Мені було 17 років, мій майбутній чоловік запросив мене до себе у гості на Новий рік у село. Будучи абсолютно міською дівчиною, мені завжди хотілося побувати в селі і на власні очі побачити те, що раніше бачила лише по телевізору, тому запрошення в гості я прийняла, не замислюючись, а даремно, подумати все-таки варто.
Сказано-зроблено, ми приїхали вночі, розвели нас по різних кімнатах і поклали спати. Рано-вранці мене розбудили. Боже, 10 ранку — ну, що можна робити так рано?! Вийшла я вже до холодного сніданку і потрапила на сімейну раду, на якій приймалося рішення послати сина з друзями до лісу за ялинкою.
Звернувши увагу на те, як пильно дивляться на мене майбутні свекор зі свекрухою, я вирішила нав’язатися з хлопцями до лісу за ялинкою. На той момент мені моє рішення здалося правильним — краще погуляти в лісі, ніж бути наскрізь просвердленою поглядами майбутніх родичів. Бажання гості було визнано законом беззастережно.
Я швиденько одяглася у свою шубку, джинси та короткі зимові черевики. Майбутня свекруха, уважно подивившись на мене, видала: “Так у ліс ходити просто непристойно!” — і помчала до хати. Через 5 хвилин вона радісно принесла щось незрозуміле – якийсь волохатий предмет з рукавами, таку ж волохату шапку-вушанку, штани та дивне взуття.
За моїми невеликими знаннями у сільському житті, я зробила висновок, що таке взуття ще називають валянками. При цьому необхідно врахувати, що зріст у мене всього 1,5 метра з кепкою, а розмір ноги — 35. Проте родичі мого майбутнього чоловіка мали зріст під 2 метри і розмір ноги від 40. Спочатку на мене одягли штани незрозумілого розміру, причому прямо на джинси, та підперезали десь у районі шиї.
Потім на мене напнули вушанку, після чого огляд знизився до 30 градусів. Потім на мене стали одягати валянки, я так і не зрозуміла, як вони відрізнили правий від лівого. Проблему різниці розміру вирішили просто – мені видали три пари теплих шкарпеток. Висоту підрізати геть-чисто відмовилися, через що мої ноги втратили здатність згинатися в колінах.
Вершиною айсберга став кожух, який підперезали, десь у районі колін, армійським ременем, мої руки закінчилися там, де у господаря кожуха були лікті. І ось у такому вигляді, повністю втративши здатність бачити, чути, ходити, практично безруку, мене виставили за двері. Крок я до пуття не встигла зробити, тому що відразу ж мої ноги розкотилися в різні боки, і я впала вперед.
Встати самостійно я вже не змогла. Добрі руки мого майбутнього чоловіка і друзів, що вже підійшли, дбайливо повернули мені вертикальне положення. І ось делегація, у складі трьох мужиків під два метри зростом з розміром валянок не менше 60 і мене, рушила в ліс. Благо йти було недалеко, лише за хвіртку вийти і ще пройти до краю лісу метрів сто.
Для мене ці сто метрів здалися кілометрами! Сніг там за хвірткою чомусь ніхто не чистив, а зима в тих краях сувора, снігова, кучугури величезні. Попереду бадьорим кроком йшли браві хлопці, проламуючи сліди в кучугурах на глибину, в яку я, в принципі, могла поміститися на весь зріст.
Спробувавши перекочуватися з одного сліду снігових людей до іншого, я швидко зрозуміла, що такими темпами ми нікуди не дійдемо, і вирішила свою стежку прокласти. Втім, прокласти це голосно сказано. Я одразу ж провалилася і не змогла вилізти. Довелося хлопцям повертатися до мене, витягати з кучугури спочатку мене, потім діставати з цього ж кучугури валянки.
Потім вони збігали за дивною конструкцією, що віддалено нагадувала сані, на яку мене поставили і покотили. В принципі, мене все влаштовувало — їду, милуюсь чудовими краєвидами. Так ми й доїхали до галявини, яка була досить втоптана. Мене вивантажили в центрі і наказали стояти на місці і нікуди не йти, поки вони шукатимуть ялинку, і всі розбіглися в різні боки.
Через 15 хвилин стояти на одному місці мені набридло, і я пішла обстежити територію. Тут мою увагу привернула досить велика пухнаста ялинка, яка була метрів за сто від мене. Ну і рушила я до неї, розглянути ближче. Прорив траншею у снігу, я пройшла метрів п’ятдесят, після чого мене зупинила залізна сітка.
Здивуванню моєму не було меж: у дрімучому лісі — і раптом паркан! З цікавості я почала її смикати і, диво, сітка піддалася, мабуть, прогнила в місці кріплення. Дірка утворилася невелика – треба було повзти, і тут я зрозуміла, що якщо впаду на карачки, то самостійно встати вже не зможу. Але ялинка була така гарна і так хотілося здивувати всіх майбутніх родичів!
Впавши на карачки, я здолала цю перешкоду і практично відразу ж натрапила на колючий дріт — дива, та й годі! Звичайно, якби я була у своїй шубці, у мене б і думки не виникло пролазити під колючим дротом, але на мені був кожух, який було не шкода. З такими думками було подолано і колючий дріт. І ось, нарешті, ця гарна ялинка була прямо переді мною.
Яка ж я була рада! Але не довго – топорика-то мені не дали! Від досади я штовхнула ялинку, і вона впала набік. Не вірячи своєму щастю, я взяла її за корінець і вже почала розвертатися, коли поряд зі мною раптом злетів сніп снігу. Повертаю голову і бачу, як до мене біжить мужик — чи то з гвинтівкою, чи то з рушницею навскидку — махає руками і щось репетує.
Але, оскільки вушанка сиділа добре, я, звичайно ж, нічого не почула, але найбільше мене злякав собака, що рвався з повідця. Вирішивши, що це лісник, і, вкравши ялинку, я порушила купу лісових законів, я верескнула, як порося, і зі швидкістю, яку тільки могла розвинути рачки, рвонула до лазу, не відпускаючи з рук ялинку, яка, звичайно, чіплялася за все, за що тільки могла зачепитися.
Але бажання вижити і неодмінно здивувати всіх гарною ялинкою додало мені сил, і я, лаючись на чому стоїть світ, протягла таки її через всі перешкоди. Доповзла до галявини, за допомогою ствола дерева прийняла вертикальне становище і радісна вмостилася в сани. За хвилин 5 прийшли хлопці. Поохали, яку я ялинку знайшла, не задумавшись при цьому, як я її зрубала.
Потім ми всі дружно рушили додому. Прийшли додому, а там таке пожвавлення! Мій майбутній свекор бігає по хаті з криками, з витріщеними очима, руками махає. Побачивши нових слухачів, він завзято почав розповідати про надзвичайну подію. З’ясувалося, що сьогодні на зоні. Мої паралельні питання: “Якій зоні?” “А що, в селі зона є?” “Ах, в’язниця строго режиму?” “Ах, 5 рівнів. І цілих два були прорвані?” “Колючка трирядна і паркан під напругою?”.
Так от, за його словами, якась істота, природу якої не змогли визначити, повзла по периметру, потім з переляку від трьох попереджувальних пострілів і одного прицільного розвернулася, зачепилося копитом за ялинку, яку зрубали для улюбленого начальника зони і до вечора поставили в сніг, щоб не розгубила голки, і, не зумівши звільнитися від ялинки, верещачи, як дикий звір, незрозуміло яким чином подолало два периметри у зворотному напрямку, видаючи при цьому такі звуки, що собака побоялася продовжити переслідування.
При цьому п’ять кращих співробітників вжили всіх заходів для подальшої погоні, всі місцеві мисливці були поставлені в рушницю і спрямовані на пошуки звіра. По глибині залишеної траншеї з’ясували, що звір на чотирьох копитах, у загривку зріст невисокий, дістався дерева, заліз на нього, і на цьому сліди пропадають.
Зрозумівши, що хмари згустилися над моєю головою, я втиснулася в крісло і намагалася не висуватись. І все б нічого, але на звану вечерю запросили того самого начальника зони, який, зайшовши в будинок і побачивши ялинку, втратив мову.
На запитання «Звідки у вас ця ялинка?» — начальник зони отримав від свекра горду відповідь: «Ось, моя невістка майбутня на галявині знайшла. Щоправда, гарна ялинка? Таку вдень з вогнем не знайдеш!» Розкололи мене за три секунди, довелося розповісти. Пройшло 15 років, а байка про страшного звіра гуляє в тому селі досі.
