– Аліно, люба, швиденько давай-но накрий для нас на стіл! Усе, питання ваше вирішено! Можете радіти, – урочисто вимовила в слухавку тітка чоловіка, Антоніна Олексіївна.
– Доброго дня, тітко Тоне. Що сталося? Ви про яке питання? – здивувалася Аліна, зайнята домашніми справами, яка в цей момент однією рукою тримала, притиснувши до себе дворічну доньку, що плакала, а іншою примудрялася помішувати на плиті кашу.
– Ну, ви ж продаєте свою квартиру? І давно, наскільки мені відомо, вже кілька місяців. Вірно? – з натхненням продовжувала родичка.
– Так, усе так. Намагаємося продати, але поки безуспішно. Нам же терміново потрібні гроші, щоб закінчити ремонт у новому житлі, все встало через це, – поділилася Аліна своєю проблемою, все ще не розуміючи, до чого хилить тітка.
– Так ось! А я про що тобі кажу? Не здогадалася ще? Ми вирішили купити вашу квартиру! Радуйся! – голосно випалила Антоніна.
– Купите? Ви? – здивувалася молода жінка.
– Так, саме ми. Вирішили з Василем, що треба придбати її у вас для Віталика. Нехай у синочка буде своє житло. Не страшно, що він поки що сам. Раптом надумає одружитися, а квартира вже є!
– Це, звісно, все чудово і прекрасно. Але ви ж ніколи про це не згадували. Адже ми з чоловіком не вчора розмістили оголошення про продаж і всім рідним сказали про це, – із сумнівом промовила Аліна.
Вона не поспішала радіти. Тітка чоловіка вирізнялася непостійністю і схильністю до прикрашання дійсності. Простіше кажучи, і прибрехати любила, і слову своєму не завжди була господинею.
І Аліна чудово знала, що її обіцянкам вірити можна не завжди.
– Передай моєму племінникові, як повернеться з відрядження, щоб порадів, що тітка з дядьком купують його квартиру.
– То звідки у вас гроші-то з’явилися? Та й узагалі, ви хоч знаєте, скільки вона коштує? – недовірливо запитала Аліна.
– Ну от яка тобі різниця, звідки в нас гроші? Це взагалі не твого розуму справа. Ти всього лише подякуй нам за те, що ми вирішуємо вашу проблему. Ось і все. А ти замість “дякую” запитання ставиш не зовсім тактовні, – невдоволено проговорила Антоніна Олексіївна.
– Дякувати поки що нема за що.
Що довше Аліна спілкувалася з Антоніною, то сильніше зростала її зневіра в успіх цього підприємства. Щось тут нечисто, а що, вона поки не розуміла.
– Гей, ну ти стіл накриєш чи ні? Ми з чоловіком скоро під’їдемо. Хочемо в тісному колі відзначити подію. У нас якраз вихідний.
– Який стіл? Дмитро повернеться тільки завтра, я тут одна з дітьми кручуся. Зараз не до столів, – із роздратуванням відповіла Аліна. – Тим паче, що й приводу я поки що не бачу.
Родичі чоловіка їй добряче набридли, якщо бути чесною. Любили вони нагрянути без попередження до них у квартиру. І цим людям було неважливо, що в сім’ї маленькі діти, і в батьків часто немає сил на гостей.
– Яка ж ти груба, Аліно! З ріднею так не можна. Нас поважати треба. Тим паче, скоро угоду оформляти з купівлі будемо разом. Не плюй у колодязь, з якого сама ще нап’єшся, – невдоволено видала тітка.
Розмова завершилася. І Аліна одразу ж зателефонувала чоловікові і поділилася з ним дивовижною новиною. Чоловік відреагував так само, як і вона.
– Що вони там задумали? Яка ще покупка? Ледве кінці з кінцями зводять, живуть від зарплати до зарплати. Їхній дорослий Віталик теж вічно без копійки сидить. У мене постійно позичає.Невже батьки іпотеку для нього вирішили взяти? Навряд чи вони готові більшу частину своїх доходів віддавати за квартиру для синочка.
– Ти знаєш, я теж сумніваюся. І дуже сильно. Запитую у тітки, звідки мовляв гроші, а вона відповідає, що не моя це справа. Усе як завжди! Жодної конкретики, звідки дрова. Тобто грошики! – міркувала Аліна.
– Гаразд, приїду і розберуся в усьому сам, – пообіцяв Дмитро.
Наступного дня тітка Тоня і дядько Василь приїхали до них у гості.
– Привіт, Дмитре, раді бачити тебе, племіннику. Повернувся зі свого відрядження? Ну ось і добре. А в нас до тебе ділова пропозиція, – радісно оголосила Антоніна.
– Що за ділова пропозиція? Ти що, серіалів надивилася? Ти ж не бізнесмен, тітонько, – з усмішкою промовив Дмитро.
– Я думала, Алінка твоя тобі вже все розповіла. Я їй ще вчора все розповіла. Ну нічого, зараз усе разом і обговоримо. Для цього і приїхали.
– Ти, Дмитре, послухай, що Тоня пропонує, вона діло говорить, – підтримав дружину Василь.
– Та вона ще нічого поки що не запропонувала. Що ви задумали, викладайте? – запитав Дмитро.
– Ми вирішили купити у вас квартиру, – нарешті урочисто оголосила Антоніна.
– Справа непогана. Вирішили, купуйте, – відповів Дмитро. – Ціна вам відома? Ну ось і добре. Знижувати ми її не будемо, навіть для родичів жодних знижок. У нас борги і ремонт потрібен у новій квартирі.
– Усе розуміємо, Дмитре. І навіть сперечатися не будемо, – усміхаючись, відповіла Антоніна. – Ціна прийнятна. Так, Василю? Навіть дешево, якщо поміркувати. В оголошеннях ціни просто захмарні. Ми все вже переглянули.
– Так, ціна нас із дружиною влаштовує, – промовив Василь, коли Антоніна багатозначно глянула на нього, очікуючи підтримки.
– Чудово. Якщо всіх усе влаштовує, то можна домовитися про час угоди. Так коли? – запитав Дмитро, все-таки відчуваючи якийсь підступ.
Щось уже все занадто гладко. І де вони візьмуть гроші, так і не сказали.
– Хоч сьогодні, хоч завтра. Коли скажете. Оформимо договір, щоб ми могли зареєструвати право власності, – прощебетала задоволена Антоніна Олексіївна.
– Гроші готівкою віддаватимете чи на рахунок переведете? – уточнила Аліна.
– Тут є один нюанс… Грошей поки немає, але будемо віддавати вам їх частинами. Ви якраз і ремонт почнете робити потихеньку, і кредит зможете платити, – мило посміхнулася Антоніна.
– Як це – частинами? І звідки ви їх візьмете? У вас же немає справи, бізнесу, який приносив би вам постійний дохід, – здивувався Дмитро.
– Справи в нас немає, але будемо віддавати вам із зарплати. Ми з Василем обидва працюємо і непогано заробляємо, – впевнено відповіла тітка.
– Так уже, заробляєте. Знаю я ваші заробітки! І скільки років ви плануєте таким чином із нами розраховуватися? Років п’ятдесят чи більше? Та ви стільки навіть не проживете! І їсти що будете, якщо все нам віддасте? – із сарказмом запитав Дмитро. – Сонячною енергією харчуватися почнете?
– Не всю зарплату, частину. Навіщо всю віддавати? Ми ж свої, рідня. Що ви нам не повірите? Ми ж не шахраї якісь. І нікуди не дінемося, не пропадемо, – гордо заявила тітка.
– Саме так! Рідня, а несете нісенітницю. Невже ти, тітко, думаєш, що я піду на це? Віддати вам квартиру задарма, а потім чекати, коли ви хоч щось зможете нам принести. Маячня!
– Чому ж одразу маячня, Дмитре? Це дуже хороший для всіх нас варіант. У нас із чоловіком є деякі накопичення. Ми їх вам одразу ж переведемо, щойно оформимо квартиру на нас. А потім Віталій влаштується на роботу. Із трьох зарплат ми швиденько з вами розрахуємося. Це ж ясно як білий день! – запевняла тітка.
– Тобі ясно, а не мені. І твій синок ледачий на роботу влаштується, коли? А якщо точніше, то ніколи. Йому і так добре живеться, у вас під крильцем.
– Дмитре, як ти можеш так про брата? Він шукає роботу і скоро її знайде, – обурилася Антоніна. – І теж братиме участь у виплаті вам боргу за свою квартиру.
– Та й квартира-то ця Віталику не потрібна. Він інфантильний у вас, у мами з татом жити краще, проблем ніяких, – продовжував Дмитро.
– Дмитре, припини, ти мене зараз засмутив, – тітка була пригнічена.
Угода, яку вона продумала, здавалося, з ювелірною точністю, зараз зривалася.
– Продамо квартиру ми лише тому, хто відразу заплатить нам усю суму. Інших варіантів немає і бути не може. І заяви типу “ми рідня” тут не працюють, – підбив підсумок Дмитро.
– Пошкодуєш, племінничку! Ми ж як краще хотіли. Допомогти вам планували. Думаємо, сім’я молода, двоє діток, квартира довго не продається. По-свійськи виручити хотіли, а ти! – кричала ображена Антоніна.
– А що я? Ти, тітко, пропонуєш мені плюнути на інтереси своєї сім’ї і своїх малолітніх дітей і запросто подарувати вам свою квартиру? Так? Але я поки що при своєму розумі, щоб не приймати таких дивних рішень. Розмову закінчено! І більше мені нічого подібного навіть не пропонуйте! Помічники вишукалися!
– Ось бачиш, Василю, які люди черстві і злі. Бездушні навіть. Так, не думала я, що в нас із тобою така рідня. І Віталика сюди нашого приплели. І поганий він, і ледачий, і нікчемний зовсім. А ще рідні люди називаються!
Та після такого я з тобою, Дмитре, навіть вітатися не буду! – уже кричала тітка, засмучена своїм фіаско. – І Віталію скажу, щоб із тобою більше не спілкувався! І всій рідні про вас розповім. Усю правду відкрию! Нехай знають, які ви безсердечні.
– Усе, йдіть геть! Голова від вас болить! Горе-покупці! Тільки час у нас забрали, – випровадило їх молоде подружжя геть із дому.
Рівно за місяць Дмитро та Аліна продали свою квартиру молодій сім’ї, які були дуже їм вдячні за такий хороший варіант.
Отримавши гроші за продаж житла, подружжя почало робити ремонт у своїй новій двушці.
А тітка і дядько тепер із ними не спілкуються. Навіть на спільних сімейних святах їх ігнорують.
Образилися сильно, затамували злість. Але за що? Їм одним тільки відомо.Спеціально для сайту Stories
