Ольга, підштовхуючи дочок до виходу. – Подумаєш, які ніжні! Не дуже-то й хотілося.
Через п’ять хвилин квартира спорожніла. У тиші, що настала, було чути цокання годинника і шум машин, що проїжджали за вікном.
Ірина повільно опустилася на диван, відчуваючи, як тремтять коліна. Усе сталося так швидко, що вона ледь могла повірити в реальність того, що сталося. Віктор сів поруч, обережно взяв її за руку:
– Вибач мені, – тихо сказав він. – Я був сліпим ідіотом.
Вона мовчки кивнула, не в силах стримати сльози. Усі емоції, що накопичувалися цілий рік, нарешті прорвалися назовні.
– Знаєш, – продовжував Віктор, – я ж справді не розумів… Мені здавалося, що так і має бути. Сім’я, традиції, недільні обіди… А насправді я просто дозволяв їм знущатися з тебе.
– Я так втомилася, Вітю, – прошепотіла Ірина. – Втомилася бути ніким у власному домі.
– Більше цього не буде, – він міцніше стиснув її руку. – Обіцяю.
Наступний тиждень минув у незвичній тиші. Телефон мовчав – ні свекруха, ні Ольга не дзвонили. Ірина потихеньку повертала квартиру до попереднього вигляду: пересунула диван, розставила речі на свої місця, купила нову вазу – не таку гарну, як мамина, але теж синю.
Наступної неділі вранці пролунав дзвінок.
Ірина здригнулася, але Віктор заспокійливо поклав руку їй на плече:
– Я відповім.
На порозі стояла Тамара Павлівна – незвично тиха і якась розгублена.
– Можна ввійти? – запитала вона, уперше за всі роки чекаючи запрошення.
Ірина кивнула. Свекруха невпевнено пройшла в передпокій, тримаючи в руках невеликий пакет.
– Я тут пиріг спекла… – почала вона. – За маминим рецептом. Тим самим, який ти, Ірочко, завжди хвалила.
Це “Ірочка” прозвучало так незвично, що в Ірини перехопило подих.
– Проходьте, Тамаро Павлівно, – сказала вона. – Чай якраз готовий.
Вони сиділи втрьох на кухні, і вперше за довгий час мовчання не було обтяжливим. Свекруха обережно відсьорбувала чай, поглядаючи то на сина, то на невістку.
– Я весь тиждень думала, – нарешті промовила вона. – І знаєте… соромно мені. Права ти була, Ірино. Ми… я… зовсім береги втратила. Забула, як це – бути молодою господинею, коли свекруха весь час вказує.
Віктор здивовано подивився на матір:
– А хіба в тебе…була свекруха?
Тамара Павлівна гірко усміхнулася.
– Ще й яка! Усе не так робила, усе не так… А потім, коли її не стало, я присягнулася собі – ніколи такою не буду. І ось… – вона розвела руками. – Вибач мені, донечко. Якщо зможеш.
Ірина відчула, як до очей знову підступають сльози, але тепер – інші.
Давайте спробуємо спочатку, – тихо сказала вона.
– Тільки по-іншому. По-людськи.
Відтоді в їхньому домі багато чого змінилося. Тепер недільні зустрічі проходили рідше, але душевніше. Ольга навчилася дзвонити заздалегідь, а племінниці – питати дозволу. Тамара Павлівна більше не командувала, а якщо й давала поради, то м’яко і з повагою.
А Ірина… Ірина нарешті відчула себе справжньою господинею – не тільки свого дому, а й свого життя. І щовечора, сидячи з книжкою на своєму улюбленому дивані, вона знала: інколи треба просто набратися сміливості й сказати “досить”, щоб усе стало на свої місця.Спеціально для сайту Stories
