– Михайло, а раптом вона нас не полюбить? – Олена завмерла біля вікна, притиснувши долоні до скла.
Михайло відірвався від ноутбука, зняв окуляри і втомлено потер перенісся.
За десять років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати настрій дружини за однією лише інтонацією.
Зараз у її голосі дзвеніла тривога – та сама, що з’явилася три місяці тому, коли вони подали документи на усиновлення.
– Олено, ну ми ж про це говорили, – м’яко промовив він. – Діти не можуть не полюбити таку маму.
Вона обернулася, і він побачив, як тремтять її губи.
Останнім часом це тремтіння з’являлося дедалі частіше – немов провісник бурі, готової ось-ось вибухнути.
– Яку таку? – гірко усміхнулася вона.
Михайло стрімко піднявся, за два кроки опинився поруч із дружиною. Обійняв за плечі, притиснув до себе.Від неї пахло ромашковим чаєм і тією особливою, невловимою гіркотою, що з’являється у жінок, коли вони довго плачуть.
– Перестань себе накручувати, – прошепотів він їй у маківку. – Ти будеш чудовою мамою. Найкращою… А Настуся? Ти ж бачила, як вона до тебе потягнулася в першу ж зустріч!
Олена схлипнула, уткнувшись йому в плече. Три роки пошуків причини, нескінченні обстеження, чотири невдалі спроби – усе це вимотало її, випило душу.
А потім з’явилася надія – трирічна дівчинка із золотистими кучериками і напрочуд серйозним поглядом карих очей.
– Знаєш, – глухо промовила Олена, – я щодня заходжу в дитячу. Сідаю в це рожеве крісло, що мама подарувала, і уявляю, як буду читати їй казки. Як буду заплітати косички, пекти млинці у вихідні.
– Так і буде, – упевнено кивнув Михайло. – За тиждень заберемо нашу дівчинку, і все буде саме так.
Телефонний дзвінок розірвав затишну тишу їхніх обіймів.
Олена здригнулася, відсторонилася.
На екрані висвітилося ім’я їхньої інспекторки з опіки – Марини Сергіївни.
– Алло? – Олена ввімкнула гучний зв’язок. – Так, слухаю вас.
– Олено Вікторівно? Доброго ранку. Тут така справа… – голос у слухавці звучав незвично напружено.
– Ви не могли б під’їхати сьогодні?
Олена переглянулася з чоловіком. У грудях неприємно тьохнуло.
– Щось із документами? – обережно запитала вона.
– Ні-ні, з документами все гаразд. Загалом, з’явилися нові обставини. Давайте при зустрічі.
Через годину вони вже сиділи в кабінеті Марини Сергіївни – суворої жінки середніх років із незмінним пучком на потилиці.
Вона явно нервувала – смикала край папки з документами, уникала дивитися їм в очі.
– Розумієте, – нарешті почала вона, – учора з’ясувалося, що в Насті є брати. Двоє. Сім і дванадцять років.
Олена відчула, як німіє обличчя. Михайло поруч завмер, немов скам’янілий.
– Як брати? – видавила вона. – Чому ми дізнаємося про це тільки зараз?
Марина Сергіївна важко зітхнула.
– Вони перебували в іншому дитячому будинку.
Мати позбавили прав два роки тому, дітей розподілили по різних установах.
Розумієте, за законом ми зобов’язані…
Далі Олена слухала як крізь вату. Щось про права дітей, про психологічні травми розлуки, про необхідність зберігати сімейні зв’язки.
У скронях стукало: “Усе марно, їм не віддадуть Настю. Не віддадуть”.
Додому вони їхали мовчки. Михайло вів машину, стиснувши кермо до побілілих кісточок. Олена дивилася у вікно, але не бачила ні будинків, ні дерев – тільки миготливі плями світла й тіні.
– Потрібно все обміркувати, – нарешті вимовив Михайло. – Спокійно, без паніки.
Олена гірко усміхнулася:
– Що тут думати? Ми планували одну дитину. Маленьку дівчинку. А тут…
– Може, це знак? – тихо припустив він. – Доля?
– Доля? – вона різко повернулася до чоловіка. – Михайле, ти себе чуєш? Троє дітей! Відразу! Ми ж з однією боїмося не впоратися!
Увечері приїхала мати Олени – важка, галаслива Ганна Петрівна. Ледве переступивши поріг, вона вже все знала і мала готове рішення.
– Навіть не думайте! – безапеляційно заявила вона, ставлячи на стіл каструлю з борщем. – Це ж божевілля – трьох одразу! Ви що, з глузду з’їхали?
– Мамо… – почала було Олена.
– Ні вже, дослухай! – Ганна Петрівна войовничо вперла руки в боки.
– Я тебе одну ростила – і то ледь справлялася. А тут троє! Та ще й чужих! Ти хоч уявляєш, що це таке?
– Уявляю, – тихо відповіла Олена. – Це діти, яким потрібна сім’я.
– От тільки не треба цих сльозливих соплів! – фиркнула мати.
– Ти ще молода, і свої будуть. А не вийде – візьмете одну цю дівчинку, як планували. Навіщо вам зайвий головний біль?
Увечері зателефонувала свекруха – худорлява, уїдлива Галина Миколаївна. Її думка збіглася з позицією Ганни Петрівни:
– Оленко, мила, ну куди вам трьох? Ви ж практично недосвідчені батьки. Почніть з однієї дитини, придивіться, навчіться. А там, дивись, і своїх Бог дасть усе-таки.
Олена сиділа на кухні, крутила в руках давно остиглу чашку чаю. У голові крутилися уривки фраз: “недосвідчені батьки”, “зайвий головний біль”, “своїх Бог дасть”.
Та хіба справа в досвіді? Хіба можна навчитися бути батьком за підручником?
Михайло працював допізна – мабуть, теж перетравлював новини. Повернувся за північ, змарнілий, із червоними від втоми очима.
– Поговорив із хлопцями на роботі, – сказав він, сідаючи поруч.
– Знаєш, що найцікавіше? Усі в один голос твердять: “Беріть тільки дівчинку”. А я дивлюся і думаю: а як же хлопчаки? Що з ними буде?
Олена накрила його руку своєю:
– Я весь день про це думаю. Уявляєш, як це – знати, що твою сестричку забрали в сім’ю, а ти залишився? – Вона помовчала. – А знаєш, що найстрашніше? Я їх уже люблю. Усіх трьох. Хоча навіть в очі не бачила.
Михайло притягнув її до себе, поцілував у скроню:
– Я теж, Оленко . Я теж.
–
Олена стояла біля дверей дитячого будинку, до болю стискаючи руку чоловіка. Серце калатало десь у горлі, а в усьому тілі відчувалася дивна легкість – ніби вона ось-ось злетить.
Десять днів тому вони прийняли рішення, що перевернуло їхнє життя.
– Готова? – тихо запитав Михайло.
Вона мовчки кивнула. Яка тут готовність, коли всередині все тремтить від страху і передчуття? Але відступати нікуди – там, за цими дверима, на них чекають.
Троє дітей. Їхні діти.
Марина Сергіївна зустріла їх у холі, посміхаючись незвично тепло:
– З приїздом! Діти вже зібрані, чекають в ігровій.
У просторій кімнаті з різнокольоровими стінами їх оточила оглушлива тиша.
Настя – їхнє маленьке сонечко – сиділа між двома хлопчиками.
Старший, Костя, хмурився і кусав губи.
Семирічний Діма дивився спідлоба, міцно тримаючи сестру за руку.
– Вітаю, – видихнула Олена. – Ну ось, ми і приїхали.
Настя перша порушила заціпеніння – підхопилася, кинулася до неї:
– Мамо! Мамочко!
Від цього простого слова в Олени перехопило подих. Вона підхопила дівчинку на руки, притиснула до себе, відчуваючи, як по щоках котяться сльози.
– Ви справді нас усіх забираєте? – глухо запитав Костя, не рухаючись із місця. – Назовсім?
– Назовсім, – твердо відповів Михайло. – Якщо ви згодні, звісно.
Діма раптом схлипнув:
– А можна… можна мені теж вас обійняти?
За годину вони вже їхали додому – усі вп’ятьох.
Ззаду хлопчаки про щось шепотілися, Настя дрімала між ними, заколисана дорогою.
– Знаєш, – тихо сказав Михайло, не відриваючи очей від дороги, – здається, мама мала рацію. Ми справді божевільні.
– Найщасливіші божевільні на світі, – усміхнулася Олена.
Перші дні злилися в калейдоскоп нових вражень. Боязкі кроки квартирою, здивовані вигуки, побачивши власні ліжка, невіра в очах, коли Олена запитувала, що приготувати на вечерю.
– А це справді все наше? – запитав якось Діма, роздивляючись новенький рюкзак для школи.
– Правда, – відповіла Олена, відчуваючи, як стискається серце. – Усе ваше.
Костя адаптувався найважче за всіх. Він немов чекав підступу – не вірив, що їх справді не віддадуть назад. Ночами Олена чула, як він тихенько плаче в подушку.
– Дай йому час, – говорив Михайло, обіймаючи її. – Він старший, йому довелося важче за всіх.
Свекруха приїхала через тиждень – без попередження, з пакетами продуктів і готовим набором порад.
Зупинилася на порозі, оглядаючи вітальню, де упереміш валялися підручники, іграшки та розмальовки.
– Господи, що за бардак! – сплеснула вона руками. – Оленочко, ну як же так можна? Діти повинні знати порядок!
– Мамо, – твердо сказав Михайло, – ми самі розберемося. Спасибі за продукти.
Олена помітила, як напружився в кутку Костя, як злякано притиснулася до брата Настя.
Ні, цього вона не допустить.
– Галино Миколаївно, – сказала вона несподівано жорстко, – якщо хочете залишитися – ласкаво просимо. Але врахуйте: тут мій дім і мої правила. А діти вчаться жити в новій родині. Як і ми.
Ганна Петрівна виявилася поступливішою. Може, тому що застала онуків за спільним переглядом мультиків – затишних, притихлих, довірливо притиснутих один до одного.
– А знаєш, – сказала вона доньці на кухні, – у них щось є. Особливо в старшому – такий серйозний хлопець росте.
Дні складалися в тижні, тижні – в місяці.
Поступово життя набувало нового ритму. Ранкова метушня зі зборами до школи і дитячого садка. Вечірні посиденьки за уроками. Суботні походи всією сім’єю в парк.
Костя вперше назвав їх мамою і татом за півроку – коли Михайло сидів із ним до третьої ночі над складною задачкою з математики.
– Тату, – сказав він, позіхаючи, – а можна я після школи у футбол пограю?
У Михайла мало ручка з рук не випала. А Олена, почувши це з кухні, тихенько заплакала від щастя.
Діма розкрився несподівано – виявився неймовірним фантазером і вигадником.
Його історії змушували сміятися всю родину, а недільні сніданки без його казок здавалися вже неповними.
А Настя? Настя просто любила. Усіх і одразу – щиро, безоглядно, як уміють тільки маленькі діти. Вона стала сполучною ланкою, маленьким сонечком, навколо якого оберталося все їхнє нове життя.
Рік потому вони влаштували велике сімейне свято.
Прийшли всі – навіть Галина Миколаївна, яка нарешті змирилася з рішенням сина.
Увечері, укладаючи дітей спати, вона зловила себе на думці: ось воно, щастя.
Не ідеальне, не книжкове – живе, справжнє, із синцями і шишками, з безсонними ночами і розкиданими іграшками. Але їхнє власне, вистраждане, довгоочікуване.
А в спальні на неї чекав сюрприз – саморобна листівка на подушці, старанно виведені дитячими почерками слова:
“Найкращій мамі на світі”.
