Я не очікувала, що свекруха впаде так низько, щоб пред’являти претензії своїй онучці. Так, стосунки у нас може були й не ідеальними, але щоб таке спало на думку — примудритися треба. Ну нічого, я цього просто так не залишу. – Машо, поїдемо до бабусі на Новий рік? – Я погладила дочку по голові.
– Ой, мамо, не любитель я поїздок до бабусі, ти ж знаєш, — Маша квапливо доїдала яєчню, збираючись втекти до подруги.
До кухні зайшов чоловік, усміхнувшись нам обом:
– Машулю, треба до бабусі з’їздити, вона буде рада!
– Вона радіє Віті, а не мені.
Вітя – це онук Алевтини Петрівни, і, так – вона і справді любила його набагато більше, ніж мою Марусю.
Коли я виходила заміж за Петра, я чітко розуміла, що шукаю чоловіка собі, а не батька своїй дочціи. Батька Маші свого часу пішов. Коли Маші виповнилося півтора місяці, він раптом повідомив, що не був готовий до дитини. Ми не були розписані, так що з документами ніякої тяганини не треба було, і мій тепер уже колишній молодий чоловік і біологічний батько моєї дитини зібрав речі і зник з нашого життя.
За тринадцять років жодного разу не намалювався на горизонті, щоб хоч якось взяти участь у Машиному житті.
Я давно пробачила та махнула рукою – його право. Мені залишилася найкраща дівчинка на світі, так що я навіть була частково вдячна її зниклому таткові. Шкода, звичайно, що перші місяці Марії були затьмарені моїми пошуками підробітків, спробами звести кінці з кінцями та нескінченними нервами. Але все, що відбувається з нами, робить нас сильніше.
Петра я не шукала. Він сам знайшовся. Жили в сусідніх будинках, і коли я гуляла з маленькою донькою, він часто допомагав мені то коляску занести до ліфта, то двері в магазині притримати.
А потім покликав у кафе, потім ще раз. Так якось само собою у нас і закрутилося, і коли Маші стукнуло півроку, її мама була вже дружиною чудової людини.
Петро Марюсю обожнював. Своїх дітей спільних у нас з ним не було, і Маша була його єдиною дитиною, яку він виховував як рідну – балував, грав, лікував, коли хворіла.
Я й мріяти про подібне щастя не могла, коли лишилася сама. І ніколи ми не говорили про те, як він ставиться до моєї дочки, я й так усе знала та бачила сама.
А ось мати Петра, теперішня моя свекруха, Машу не прийняла.
У неї був ще один онук від старшої дочки – Вітя. Ось його вона любила, балувала і вважала світлом у своєму віконці. Не знаю, чи було це пов’язано зі спорідненістю по крові, чи свекруха просто більше любила хлопчиків, але моя дитина була для неї чужою.
Ми з Машею з цього приводу особливо не переймалися. Маші кохання вистачало від мене та Петі. Вона з дитинства кликала і вважала його татом. Марія мала люблячу бабусю в особі моєї мами. А те, що свекруха її не надто любила, Маша сприймала якось зовсім філософськи, якщо філософія взагалі доступна дітям.
– Доню, не переймайся, бабуся просто така, яка є. — Намагалася я втішати дочку.
– Мамо, та нічого страшного. Може, вона просто більше хлопчиків любить.
Вітьку було вісім. Це була розпещена і шкідлива дитина, яка мене особисто ,постійно дратувала. Він необережно їв, багато шумів, задирав Марію,але вона на це не реагувала. Моя дочка для свого віку була дуже розважливою і спокійною дівчинкою, і я пишалася їй.
Нещодавно зателефонувала свекруха і сказала Петру, що кличе нас усіх на Новорічні свята до себе у гості.
І мене і Машу не надто це втішило. До мене Алевтина Павлівна ставилася завжди прохолодно, але я переживала за дочку – що їй знову доведеться терпіти зауваження бабусі, що їй буде самотньо і некомфортно там.
Чоловік наполягав, що маму ображати не варто. Взагалі Алевтина Павлівна кликала нас і минулого року, але тоді ми всім двором поїхали до моєї мами, а зараз приводу відмовитися не було. Ображати свекруху і справді не хотілося, тут я з чоловіком була згодна.
– Гаразд, поїдемо, якщо уникнути цього не можна, — жартівливо сказала дочка, — Мамо, я доїла і втекла. Якщо що, я в Каті до семи, гаразд?
– Добре, біжи, люба!
Ми залишилися із чоловіком наодинці.
– Насправді, я не хочу туди їхати. Причому саме через Машу. Минулого разу мені було неприємно таке ставлення до моєї дитини.
– Олю, я тоді з мамою говорив, вона обіцяла виправити свої помилки. Тож, певен, більше такого не повториться. Сприймай це як вихід у світ. Приїдемо, поїмо, наговоримося, діти пограють.
– Та Маші з Вітею не цікаво, адже їй уже тринадцять, а він малий. Їм і поговорити нема про що особливо. А тут ми на два дні поїдемо, це довго. Не знаю, як я це витримаю – прямо випробування чекає.
Чоловік поцілував мене і обійняв. Більше нічого не сказав. Поїздка була вирішеним питанням, навіть Маша зрозуміла необхідність і погодилася.
Збори були досить суєтні, але чоловік і дочка допомагали, і ми впоралася швидко. Погрузили все у машину, поїхали.
Стіною йшов білий пухнастий сніг. Настрій був самим, що не є новорічним.
– Доброго дня, гості дорогі! — Алевтина Павлівна сяяла .
На ній красувалася сукня, розшита стразами, явно куплена з такої нагоди. Вона була дуже гарною доглянутою жінкою. Ми тепло обійнялися. Від свекрухи пахло дорогими парфумами, на голові дорога, явно професійна зачиска.
– Катерини з Єгором ще нема? — спитав Петро, зрозумівши, що ми приїхали першими, а сестри поки що немає.
– Затримуються, дороги замело. А ви допоможете мені зі столом? А то одна з ранку кручусь, спершу в перукарню ось збігала і не встигаю нічого, — Алевтина Павлівна привітно посміхнулася.
Ми кивнули, пішли роздягатися та мити руки. Допомога і справді була потрібна. Свекруха вирішила закотити бенкет – одних закусок тільки гарячих та холодних видів десять було. Ми з чоловіком різали, донька теж помагала.
– Машо, як закінчила чверть? – свекруха заправляла майонезом салат.
– Нормально, жодної трійки. Здебільшого четвірки, — відгукнулася Маша.
— Так, ти завжди зірок з неба не діставала. А ось у Вітеньки майже всі п’ятірки до кінця півріччя навчального! — не забула поставити онука за приклад свекруха.
Я похитала головою, але нічого не стала говорити.
– Як справи вдома? Чи все добре?
– Та чудово, можна сказати. Восени Маша хворіла багато тільки. -На цей раз відповів Петро.
– Так, здоров’ям теж у дитини не дуже, це я знаю. Вітя ось за минулий рік жодного разу не хворів, а цього пропустив лише три дні – легка застуда пройшла дуже швидко. Імунітет дуже сильний, впорався.
Мені хотілося закотити очі. Я якраз мазала другий шар оселедця під шубою в красивій кришталевій салатниці.
– Мамо, я втомилася, можна я піду посиджу і подивлюсь щось своє в кімнаті? – спитала Марія, відклавши нарізану кубиками ковбасу, яка призначалася бути нанизаною на шпажки.
– Звичайно, дочко, йди. Ми самі впораємося.
Роботи ще було багато.Але ми не скаржилися – врешті-решт свого столу не робили, приїхали в гості. Тож чому б не допомогти по-родинному?
– Що вона така лінива у вас?- сказала Алевтина Павлівна, — розпещена, примхлива дівчинка.
– Вона звичайний підліток, і вона не зобов’язана тут стояти, їй нудно. Вона приїхала на свято, і нехай посидить у тиші, — заступилася я за дочку.
Маша не була ні лінивою, ні примхливою. І справді цілком типова дівчинка свого віку, яка допомагає, якщо просять, але й чесно каже, якщо втомилася чи їй нудно.
Свекруха підібгала губи, але розвивати тему не стала. Через дві години ми майже впоралися з підготовкою страв. Усього було не просто багато, а дуже багато. Свекруха навіть торт замовила, який мали привести ввечері.
Якась нова кондитерська відкрилася біля неї, і там робили дуже смачні торти та тістечка.
– Я попросила його прикрасити сценами із життя динозаврів – Вітя дуже любить усе із динозаврами. Вирішила ось його порадувати, — розповідала свекруха, розкладаючи тарталетки з червоною ікрою та маслом по колу в гарну тарілку, — як добре, що ви мені допомогли. Я вже так утомилася!
Про те, що любить Маша, ніхто не те, що не згадав, а навіть не спитав, само собою. Що не дивно, адже свекруха мою дитини навіть із Днем Народження забувала привітати, тоді як своєму онукові, неодмінно дарувала дорогі подарунки. Цього року, наприклад, подарувала йому новий смартфон за досить круглу суму.
Невгамовний восьмирічний пацан гримнув його зі сходів у школі, і прощай гаджет. Його навіть не сварили, просто сказали, що куплять новий, ще краще.
Світ обертався довкола Вітеньки. Маші в кращому разі діставалися зауваження, причіпки та кисла фізіономія свекрухи, яку та навіть не намагалася приховати.
– О, а ось і Катерина з Єгором та Вітюшею, — витираючи руки об фартух , вигукнула свекруха.
Фартух вона квапливо зняла, щоб постати перед дочкою і зятем у всій пишноті нової сукні.
– Бабуся! — вигукнув Вітя.
– Та ти ж мій золотий, виріс як. Дай бабуся тебе поцілує! Дай витру, помадою забруднила. Доброго дня, Єгорушко, слава Богу, дісталися до мене. Валить там сніг?
– Ой, валить, мамо. Стіною прямо, — голос Катерини був такий самий глибокий , як у її матері.
Ми пішли до зали, вітатись, спілкуватись, пити сік та дивитися новорічні передачі. За бесідами та посиденьками час пролетів непомітно.
Привезли обіцяний шикарний торт, на вершині якого на створеній із зеленої мастики галявини боролися два тиранозаври, а поряд лежав якийсь повалений, нещасний, менш удачливий травоїдний динозаврик, що став причиною сварки двох великих хижаків минулого.
– Круто, бабусю, — вигукнув Вітя і одразу вліз пальцем у шоколадну гору на торті, до якої була прилагоджена кучерява біла хмара.
Хмара впала, гора нахилилася й дірка. Ми з чоловіком переглянулися зрозуміло, але коментувати вчинок дитини не стали.
– Вітюшо, любий, постривай до вечора.
– Я хочу торт зараз же!
Я була впевнена, що дорослі обсмикнуть пацана. Але ж ні. Бабуся відразу заметушилася, принесла тарілку, відрізала шматок з динозавром.
Дивлячись на це неподобство, намагалася не думати про те, що виросте з такої розпещеної дитини. Адже нічого хорошого.
Та й батьки гарні. Не змогли приїхати раніше, допомогти хоч трохи – Алевтині Павлівні, звичайно, на таку кількість гостей готувати було важко. Але ні, її донечка із зятем з’явилися пізніше за всіх, їхня дитина постійно кричить і лізе пальцями в торт, а батьки навіть зауваження йому не роблять.
О 22:00 свекруха покликала всіх за стіл. Вітенька слопав уже половину торта, і, ясна річ, був найситішим серед нас.
— Сідайте, дорогі гості, до столу.
Деякий час за столом стихли всі розмови. Голодні гості зосереджено вгамовували голод, обираючи, чого б ще спробувати.
– Мамо, дуже смачно, — похвалив Петро, — Ти майстриня.
– Без вас би з Ольгою не впоралася, — вдячно посміхнулася мені Алевтина Павлівна, — Спробуйте цей салат, і ось цю закуску . Це нові рецепти я знайшла, вирішила спробувати.
Свекруха радила, кому що взяти з переповнених тарілок. Маша із задоволенням уплітала тарталетку з червоною ікрою.
Новий рік настав.
– З Новим роком, з Новим щастям! – хором кричали ми.
Ще трохи відзначили салатами і закусками рік, що настав, знову згадали вже минулий.
Настав час чаю з тортом, і кожному дісталося по невеликому шматочку. Насолода була надзвичайно смачною. Там і справді було три шоколади, найніжніший бісквіт, що танув у роті. А ще відчувалася солона карамель та дрібно-дрібно подрібнені ароматні горіхи.
Останній шматочок, що виявився зайвим, сиротливо лежав на тарілці. Маша запитливо подивилася на мене. Я кивнула, і дочка потяглася, щоб покласти собі добавки.
– Я не дозволяла твоїй доньці їсти мій торт – Свекруха відібрала останній шматочок у дитини.
Я дивились на неї розгублено. Вона Маші наче по руках цими словами дала.
– Отже, так, Алевтино Павлівно, дякую вам за щедрий стіл, але ми підемо, я не дозволю ображати мою дочку.
Я й справді піднялася з-за столу і запитливо подивилася на чоловіка. Петро одразу підскочив:
– Мамо, як тобі не соромно кривдити Машу!
– Нічим я її не ображала, це шматочок Віті.
– Ваш Вітенька й так пів торта з’їв, у нього трісне скоро, — я зло зиркнула на батьків Віктора.
– Ми йдемо, мамо, — чоловік обійняв Машу за плечі, і ми пішли в коридор.
Алевтина Павлівна вибачатися не думала.
Весь час, поки ми одягалися, тривала суперечка. Нарешті ми вийшли із квартири свекрухи. Вже в машині чоловік підморгнув нам із Машею:
— Після свят заїдемо до кондитерської, замовимо такий самий торт і самі його з’їмо, так?
— Так, тату, дякую!
