Надя йшла додому, важко тягнучи пакет, набитий їжею, і ледве переставляла ноги.
“Втомилася, боже, як же я втомилася,” — думає жінка.
Вона ледь не плаче, але що з того, якщо плакати? Якщо вона заплаче, хіба перестане боліти спина, змучена роботою?
Або в пакеті, замість дурних, заморожених стегенець, незрозумілого, замороженого фаршу і сірих макаронів, раптом з’явиться свіжий шматок м’яса, італійські спагетті, такі, червоні й жовті, немов воскові перці, і якісь незрозумілі каперси?
Мандарини, апельсини та ананас замість зморщених яблук, а ще ківі. Надія просто обожнює ківі. Надя поставила важкі пакети, набиті всякою всячиною, і почала тихенько махати руками.
Додому йти не хотілося, Сашко знову веселий, дзвонив їй на роботу, несе якусь нісенітницю, Боже, як же вона втомилася.
Надя останнім часом живе, наче уві сні, хоча, якщо розібратися, вона завжди жила, наче уві сні.
З хлопцями не зустрічалася, не вважала себе надто вродливою, хоча, здається, й не потворною, може, якось поводилася так, що вони її оминали?
Прийде на дискотеку, начебто одягнена так само, як усі, а може, навіть краще, сміється голосно, жартує дотепно, хлопці намагаються з нею поговорити, завжди поруч купа, регочуть, називають ласкавими словами, а коли додому йти, то сама.
Потім ось, Сашко став її проводжати, спочатку вона його уникала, потім звикла, потім він пішов в армію, а вона раптом зрозуміла, що сумує.
Він написав листа, вона відповіла, так і розквітло кохання, тихе, непомітне.
Одружилися, тихо, спокійно.
Це потім, через десять років сімейного життя, Сашко зізнався, що всім наказав: хто зв’яжеться з цією дівчиною, тому доведеться мати справу з ним.
А Сашко був хуліганом, неабияким.
Приїхав вчитися на зварювальника з села, спочатку жив у гуртожитку, потім винаймав кімнату в якоїсь бабусі.
Надя сама сирота, ніколи нічого хорошого в житті не бачила, мати пішла з життя, коли вони з Льонькою були дітьми, ну як дітьми, майже підлітками, квартира була не їхня, начебто матері й дядька, загалом їх віддали в дитячий будинок, начебто за документами у дітей є житло, а насправді його немає, ніхто їх там не чекає.
Випустили з дитячого будинку, мовляв, у вас є житло. Та дружина дядька направила їх туди, куди слід.
Куди? А нікуди, хоч на вокзал.
Одного разу Льонька поклявся ніколи не кидати сестру, завжди їй допомагати.
-Я до тебе і з того світу прийду, чуєш!
-Що ти мелеш…
Орендували кімнату на двох, потім
Надя вийшла за Сашка, втрьох жити стали.
Льонька, брат, молодий запальний, п..ився раз, заступився за дівчину друга, умовний термін отримав.
Там, той потерпілий, синок якоїсь шишки, а за Льоньку заступитися нікому.
Хоча всі друзі ходили гуртом, просили, та куди там.
І вдруге теж б…а, і теж хтось із тієї ж зграї, знову Льонька втрутився.
Справу підставили так, що це хлопці з робітничого району на тих накинулися, загалом хлопець отримав реальний термін.
Не врятували ні хороші характеристики, ніщо. Ох, як тоді Надя плакала, вона чекала другу дитину, через рік брата відпустили.
Хто його знає, нібито за хорошу поведінку, а деякі говорили, що справедливість перемогла і навіть підбурювали Льоньку вимагати компенсацію за моральну шкоду.
Але хлопці вирішили не зв’язуватися. До того ж Сашко з Льонькою поговорив.
Всю ніч чоловіки про щось тихо розмовляли на кухні, не підвищуючи голосу, а вранці, коли Надя встала, щоб відвести старшу Светку до дитячого садка, брат підійшов до неї і сказав.
– Пробач. Ніколи більше, жодна сльозинка через мене з твоїх очей не скотиться, я тобі обіцяю. Я ж тобі казав, що ніколи не кину.
У нас, сестро, все буде чудово. Ми з тобою удвох, та ще й Сашко з дітками — ми непереможні!
Він пішов вчитися на заочну форму, працював, підробляв, і вони вже змогли орендувати квартиру трохи кращу.
Сашко теж тягнувся за ним. Правда, Надю гриз черв’ячок сумнівів, що чоловік час від часу прикладається до чарки.
Та Надя не знала, як жити в сім’ї! Як могла, так і будувала своє життя, з того, що було під рукою.
А Сашко почав сильно вживати.
Надя мовчала, терпіла.
У Льоньки життя налагодилося, він зустрів дівчину, гарну, одружилися. Квартиру в іпотеку взяли, сестру не кидає, одним оком пильнує, дівчина, дружина Льоньки, теж з неблагополучної сім’ї, старається, тримається.
Дружно живуть, весело. Льонька тихо підштовхує Сашка, що іпотеку треба брати, він підтримає якщо що, допоможе.
— Звичайно, допоможемо, — киває головою дружина Льоньки, — ми ж сім’я.
Надя мовчить, соромно сказати, що Сашка вигнали з роботи, дітей віддала в садок, сама працює на двох роботах. Він там вдома щось намагається, то макарони відварить, то сосиски обсмажить, до вечері.
Добре що додому нікого не водить, і з дому не тягне.
Клянеться, божиться Наді, що все, кине, і роботу в два рахунки знайде.
Льонька дізнався, добре струснув, начебто заспокоївся.
Так по ночах став вживати, або взагалі йти з дому, по два-три дні вдома не ночує, приповзе, весь брудний, у ванні відмокає, потім чаєм його Надя відпаює, плаче, в ногах валяється, пробачає його Надя, і знову все по-новому.
Головне, що вдома він відкрито не вживав, тобто діти росли нібито в спокої й невіданні. Тато просто веселий. А що йде кудись, то — ніби підробіток, підробляє сторожем.
У Льоньки народилася дочка, Оленка.
У Наді з перемінним успіхом життя котилося й котилося.
-Все, йди від нього, немає сил на тебе дивитися, тридцять п’ять років, а виглядаєш, як стара. Дітям якось пояснимо.
-А де я житиму, Льоня?
-Спочатку з нами, а потім викуплю тобі кімнату в сусідній квартирі, а може, й всю квартиру купимо, там комуналка, з однією я вже домовився. Ще в одній живе бабуся, вона догляне за дітьми, а потім ми викупимо у неї кімнату, і буде у тебе своя квартира, Надю!
Надя на той момент сильно втомилася, розуміла, що це не життя, а бозна-що,
та й дружина Льоні киває, що це не життя…
Не впорався з керуванням на слизькій дорозі молодий хлопець, Льонька, їхав йому назустріч з роботи, забрав хлопець з собою і Льоньку.
Боляче їй було, разом з Льонькою душа пішла. Одне врятувало, діти, дружина Льоні та племінниця Оленка, така схожа на тата.
Сашко знову ж таки, сильно він поважав і любив Льоню, поруч був. Навіть жодного разу не поворухнувся, щоб у гулянку піти.
Так і залишилася Надя, хоч дружина брата й кликала до себе… Не пішла…
Рік, два, три, чотири, наче крізь сон пролетіли.
Біль нікуди не зник, він просто не такий гострий, він тепер не такий, як коли зачіпаєш оголений нерв, він ниючий.
Перші два роки, вила, як тільки одна залишалася, діставала фотографію і вила, як вовк. Скручувала її всю, зминала:
-Братик, – плаче Надя, – братик, як так.
А тепер просто тиха печаль, просто іноді плаче.
Стоїть, задумалася Надя, треба це закінчувати, вже Юрко зі Світланою підлітки, від них нічого не сховаєш.
Поки що мовчать, але хмуряться, а Сашка знову з роботи вигнали, вони так і живуть на орендованій квартирі.
Вже втомилася рахувати, скільки їх було, цих квартир. Так, мабуть, ніколи й не буде свого житла, сумно думає. Господи, якби ж дітей виучити, щоб не продавцями горбатилися, щоб жили, як люди…
Краще йти, ніж стояти. Ще вечерю готувати…
Надя, перепочивши, підхопила важкі пакети й побрела тихенько в бік освітленої багатоповерхівки.
Йде й думає, а голову прихилити ні до кого, ні до батька, ні до матері, ні до кого.
Батько десь є, та тільки він ніколи не цікавився своїми дітьми, як вони живуть, що їдять, як і де сплять. А може, його вже давно немає, думає Надя.
І так сумно їй, так прикро стало, що вона знову зупинилася, встала, треба перепочити, чує:
— Мяв.
– Альберт, це ти?
Дивиться, точно, сусідський кіт, він важливий, сам по собі гуляє, треба його впустити, а то тітка Люба буде хвилюватися, а у неї й так серце слабке.
-Альберт, ходімо додому, кіс-кіс-кіс.
-Мяв.
– Ну йдемо, я двері відчиню, йди, я сосиску дам, що ти там, застряг чи що? Ой горе, це тому, що хтось багато їсть, ну, що там.
Кіт перебирав лапками, все ж на вулиці була зима, стояв і витріщав свої очі-тарілочки.
– Мяв.
– Ходімо, Альберте, ходімо, тітка Люба хвилюється.
-Мяв, – погодився він, Надя нахилилася, дивиться, а там щось ворушиться.
-Шапка якась, чи що, — шепоче жінка, — ой, та це ж цуценя, Господи, та хто ж тебе так.
Замотане у пакет і підкинуте під будинок, кіт знайшов, господи кіт, тварина і то зметикувала покликати на допомогу.
Надя ридає, сил немає від людської жорстокості, що ж це відбувається.
Розмотала, те ледь дихає, бідненьке, взяла під пахву, пакети в руки, ледь двері відкрила, кіт забіг, попереду неї до ліфта понісся, звичайно ліфт не працює, як закон підлості.
Потяглася пішки на восьмий поверх. Дві сумки, напівживе цуценя під пахвою, нога болить, плаче, йде.
А кіт біжить попереду, крутить хвостом, розпушив шерсть, піднімається, сідає і чекає, а сам поглядає, чи несе сусідка підкидька.
Якось піднялася, сил немає, туш по щоках розмазана, пальці скорчені, притулилася до дверей, ледь не падає.
Кіт підійшов до своїх дверей і не нявкає, чекає, коли Надя з пакетами і цуценям зайде до себе додому, і тільки коли за нею зачинилися двері, нявкнув і подряпав свої двері.
-Мамо.
-Мамочко, що сталося, ти плачеш?
-Надю, Надюшо, що з тобою.
Опинившись вдома, Надя почала ридати, у неї сталася істерика, ніби прорвало греблю, коли з’ясувалося, що її ніхто не образив, всі живі й здорові, а ще у них тепер є собака, діти й чоловік обцілували Надю, у неї не було сил чинити опір, і здалося, що від Сашка не пахне міцним.
Її обережно провели і поклали на диван, Надя міцно заснула, а її рідні зайнялися цуценям.
Надя прокинулася від смачного запаху, пахло так, як у дитинстві, коли мама пекла шарлотку.
Похитуючись, Надя встала і вийшла на кухню, діти сиділи на підлозі і дивилися на чорненького, вимитого і висушеного цуценя.
-Мамо, воно чудове, це просто якась казка.
-Казка, – Надя сіла на стілець, – ну нехай буде Казкою, дівчинка?
-Ні, чоловік, – сміються діти.
-Все одно, нехай буде Казкою. Чим так пахне, – Надя відчувала себе спустошеною, їй ніби стало легше.
-Мамочко, Світланка, тато і я, ми спекли шарлотку з яблук, які ти купила, і макарони по-флотськи, давайте вже вечеряти, їсти хочеться!
-Давайте, – сказала вона, дивлячись, як малюк грається зі своїм хвостиком.
Кожен день Надя відкладала розмову з чоловіком, щовечора вона гралася, гуляла, спостерігала, як росте Казка.
Альберт, як справжній захисник, завжди кружляв поруч і, щойно щось траплялося, одразу ж ставав у стійку.
Сашко влаштувався на роботу і вже третій тиждень не вживав, господиня спокійно поставилася до собаки у мешканців, вони були акуратними, жили давно і самі робили ремонт, під себе, самі й живуть.
-Мамо, тобі не здається, що у Казки… у нього очі, людські
-Так, я чула, що у багатьох собак так.
Казка дуже сподобався всім, він швидко ріс і обіцяв вирости у великого пса.
-Так, для такого пса потрібен власний дім, — коли вони виходили на прогулянку, говорили їм услід сусіди.
А Казка дивився Наді в очі, ловив кожне її слово, і здавалося, що хоче щось сказати, та тільки не може.
Він дуже полюбив Надю, сумував, коли вона йшла, і радів, щойно Надя приходила додому, підстрибуючи мало не до стелі…
-Надюшо, — голос чоловіка вивів Надю із задуми, — я хотів поговорити.
-Я слухаю тебе, Сашко.
-Ти втомилася від мене, я знаю. Я стільки років тобі нерви роблю, вибач мені.
-Що таке, Сашко…
-Нічого, я хотів сказати, що до мене… Льоня приходив, не бійся, це не білка. Це було ще до того, як, — він кивнув у бік собаки, — у нас з’явився Казка.
Він мені сказав, що скоро повернеться і буде жити поруч з нами, скільки належить, велів передати тобі, що скоро все зміниться.
-Так? Як цікаво.
-Так. Ти мені не віриш? Думаєш, що я зовсім…
-Чому ж, Сашко, я вірю.
-Ти втомилася від мене? Ти хочеш розійтися?
Надя промовчала, продовжуючи гратися з собакою. А вночі їй приснився брат.
-Я ж тобі казав, що ніколи тебе не покину.
-Льоня… Братику.
-Не плач, часу так мало, а сказати треба стільки всього. Я поруч, я з тобою, тепер усе буде інакше, я ж тобі обіцяв.
-Ага, ти обіцяв, що я більше ніколи не плакатиму через тебе…
– Пробач, маленька, це не від мене залежало, таким був мій земний шлях, не плач… І ще, з Сашком не поспішай розлучатися, подивися, що буде… Пам’ятай, я поруч.
Надя прокинулася вся в сльозах, біля ліжка, у місячному світлі, сидів Казка і дивився на неї, ловлячи кожен рух.
-Льоня, Льоня, – покликала вона пошепки, пес підвів голову і коротко гавкнув, завиляв хвостом і припав на передні лапи, поклавши мордочку на них, і дивився розумним і сумним поглядом на свою господиню.
-Мені теж іноді здається, що це він…
Надя здригнулася від несподіванки.
-Хто, – запитала пошепки у чоловіка.
-Льоня, мені теж здається, що Казка, це Льоня.
Вранці подружжя уникало дивитися одне одному в очі, ніби зробили або дізналися щось погане, ганебне одне про одного.
***
-Надюшо, мене взяли, уявляєш! Там я пройшов співбесіду і потрібно було показати, що вмію, на практиці, я один, один з усіх, такий їм шов зобразив, закачаєшся!
Все, Надю, все! Зав’язуй зі своїми роботами, досить. Шукай те, що до душі, з вихідними і не допізна.
-Мамо, – Света стрибає у передпокої від нетерпіння, – мамо, ми з Юркою роботу знайшли!
-Що? Яку ще роботу?
-Вигулювати собак за гроші! У нас всі працюють, і ми будемо!
-З глузду з’їхали, навіть не вигадуйте. Вчіться, давайте, ще встигнете напрацюватися! Працівники.
-Ну, мамо, ми замість того, щоб просто гуляти, будемо з користю проводити час. Казка з нами теж буде.
Ми ж не мішки тягати, як Костя з Валіком, вони великі, вони он вантажниками пішли працювати. Ми оголошення зараз напишемо і розклеїмо по району, а ще, будемо листівки роздавати.
-Які ще листівки?
-Різні там про акції, про магазини.
-Ну не знаю.
-Нехай, Надю, – Сашко був тверезий! Тверезий! Майже місяць!- вони ж пропонують не погане, молодці, поважаю!
-Ну мамо…
У дітей була різниця у два роки, але дванадцятирічний Юрко був на голову вищий за сестру, яка була старшою за брата.
Вона й слухала його у всьому, так само, як ми з Льонею подумала, і зрозуміла, що вже не котяться самі сльози.
-Шеф сказав, що з іпотекою допоможе, – за вечерею розповідав Сашко, – це не справа, жити на оренді, та ще й з дітьми.
-І з собакою, — сказала Светка.
Казка слухняно підняв праву лапу.
Надя почала відтавати. Чи то повірила сну, в якому приходив брат, чи то хтось згори нарешті звернув на неї свій погляд і вирішив допомогти.
Достатньо, мовляв, вони настраждалися.
А незабаром їй прийшов дивний лист, у якому виявилося, що її як спадкоємицю розшукує якась нотаріальна контора. Дивно все це.
Ну пішла.
Ось дива. Надя й не знала таких подробиць. Квартира, з якої їх із братом виселили тоді, виявляється, дісталася матері Наді та Льоні від її бабусі.
У них були різні батьки, і дядько Наді не мав жодних прав на цю квартиру. Чому ж ніхто не допоміг дітям? Всі байдуже промовчали, а може й не знали.
Але звідкись, з іншої країни, приїхала двоюрідна сестра матері, з якою давно втративася зв’язок, і пішла за адресою, яка у неї була. Там колись жили її дідусь з бабусею.
Її мати та батько матері Наді були рідними братом і сестрою.
Жінка знала, що старі переписали квартиру на її двоюрідну сестру, і, сподіваючись на зустріч, вирушила в гості.
У квартирі мешкали чужі люди, які сказали, що її сестра давно пішла з життя, а діти? Та хто їх знає…
Жінка була бойо..ою, вона й почала все дізнаватися, все перевіряти, шукала племінників, щоб відновити справедливість.
Поїхала до себе, найняла людей, і, зрештою, знайшли!
Дядько незаконно заволодів майном. Квартиру вони здавали, намагалися боротися, пред’являли якісь фальшиві документи. Це дружина дядька там все заплутувала.
У підсумку, вивезли з квартири все, навіть двері зняли, мовляв, це наше.
Залишили голі стіни. Та й добре, зате стіни є, думає Надя.
Дружина брата ні на що не претендувала.
-Я, -говорить,- у своєму житлі живу, а ви тулитеся по чужих кутках, та він мене не пробачить, якщо я полізу з безсовісними очима.
-Як у казці, – каже Надя, такого не буває, як у казці.
-Ррр, -ласкаво ричить Казка, – ррр.
-Мяв, — каже Альберт, вмиваючись, він зовсім переїхав до сусідів, так, іноді ходив додому, а коли тітці Любі стало зовсім погано, і діти її забрали, то він виявився зовсім нікому не потрібним.
Не кинеш же його…
Відремонтували всю квартиру, живуть.
А справи -то й справді налагоджуються.
-Надюшо, село почало снитися, часто так, і бабусин будинок. Мені тоді теж тітка, коли бабусі не стало, на поріг вказала. Поїдемо, хоч одним оком гляну. Недалеко тут, я у хлопця машину взяв, на роботі. Поїдемо, Надю.
-Та звичайно, звичайно.
Казка кругами стрибає, мовляв, куди зібралися.
-Та й ти з нами, – сміється Сашко, – а ти, Альберте, сиди вдома, дітей чекай.
Приїхали, будиночок невеликий, але міцний, вікна забиті дошками, сад занедбаний.
-З’явився, Сашко, це ти?
-Я… тітко Софіє… ви…
-Ну що ж? Ти що, чорт немазаний, я через тебе піти на той світ не можу.
-Як це?
-Так це… Твоїй бабусі, Анні Полікарпівні, обіцяла берегти твою спадщину.
-Яку спадщину, бабуся Софіє?
-Та будинок ось, Зінка, твоя тітка, приїжджала раніше, як лисиця кружляла навколо, приводила покупців. Я її прогнала, твій будинок, бабуся на тебе дарчу зробила, все по закону, ще давно.
Твоя тітка, каже, мовляв, безвісти зник, пропав, я їй: «Покажи папір, що ти вигадуєш».
-Вона ж мене тоді вигнала, сказала, щоб мого духу не було…
-О, зараза, яка підлість, ти подивися, з дитинства така. Вони, з Юрком, твоїм батьком, були зовсім різні. Ну що, підете, житло подивитися. А це хто? Дружина?
-Дружина, Надюша.
-Яка красива. А діти є?
-Є, двоє, Света і Юрко.
-Привези хоч, подивлюся, а то Полікарпівна потім запитає, а мені й розповісти нічого буде.
Так Надя з Сашком стали ще й власниками заміського будинку, дачі, просто кажучи.
-Точно казка якась, як Казка у нас з’явився, так все на лад пішло…
***
-Льоня, Льонь… А ти ж начебто не палиш…
-Так я й не палю, Надюшо… Це пар, холодно тут у вас…
-А ти не тут? Ти де?
-Я прийшов попрощатися… Тепер я спокійний…
-Як? Ти підеш?
-Час, сестричко…
-Але… А як же…
-Казка? Він залишиться, а я теж буду спостерігати за тобою. Я прийду з дощем, що пахне грибами, торкнуся твоєї щоки, я буду весняним вітром, принесу тобі спогади, я буду гілкою бузку, яку ти поставиш у склянку, нагадаю тобі про себе, сонячним променем, грайливим кошеням. Я завжди поруч, пам’ятай…
-Ми ще побачимося?
-Звичайно, тільки не зараз, ще не скоро.
-Ми впізнаємо одне одного?
-Ще б пак… Тепер мені точно час…
Надя прокинулася від того, що сонечко світило крізь нещільно запнуті штори, на підлозі сидів Казка і, піднімаючи лапу та скиглячи, просився в туалет.
Альберт вмивався на вікні, висунувши свій довгий рожевий язичок, вздовж лапки, і, здається, був так захоплений цією справою, що ні на що не звертав уваги.
Спав чоловік, спали діти у своїх кімнатах.
Панувала тиша і спокій, і тільки Казка скиглив, просячись у туалет.
