Сергій Андрійович під’їхав до вокзалу на таксі. Не поспішаючи, він зайшов у свій плацкартний вагон.
Міг би купити квиток і в купейний. Адже він — завідувач кафедри в обласному університеті. Міг би й на своїй машині доїхати до сусідньої області. Але він прямував у відрядження до такого ж університету в іншу область, на такий самий факультет.
По дорозі хотілося відпочити від метушні, поговорити з попутниками, просто про життя, яке ніяк не пов’язане з освітою. Та й їхати всього вісім годин.
Зайшов у своє купе, якщо так можна назвати відсік у плацкартному вагоні. Там уже сиділа якась жінка, схоже, з сином. На обох сидіннях пакети.
— На наступній виходимо, — ніби виправдовуючись, промовила жінка, а хлопець переставив речі на сусіднє сидіння.
Перед самим відправленням забігла дівчина років вісімнадцяти.
– Моє восьме місце, – промовила вона, дивлячись на номерки.
– Ми на наступній виходимо, – повторила жінка, а Сергій підсунувся до вікна.
Поїзд рушив. Пройшла провідниця, зібрала квитки.
Знайомство і розмова відразу не вийшли. Про що говорити, якщо одні раз у раз дивляться на годинник, а дівчина занурилася в телефон.
***
Поїзд зупинився через пів години, і мати з сином вийшли. Дівчина одразу пересіла на інший бік, поставила сумку на верхню полицю і знову занурилася в телефон.
«Щось мені сьогодні з попутниками не пощастило, — промайнула думка у Сергія. — Одні відразу вийшли. Дівчина якась сумна і задумлива, схоже, у неї проблеми. А я ж сьогодні не обідав і навіть не снідав. Нічого, дружина мені цілу купу продуктів поклала».
– Дівчино, ви не проти, якщо я пообідаю?
– Обідайте!
Сергій почав діставати бутерброди з шинкою, помідори, пакетик із шоколадними цукерками.
Пішов купив дві склянки чаю. Повертаючись, помітив, як дівчина поглянула на його їжу. Та відразу уставилася в телефон. Він сів і підсунув одну склянку своїй сусідці:
– Приєднаєтеся до мене?
– Ні, дякую!
– Гаразд, не соромтеся! Наступного разу ви мене пригостите.
– Наступного разу не буде, — на її обличчі промайнула посмішка.
– У житті буває стільки випадковостей і збігів. Як вас звати?
– Анна.
– Мене — Сергій Андрійович, — він підсунув до дівчини бутерброд і пакет із цукерками. — Можна я буду звертатися до тебе на «ти», я тобі в батьки годжуся.
– Можна, — і її рука потягнулася до бутерброда.
Дівчина посміхнулася, але за мить обличчя стало сумним, ніби щось мучило її і ніяк від цього не позбутися. Сергій не витримав і запитав:
– Анно, у тебе проблеми?
– Так…, — вона невизначено махнула рукою.
– Розповідай! – впевнено вимовив попутник.
– До інституту не вступила, не вистачило одного бала.
«Ну ось, – подумки посміхнувся Сергій Андрійович. – Хотів поговорити про щось незвичайне, а знову доводиться говорити про освіту».
– А до якого інституту, якщо це не секрет?
– Політехнічний.
«Ого! Зараз ще скаже, що вступала на мою кафедру «Машинобудування».
– А на яку спеціальність:
– Технологія матеріалів.
«На сусідню кафедру».
– А чому ж ти вибрала таку нежіночу спеціальність?
– У нас в місті один завод, машинобудівний. У мріях, звичайно, хотіла залишитися в обласному центрі. Потім маму до себе взяти. Не вийшло б, повернулася в рідне місто, – вона махнула рукою. – Та що тепер про це говорити.
Тут на телефоні дівчини спалахнув дисплей і заграла мелодія.
– Мама дзвонить! – посміхнулася дівчина і почала розмовляти.
***
А пам’ять перенесла Сергія на двадцять років назад, коли його, студента останнього курсу університету, відправили на практику викладати «технологію машинобудування» в коледж невеликого містечка, яке якраз було на шляху їхнього поїзда.
Там він познайомився з Мариною. Таке у них було кохання. Обіцяв, що повернеться і одружиться. Не повернувся.
Після практики здав у університеті на «відмінно» всі іспити, отримав диплом з відзнакою, і його залишили на кафедрі.
Пройшов шлях від простого викладача до завідувача кафедри. Одружився. Двоє синів, один перейшов у дев’ятий клас, інший — у сьомий.
***
І ось зараз на дисплеї телефону своєї попутниці Сергій побачив образ Марини:
«Може, здалося? Так, здається, у мене хороша зорова пам’ять. А як фотографія Марини могла опинитися в телефоні моєї попутниці? Може, Анна з того міста. Ми через дві години будемо проїжджати повз.
А хто вона Марині? Якщо вступала до інституту, значить їй вісімнадцять, дев’ятнадцять. А я там був, десь дев’ятнадцять-двадцять років тому, — від наступної думки Сергію Андрійовичу стало не по собі. – Виходить, Анна моя дочка?! Ні, не може бути. Якийсь безглуздий збіг».
– Мама дзвонила, – повідомила попутниця, закінчивши розмову.
– А покажеш мені фото своєї мами?
Дівчина увімкнула телефон і повернула його до нього. На нього, немов із минулого, поглянула Марина.
– Що з вами, Сергію Андрійовичу?
– Красива у тебе мама, – підвів очі на дівчину і мимоволі вимовив, – і ти на неї схожа.
– Дякую!
– А тато у тебе хто? – це вирвалося якось мимоволі.
– У мене немає тата, — Анна опустила голову, ніби це була її провина. — Мама донедавна розповідала мені казки про те, хто мій тато, а він просто… Я нещодавно дізналася, що він студентом, був у нашому містечку на практиці…
Дівчина відвернулася до вікна, по-дитячому провела рукою по очах, мабуть, це була для неї болюча тема.
Сергій був готовий провалитися крізь землю або крізь підлогу вагона, в душі ще сподіваючись, що цей негідник-батько — не він.
Захотілося зробити щось хороше для цієї дівчинки, нехай навіть вона не його дочка.
– А як маму звати, – і це вирвалося само собою.
– Марина.
«Це моя дочка, тепер вже сумнівів немає. Уявляю, як це важко ніколи не бачити батька. Треба змінити тему розмови, а то дівчинка зараз розплачеться. Як би самому не розплакатися».
– Анно, ти кажеш, що не вступила, але ж документи можна перевести на іншу спеціальність.
– На інші спеціальності в інституті конкурс ще більший. Можна, тільки в коледж. Він у них там при університеті. Я документи ще не забрала. Через тиждень, коли офіційно вивісять списки вступників, передам документи в коледж на «машинобудування».
– Я впевнений, у тебе все буде добре.
– Дякую, Сергію Андрійовичу! – дівчина встала і потягнулася до своєї сумки. – Мені час, я зараз виходжу.
***
Анна сиділа біля вікна і дивилася, як краплі дощу б’ють по склу. Вона розуміла, що саме зараз закінчилося її дитинство і почалося доросле життя, де все залежить тільки від тебе, а так хотілося, щоб хтось допоміг, хоч трохи:
«Мені не вдалося вступити до інституту. Прикро! Там навчатимуться не тільки ті, хто склав іспити краще за мене, а й ті, у кого батьки багаті. Адже й мій тато десь живе і навіть не знає, що я існую на цьому світі. Так хочеться, щоб він знав про мене. Допоміг».
На телефоні заграла мелодія. З подивом подивилася на незнайомий номер:
– Я вас слухаю.
– Це Богданович Анна? – пролунав жіночий голос.
– Так.
– Я секретар кафедри «Машинобудування». У нас виявилося одне вільне місце для абітурієнтів. Ви не бажаєте навчатися за цією спеціальністю?
– В інституті?! – Анні здалося, що її хтось розігрує.
– Так, в інституті.
– Ви жартуєте?
– Дівчино, я працюю, – суворим голосом промовила жінка.
– Вибачте! Звичайно, згодна.
– Тоді чекаю на вас завтра у нас на кафедрі.
***
Сергій Андрійович дивився у вікно свого кабінету на свою щасливу доньку, яка радісно вибігла з дверей інституту.
«Пробач мене, донечко, за всі ці вісімнадцять років! Нехай я не можу обійняти тебе, сказати, що я твій батько. Я зроблю все, щоб ти знайшла свій шлях у житті!»
