Про себе Льошка знав тільки те, що знайшли його кричущим від голоду і страху на порозі будинку маляти.
Матуся хлопчика, мабуть, мала ще якісь залишки совісті, тому загорнула малюка в теплу ковдрочку, зверху пов’язала козячу пухову хустинку і поклала кричуще закутане немовля в картонну коробку. Не хотіла, мабуть, щоб Льошка замерз.
Ніякої записки про те, як звуть хлопчика, коли він з’явився на світ, хто він і звідки не було. Зате в руці у немовляти був затиснутий доволі великий срібний кулон у вигляді літери “О” – так би мовити, спадок від матусі.
Кулон був особливий, не з тих, що продаються в кожному магазині, а авторської роботи, з клеймом ювеліра.
Слідчі органи, користуючись цією зачіпкою, намагалися знайти нерозумну матусю-зозулю і притягнути її до відповідальності, але справа зайшла в глухий кут.
Ювелір, який цей кулон зробив, пішов засвіти через вкрай похилий вік, а записів про цей ювелірний виріб у його книгах чомусь не знайшлося.
Ось і записали малюка в дитбудинку: Олексій Невідомий. Так і стало на світі однією державною дитиною більше.
Усе своє дитинство хлопчикові довелося провести в дитячому будинку на повному соціальному забезпеченні. Йому страшенно не вистачало батьківської любові, і все, про що він мріяв, – коли-небудь знайти маму й тата.
-Напевно, сталося щось жахливе, що мама так зі мною вчинила. Вона обов’язково знайдеться, і забере мене звідси. – думав він, утім, як і всі його побратими по нещастю.
Коли він випускався із закладу у “велике життя”, його вихователька повісила йому на шию кулон і розповіла його історію.
-Значить, мама хотіла, щоб я потім знайшовся?! – сказав хлопець.
-Можливо! А може бути й так, що ти просто випадково зірвав кулон з її шиї. Маленькі діти люблять усе хапати. Адже кулон був затиснутий у твоєму кулачку без ланцюжка! – висловила свої припущення вихователька.
Олексій отримав від держави невелику квартирку: маленьку, але свою. Вступив учитися в технікум. Закінчив його, влаштувався працювати в автосервіс.
***
З Альбіною він познайомився випадково: вони в буквальному сенсі слова зіткнулися лобами на вулиці. Точніше, спочатку просто зіткнулися, і в дівчини вивалилися з рук журнали мод, які вона притискала до себе, а потім уже зіткнулися лобами, коли Олексій кинувся з вибаченнями збирати розкидане з його незграбної вини добро.
Сила удару була такою, що в обох молодих людей з очей іскри посипалися й сльози потекли. Вони так і сиділи в натовпі зі здивуванням людей, що обходять їх, і посміхалися один одному крізь сльози. Ось тоді Олексій зрозумів, що закохався раз і назавжди.
-Я маю якось загладити свою провину! Запрошую Вас посидіти зі мною в кафе! – запропонував він дівчині.
Альбіна сама здивувалася тому, як легко погодилася на цю пропозицію. Хлопець їй здавався якимось милим у своїй ведмежій незграбності й майже рідним.
-Ти знаєш! У мене таке відчуття, що я тебе все життя знаю! – сказала дівчина вже через п’ять хвилин знайомства.
-Не повіриш! Те ж саме відчуваю і я!
Молоді люди почали зустрічатися, їхня прив’язаність одне до одного була настільки великою, що вони ні на мить не забували одне про одного, зідзвонювалися і листувалися.
Вони відчували одне одного. Варто було Олексію десь порізатися або вдаритися на роботі, як Альбіна одразу ж дзвонила і запитувала, чи нічого не сталося.
-Ти – це я! А я – це ти! Я відчуваю, що ти моя доля! – одного разу сказав дівчині Олексій. – Шкода, що я не можу представити тебе своїм батькам, як свою наречену! У мене нікого немає.
-Зате в мене є! І я впевнена, що ти сподобаєшся моїм батькам.
***
-Тобто як це “мій хлопець із дитбудинку”? Ти з глузду з’їхала? Вони ж усі там злі, несоціалізовані! – схопившись за серце Лідія Вікторівна, мати дівчини, з усього розмаху впала в шкіряне крісло.
-Мамо, але Олексій дуже добрий, веселий хлопець! Не можна ж усіх під одну гребінку! Навіщо ти так! – спробувала захистити коханого дівчина.
-Правильно, донечко! Перш ніж скласти уявлення про людину, потрібно спочатку побачити її і поговорити з нею! Тож приводь, поговоримо, дізнаємося, чим твій Льошка з дитбудинку дихає. Тоді й будемо думати, хапатися нам за серце, чи так усе обійдеться! – заступився за доньку батько, Іван Романович, кадровий офіцер.
-Іване! Ти не розумієш! Не для того ми ростили доньку, пестили її, плекали, щоб вона вийшла заміж за людину без роду, без племені! А раптом, його батьки злодії якісь? – істерично закричала жінка.
-Ну ось ми й розберемося в усьому, коли його побачимо! – насупився Іван Романович.
Лідія Вікторівна більше перечити чоловікові не стала, і мовчки, засмучена пішла у свою кімнату, голосно грюкнувши дверима.
Іван Романович пустотливо підморгнув Альбіні – Нічого, донечко, прорвемося!
-Дякую, татку! – дівчина радісно чмокнула батька в щоку. – Ну, то я запрошую Льошку до нас у суботу?!
-Звісно! Повинен же я знати, в кого так закохана моя єдина донька.
У призначений день Олексій, ошатний і випрасуваний, із двома букетами в руках (для Альбіни і майбутньої тещі), із тортом, стояв на порозі квартири коханої дівчини.
Радісна, сяюча Альбіна провела хлопця на кухню.
-Мама, тато, знайомтеся, це мій Льошка!
Батько потиснув хлопцеві руку, усміхнена Лідія Вікторівна прийняла квіти і раптом жахливо зблідла. Вона немов дар мови на якийсь час втратила.
Нарешті, трохи отямившись, запросила всіх за стіл.
-Вибачте, я, напевно, просто трохи перехвилювалася. – пояснила вона свою затримку.
За обідом, між іншим, запитала:
-Олексію, у Вас такий цікавий кулон. Видно, що річ не штампована.
-Це єдина пам’ять про маму. Коли мене знайшли на порозі дитячого будинку, цей кулон я тримав у кулаці.
Більше Лідія Вікторівна до кінця вечора не промовила ні слова. Вона нічого не їла, а тільки ганяла зелений горошок по тарілці. А Івану Романовичу майбутній зять, схоже, сподобався. У них знайшлося багато спільних точок дотику: футбол, лижі, риболовля…
-Чудовий хлопець! – сказав він, коли Олексій пішов.
-Який він чудовий! – раптом істерично заголосила Лідія. – Невихований, нахабний…
-Лід, ти чого? Зовсім з глузду з’їхала? Що він тобі зробив? – здивувався Іван.
Але Лідія була невблаганна. Вона повернулася до доньки і заявила:
-Ти маєш із ним розлучитися! Негайно!
Більше вона нічого пояснювати не хотіла і вже за звичкою замкнулася у своїй кімнаті.
***
-Що ж робити! Що ж робити! – у голові її панічно й гарячково билися спонтанні думки. – Ну, як таке можливо, щоб ці двоє зустрілися під таким величезним небом на цій величезній землі. Вона підняла повні сліз очі на стару фотографію, що зачаїлася між скляними дверцятами книжкової шафи.
З чорно-білого фото на неї гордовито й глузливо дивилася молоденька вона сама. А на витонченій шийці на ланцюжку красувався точно такий самий кулон, який вона бачила сьогодні в Олексія.
“Так значить, я не загубила його тоді! Значить це цей маленький паршивець примудрився зірвати його! ” – думала вона.
Вона схопила фотографію, сховала в кишеню: “не треба, щоб Іван і Альбіна бачили її зараз! Треба щось придумати! ”
Лідія не спала всю ніч. Єдине розумне рішення, що спало їй на думку – це поговорити з Олексієм і попросити його виїхати з міста назавжди.
-Ти, донечко, вибач мені, щось я неправильно себе повела вчора! Я б хотіла і перед Олексієм вибачитися! Даси мені його номер телефону?
Нічого не підозрюючи, Альбіна з радістю записала мамі номер телефону свого коханого і в гарному настрої вискочила з дому.
Лідія Вікторівна, залишившись одна вдома, одразу ж набрала номер Олексія.
-Олексію, вітаю! Ви не могли б до нас сьогодні зайти? Десь через годину?
-Звісно! Обов’язково зайду.
Через годину він як багнет стояв на порозі квартири коханої дівчини.
Лідія Вікторівна, яка відчинила двері, виглядала хворою і заплаканою.
-Нам потрібно поговорити! – коротко промовила вона і запросила хлопця в кімнату.
-Олексію, ви повинні з Альбіною розлучитися. Це моя таємниця. Присягайтеся зараз же, що ні моя дочка, ні мій чоловік про це не дізнаються.
-Добре, клянуся! – відповів ошелешений Олексій і присів на край дивана. Ноги тремтіли від поганого передчуття.
-Олексію, Альбіна – ваша сестра! – рішуче вимовила Лідія і виклала перед хлопцем своє фото, де на її шиї красувався кулон.
-Мама? – здивовано перепитав Олексій. Його очі повільно наповнювалися сльозами. – А батько?
Лідія Вікторівна заперечно похитала головою: – Ні, Іван Романович – не твій батько. Ми з Іваном зустрічалися. А потім він вступив на навчання у військове училище. Я була молода, дурна. Ось і закрутилося з твоїм батьком… А коли з’ясувалося, що я чекаю на дитину, він кинув мене…
Я тоді Івану нічого не сказала. Як живіт став округлятися, поїхала в інше місто, до бабусі. Їй потім сказала, що дитина не жива з’явилася на світ, а сама тебе підкинула в будинок маляти.
А потім повернулася додому. Усе вийшло вдало. Через кілька місяців приїхав Іван і ми одружилися.
-А я? Як же я, мамо? – Олексій вже не міг стримати сліз.
-А ти? Ти – просто моя помилка молодості, розумієш? Ти не можеш! Ти не маєш права зруйнувати тепер усе, що я насилу створювала! Ти з’явився на цей світ непроханим, і зараз прийшов, коли тебе ніхто не чекав і не кликав! Їдь! Сховайся! Залиш у спокої мою сім’ю!
Олексій стояв, не в силах нічого сказати!
“Невже ця зла, схожа на загнаного звіра жінка – його мати? “. Її слова: “Ти – моя помилка молодості” – так і звучали в нього у вухах.
Олексій, важко зітхнувши, піднявся з дивана:
– Прощавайте, Лідіє Вікторівно! Я нікому не видам таємницю.
-Зате я все татові розповім!
Олексій і Лідія Вікторівна здригнулися від несподіванки, у дверях, спираючись на одвірок, склавши руки на грудях стояла Альбіна. Вона з обуренням і ненавистю дивилася на матір.
-Я завжди вважала тебе хорошою людиною, а ти, мамо, – погань! Справжнісінька погань!
-Вибач, сестричко! – тихо сказав Олексій, опустивши очі в підлогу, щоб сховати сльози.
Він біг світ за очі. Хотілося лопнути, як лопається повітряна куля, розірватися на дрібні частинки і зникнути з цього життя назавжди.
За кілька днів Олексій пішов у військкомат.
Проводжати його прийшли Іван Романович і Альбіна. Іван міцно, по-чоловічому обійняв хлопця.
-Ти, синку, тримайся там! І знай, що ми з Алькою – твоя сім’я. Ми чекаємо на тебе, тож повертайся!
Альбіна обійняла брата і прошепотіла йому на вухо:
– Повертайся, братику, ми тебе любимо.
У Олексія потеплішало на душі. Нехай у нього немає матері, але він не один у цілому світі. Тепер у нього є батько і сестра. Шкода тільки, що він встиг полюбити Альбіну більше, ніж сестру.
А Лідія залишилася зовсім одна. Іван розлучився з нею. Сказав, що не очікував від неї такого жахливого вчинку.
А вона продовжує звинувачувати в усьому Олексія, який “вічно з’являється невчасно”.Спеціально для сайту Stories
