У дворі було чимало дітей. Але особливою дружбою виділялися ці двоє: малюк Владик чотирьох років і дівчинка Валя, другокласниця. Різниця у віці у них була чотири роки, і Валя немов грала в доньки-матері з хлопчиком. Тільки й чулося:
– Владику! Іди обідати! Я суп зварила!
На дзвінкий голосок сусідки Владик їхав на триколісному велосипеді на “обід”, де в стару консервну баночку було налито воду з калюжки, і Валя обережно помішувала в ній рваний лопушок.
Владик слухняно сідав на пеньок біля сараю, і господиня пригощала його таким супом.
– От би вдома він у мене так у кухню біг, а то ж нічого не їсть, худий, як скелет, – усміхалася бабуся Владика, – ех, сиротиночка ти моя…
Бабуся ростила хлопчика з раннього дитинства. Дочка її, яка привела у світ його рано,і так і не вийшла заміж, поїхала на заробітки.
– Он їм Валюшка як командує, а він і радий, – сміялися сусідки, спостерігаючи за грою дітей, – ось виростуть і приручить вона до себе хлопчину. З дитинства прихильність найсильніша.
– І добре б… – говорила бабуся, – я ж не вічна, а моя донька колись ще одумається…
Час минав, Валя закінчила школу, різниця у віці стала позначатися на дружбі дітей. Вони вже давно не гралися разом, Владик, виходячи на подвір’я, із сумом дивився на Валині вікна і чекав, коли вона вийде на подвір’я. Але дівчина вже мала шанувальників зі старших класів – рослих і спортивних хлопців.
А Владик, як і раніше худенький, блідий, за звичкою запитував Валю, яка проходила повз:
– Гуляти вийдеш?
Бабуся намагалася подружити онука з іншими дітьми. Владик спілкувався з однокласниками, ходив із ними в кіно і навіть записався до секції баскетболу, щоб підрости скоріше від стрибків і фізичного навантаження.
Але справжньої і такої теплої дружби як із Валею у нього ні з ким так і не було.
А Валя вступила до інституту і впорхнула в самостійне життя, як вільна пташка. Вона була заводилою в їхній студентській групі на курсі, добре вчилася і підробляла вечорами в кафе, щоб не сидіти на шиї в батьків.
Дівчина покращала. Біляві кучеряві локони і великі сірі очі привертали увагу юнаків. Вони навперебій намагалися призначити Валі побачення, але гордовита й успішна студентка не поспішала з вибором. Їй подобалося бути в центрі уваги, вона була душею колективу, і не хотіла поки що приділяти свій особистий час комусь одному.
Однак, на третьому курсі Валя закохалася в Сергія, який прийшов до них на курс. Він перевівся до їхнього інституту з іншого міста і відразу став загальним улюбленцем. Брюнет, спортсмен став завидним нареченим для всіх дівчат.
Багато студенток хотіли б із ним дружити, але він звернув увагу на активну Валентину, їхній роман закрутився так бурхливо, що за кілька місяців вони вже знімали разом маленьку квартиру неподалік від інституту.
Батькам Валя не говорила про своє свавільне рішення кілька місяців. Уявляла вона, як мама засмутиться, дізнавшись про те, що дочка живе цивільним шлюбом із однокурсником. Але чутка долетіла і до дому.
– Так, мамо, – потупила погляд Валя, – ми так вирішили, бо кохаємо одне одного і не хочемо втратити…
– Ох, поспішаєш ти… – відповіла мама, – коли бояться загубити, тоді в РАЦС ідуть. І живуть законним шлюбом. Ви вже повнолітні.
– Ось саме, повнолітні, – підтвердила Валя і почервоніла від досади.
Сергій ніколи не говорив про одруження, і дівчина переживала з цього приводу.
Минув рік, і особисте життя Валі пішло шкереберть. Сергій, як і раніше оточений увагою жіночої статі, почав задивлятися на інших дівчат. Валя ревнувала, мучилася, прощала йому флірт із однокурсницями і плакала крадькома.
Але коли Сергій закохався в Жанну, молоду викладачку їхнього інституту, Валя зрозуміла, що їхньому з Сергієм спільному життю прийшов кінець.
– Вибач мені, Валенько, ти гарна, мила, розумниця, але… – Сергій, не закінчивши фразу, вийшов із валізою з їхньої квартири.
Валя повільно сповзла по стінці в передпокої і заревіла від образи. Того ж тижня вона подала заяву про переведення на заочне відділення і поїхала до себе додому.
– Ну, ось, і закінчилося моє щастя, матусю… – плакала вона на плечі матері.
– Нічого, ти тільки довчись. Професію треба отримати, а там і життя налагодиться, – мама гладила Валю по плечах і стримувала сльози, – перший млинець грудкою…
Валя почала працювати в бібліотеці, у вихідні вона виходила на подвір’я з книгою і читала, гріючись на весняному сонечку. Поруч незмінно сидів Владик. Він витягнувся, тому став здаватися ще більш худорлявим.
– Владику, у чому справа? – по-материнськи лаяла його Валя, – тобі на службу , а ти справжній скелет…
– Ось і бабуся так само каже, – мружився від сонця Владик.
Він був щасливий, що Валя повернулася. Його шкільні товариші вже вступили до ВНЗ, технікумів, а він, закінчивши курси водіння, працював на хлібокомбінаті в бригаді хлібопекарів.
– І що це тебе на свіжі булки потягнуло? – сміялася Валя, – не інакше видужати вирішив у такий спосіб?
– Ага, – підтакував Владик, – там у бабусі знайомі, мене одразу і взяли. Та мені залишилося всього-то півроку попрацювати і на службу. Владик зітхав і совався на лавці.
– Валю, ти заміж-то не поспішай виходити… – почав було він, – я ось повернуся , зовсім іншим стану. Ось побачиш…
– Що? – зареготала Валя, – і ти туди ж! Залицяльник мені теж знайшовся… Владик, та ти мені як брат рідний. До того ж я вже обпеклася. Тепер не знаю, коли відтану… Ох уже ці мені красунчики. Та я й сама дура…
– Не кажи так, – серйозно сказав Владик, – ти сама не знаєш, яка ти…
Він почервонів, низько нахилив голову і прошепотів:
– Найкраща на світі… Ось так.
Він підвівся і пішов до під’їзду, не в змозі впоратися зі збентеженням і хвилюванням, що охопило його. Перше зізнання йому здавалося безглуздим, недостатньо переконливим і немов би між іншим сказаним. А для Валі він готовий був сказати багато і найкращими поетичними рядками великих поетів, якими вона так зачитувалася…
Валя, раніше ледве стримуючи сміх, раптом стала сумною. В очах блиснули сльози. Вона дивилася слідом за Владиком, що йшов, і жалість упереміж із ніжністю охопила її серце.
Вона знала доброту цього хлопчика, його ставлення до себе. І тепер розуміла його почуття і все-таки була вражена його багаторічною до неї вірністю і постійністю. Незважаючи на її промахи, відчуженість і глузування.
Восени Влада забрали на службу. Валя проводжала його разом з усіма сусідами. Вони останні місяці так само сиділи разом на лавці, іноді гуляли в парку з Валиним собакою Тимошкою.
Владик більше нічого не говорив, але виразні й благальні його погляди були красномовнішими за будь-які слова.
Валя так само не думала про нього серйозно. Різниця у віці здавалася їй величезною. Тим більше з урахуванням її особистого любовного досвіду. Але Владик почав писати їй листи. Спочатку боязкі, як і його зізнання, а потім майже щоденні, докладні, з чотиривіршами про кохання наприкінці кожного листа.
– Ну що наш Владик пише? – усміхалася мама Валі.
– Все те саме… І на що він розраховує, дурний? – дивувалася дівчина, – навіщо я йому здалася? От упертий. І немає ревнощів навіть до мого минулого…
– Дурна в нас це ти… – відповідала їй мати, – такий хлопець кохає. Стільки років. А ти ніс воротиш. Щастя свого не бачиш.
– Мамо! Він занадто молодий для мене!
– Це минає, донечко, і дуже швидко. Різницю зараз тільки видно, і то не дуже. А з віком ці цифри не такі значущі. Головне – кохання і вірність.
Після слів матері Валя задумалася. Вона не хотіла ображати Влада, і тому почала відповідати на його листи.
У листуванні Валя відкрила для себе багато чого. Влад був начитаний. Він добре відгукувався про товаришів і часом навіть весело, з гумором описував свій побут у віршах, чим вразив Валю, любительку поезії.
Багато листів були повністю віршованими. Валя тільки могла дивуватися таланту Влада і його натхненню.
“Звідки в тебе стільки часу, щоб писати вірші за такої завантаженості?” – запитувала його Валя, а він відповідав:
“Сплю і бачу нашу зустріч. А сили беруться від тебе”.
Влад повернувся мужнім, зміцнілим і засмаглим. Валя бачила його перетворення на фото, але при зустрічі здивувалася ще більше. Вона подала Владу обидві долоні:
– Ну, привіт… Слава Богу, що вдома.
Очі Влада іскрилися. Не в силах приховувати радості, він підхопив Валю на руки і притиснув до себе.
Від несподіванки Валя охнула. Але Влад уже кружляв її кімнатою і цілував в обличчя, маківку, шию.
– Що ти, що ти, божевільний… Ну, хіба так можна? – заспокоювала його Валя, збентежена таким натиском. Вона випроваджувала його за двері:
– Іди, іди, до бабусі, а то вона образиться. А потім прийдеш до мене. Що ти відразу-то сюди… Так не робиться. Адже вона чекає на тебе.
– А ти чекала? – не заспокоювався Влад, підбираючи з підлоги сумку.
– Чекала, звісно, як не чекати… – зніяковіло сказала Валя, – давай, спочатку з бабусею посидь, а потім і ми наговоримося…
Але Влад знову прилип поцілунком до Валі, міцно утримуючи її у своїх обіймах. Потім він вийшов у передпокій, і Валя прикрила двері.
Вона стояла в передпокої і заспокоювала серцебиття. Жар і солодке запаморочення зробили її вмить слабкою.
Вона зробила крок у кімнату і сіла в крісло.”Що це було? Як же так? Як же добре…” – думки короткими телеграмами пікірували свідомість. Валя прикрила очі й зітхнула.
“Невже я закохана? Знову закохана! І це – Влад! Той самий. Свій, рідний. Який хоче бути поруч… Який кохає…”
Весілля грали вже за півтора місяця. Влад наполягав і зовсім не хотів чекати. Бабуся його була щаслива не менше.
– Правильно, онучик. Своя, вона і є своя. Ми її з дитинства знаємо. Хороша дівчина. Щастя вам, любі. Господи, невже я до правнуків доживу?
За рік бабуся возила по двору коляску з правнучкою. А молода пара зовсім не відрізнялася віком. Невисока Валя і мужній рослий Влад ходили всюди, тримаючись за руку. І багато років справляли враження молодят…
